Презентація на тему:
Остап Вишня - Трагічна творча доля українського гумориста

Остап Вишня – чародій сміху

Остап Вишня, хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України, її невмируща краса. Олесь Гончар

Творчість Остапа Вишні — це неповторні і самобутні сторінки в історії української літератури. Читаючи його твори, народ і усміхався, і сміявся, і повнився радістю та гордістю, і сумував, і печалився, і обурювався. Багатьох струн народної душі торкалося вишнівське людяне, мудре, гостре і ніжне слово.

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 року у містечку Грунь (хутір Чечва) Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в селянській сім'ї. Родина Михайла Кіндратовича Губенка була велика. Як писав Остап Вишня у "Моїй автобіографії", "батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Бог усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному". Вижило тринадцять.

Навчання: Після закінчення місцевої початкової школи батько віддав Павла до двокласної школи в містечко Зіньків, де йому випало навчатися разом із М.Зеровим. Зіньківську школу Павло закінчив у 1903 році, отримавши свідоцтво, що давало право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Він мріяв про навчання в Глухівській вчительській семінарії, та для здійснення цього бажання потрібні були кошти.

Навчання: Мати спорядила чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військово-фельдшерську школу, де вже рік навчався найстарший брат — Василь (у майбутньому — відомий український гуморист і сатирик Василь Чечвянський). Вчились вони на казенний кошт як сини відставного солдата. Закінчивши у 1907 році військово-фельдшерську школу, П. Губенко працював фельдшером в армії, а потім у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві. У 1917 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету (університет не закінчує)

Перші кроки в творчості: У листопаді 1919 року на сторінках кам'янець-подільських газет "Народна воля" і "Трудова громада" були надруковані твори Губенка (протягом двох осінніх місяців, як зафіксували бібліографи, з'явилась двадцять одна публікація молодого гумориста).

Псевдонім: У 1921 році письменник став працівником республіканської газети "Вісті ВУЦВК". З цього часу розпочинається період його активної творчості і систематичних виступів у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 р. в "Селянській правді" під фейлетоном "Чудака, їй-богу!").

Творчість: У 1923 році він друкує близько трьохсот творів на найрізноманітніші теми. Одна за одною виходять збірки усмішок письменника — "Діти небесні" (1923), "Кому веселе, а кому й сумне", "Реп'яшки", "Вишневі усмішки сільські" (1924), "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Вишневі усмішки кооперативні" (1927), "Вишневі усмішки закордонні" (1930). Загалом протягом десяти років українською мовою з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і гумору Мисливські усмішки: “Ружжо”, “Екіпіровка мисливця” , “Мисливство”

Другий період творчості після заслання: Друкує в газеті "Радянська Україна" (26 лютого 1944 р.) усмішку "Зенітка", що ознаменувала початок другого періоду його літературної діяльності. Незабаром одна за одною виходять нові книжки письменника — "Самостійна дірка" (1945), "Зенітка" ( 1947), "Весна-красна" 0949), "Вишневі усмішки" (1950), "Мудрість колгоспна" (1952), "Великі ростіть" (1955). У 1956 році виходять твори Остапа Вишні у двох томах.

У 1930 році у пресі з'явилася стаття під свідомо образливим заголовком "Що таке Остап Вишня". У ній різко негативно оцінювався творчий доробок гумориста. Автора "Усмішок" шельмували за те, що його творчість нібито не відповідає сучасному ідеологічному спрямуванню.

Якраз тоді у газеті „Вісті” малював карикатури молодий Олександр Довженко. І постійним героєм дружніх шаржів Сашка став Остап Вишня. „Народ має бачити справжнє обличчя того, чиїми фейлетонами так захоплюється”, - жартував Довженко

Почуття:   Тоді він уже був одружений і мав маленького сина – Вячека. Однак у його доволі благополучне життя раптом увірвалось інше кохання. З юності Вишня був завзятим театралом. Колись, у революційному Києві, віддавав останні копійки за букет фіалок для улюбленої актриси. Жодної постановки не пропускав Остап Вишня і в Харкові. Якось у виставі „Жанна Д’арк” він побачив молоду яскраву артистку Варвару Маслюченко

