Презентація на тему:
МИКОЛА КУЛІШ. П`ЄСА "97"

МИКОЛА КУЛІШ П`ЄСА “97”

Якби Миколі Кулішу в юні або молоді роки сказали, що йому призначено стати одним із знакових імен української драматургії (разом з Лесею Українкою та Володимиром Винниченком), він, мабуть, дотепно пожартував би з цього передбачення. І не тільки тому, що любив і шанував жарт. М.Куліш тривалий час не вбачав у собі якоїсь особливої талановитості й занадто критично оцінював власний художній потенціал. Вже бувши відомим митцем, він мав глибокі сумніви щодо свого драматургічного таланту.

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ «97» — перша п'єса Миколи Куліша. Вийшла у багатьох редакціях, перша — 1924 року, остаточна — 1929. Входить до так званої «трилогії про село». На початку п'єси було зазначено «Доби голоду 1921—1922 року на Херсонщині». Перший варіант драми так і мав називатися — «Голод». Проте ситуація з голодом була настільки складна, що Кулішеві не вільно було говорити про неї так відверто. Отож, у другій редакції п'єси поет був змушений перенести дію у 1923 рік.

ТРИЛОГІЯ ПРО СЕЛО Із десяти п'єс Миколи Куліша три написано ним на сільську тематику. Це «97», «Комуна в степах» і «Прощай, село». Вони складають своєрідну трилогію про українське село 20—30 років. «97» є найсильнішою п'єсою трилогії, і не випадково найгучніший успіх супроводжував саме цей твір письменника.

У п'єсі, котра початково називалася «Голод» і дістала невдовзі сенсаційний успіх, не було, за словами Куліша, ні «визначної, монументальної дії», ні «блискучих бойових лозунгів». На відміну від популярних тоді апофеозів, в яких, за словами Остапа Вишні, «обов'язково в пролозі «Інтернаціонал» і епілозі аж два «Інтернаціонали», а посередині на цілих п'ять дій отаке-е-е-нний пшик «пролетарської ідеології», це була перша п'єса про реальне радянське життя доби голоду 1921-1922 року на Херсонщині.

Замість ще не всім остогидлих апофеозів, тріумфів і містерій з життя вождів світового пролетаріату, Куліш створив трагедію народу, над долею якого свинцевою хмарою, неначе фатум, висіла нова влада й штучно створений нею голод, а перед ним стояли вороги — ті, кого охрестили куркулями й оголосили поза законом. Протистояння особи і держави, людини і влади, вміло трансформувалося: замість повстати на владу, незаможник зробив те, що було легше — пішов на куркуля; і брат — зробив те, що підказала йому