Дружба: Остап Вишня, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Микола Куліш – це покоління згодом назвуть „першими хоробрими”. Молоді й зухвалі, майже всі вони приїхали в столичний Харків із периферійного тоді Києва. За кілька років вони створили в червоній столиці нове літературне середовище. „Плуг”, „Гарт”, ВАПЛІТЕ

1932-1933 роки Остапа Вишню перестають друкувати. Аби заробити на життя, він перекладає з російської п’єси для харківських театрів. Атмосфера в місті стає дедалі нестерпнішою. Культурологічні дискусії серед літераторів поступово переростають у неприховану війну компроматів і доносів. На підставі таких доносів за ґрати потрапляє багато харківських митців. У тому числі – старший брат Остапа Вишні, також гуморист, Василь Чечвянський. Вишня втрачає родичів і друзів...      

1932-33 рр. Навесні тридцять третього року на Вишню чекав іще один страшний удар. Тринадцятого травня в своїй квартирі застрелився його найближчий друг – Микола Хвильовий. Три дні і три ночі Остап Вишня не виходив зі своєї кімнати. Найвеселіший письменник України – гірко плакав і безпорадно бив кулаками в стіну. Дружина навіть побоювалася, що він збожеволів від горя.

Арешт:   По смерті Миколи Хвильового за Остапом Вишнею постійно стежили. Дружина Варвара нікуди не відпускала чоловіка самого – боялася, що він безслідно зникне. А Вишня розумів – ходити на волі йому залишилося недовго. 26 грудня 1933 року в двері їхньої квартири подзвонили. Письменник відчинив і, побачивши незнайомців, крикнув дружині: „Збирай, за мною прийшли!

Його грубо вштовхнули у кабінет слідчого. Яскраве світло засліплювало очі, і той, кого він не бачив, сказав: „Ви звинувачуєтесь у замаху на життя товариша Постишева. Ви збиралися застрелити його у власному кабінеті”. „Знаєте, як справжній мисливець, я люблю вбивати на свіжому повітрі,” – відповів арештант. Навіть на допиті Остап Вишня примудрявся жартувати.

Заслання: Наприкінці 1933 року письменника було репресовано (а разом з ним майже усіх представників сатирико-гумористичного жанру, тобто тих, хто висміював, критикував). До кінця 1943 року, майже десять літ, він був відірваний від активного громадського і творчого життя, відбуваючи спокутування не знаної "вини" перед радянським народом далеко від України — в Комі АРСР, в Ухті, в інших таборах

Кілька місяців виснажливих нічних допитів – і Остап Вишня зізнався в організації замаху на Постишева. Розстріл – такий засіб „соціального захисту” обрав для письменника суд. Удруге в житті Остап Вишня відчув себе за крок від смерті. Але згодом вирок переглянули й замінили на десять років таборів. Дружину Вишні одразу звільнили з театру, їй було наказано виїхати з Харкова. Із маленькою Машею – донькою від першого шлюбу – Варвара залишилася без будь-яких засобів до існування.

Звільнення: 1943 року Олександр Довженко, Юрій Яновський та Микола Бажан, які були близькі до Хрущова, вмовили його поклопотатися про звільнення декого з українських письменників. Першим у списку було ім’я Остапа Вишні. Сталіна переконали в тому, що у важкий воєнний час країні бракує гумору й сатири.

 Гумориста звільнили з табору і відправили до Москви. Спочатку – до Бутирської в’язниці, а потім – до клініки доктора Певзнера. Адже Вишня був тяжко хворий та вкрай виснажений. У такому жалюгідному вигляді популярному письменникові не можна було приїздити в Україну. Пройшовши курс інтенсивної терапії, Остап Вишня вирушив до Ленінграда. Там, у військовій академії, вчився його син Вячек, якого він не бачив довгих десять років

„Усе життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!” – написав Остап Вишня в щоденнику незадовго до смерті. В його драматичному житті справді було від чого збожеволіти. І було більше приводів плакати, ніж сміятися. Але Вишня не міг бачити печальних облич – і робив усе, щоб змусити читача всміхнутись. А народ платив йому любов’ю, бо розумів: так сміятися з людини міг тільки той, хто щиро її любив.

Помер Павло Михайлович Губенко 28 вересня 1956 року в Києві

Могила Остапа Вишні на Байковому кладовищі, що на Київщині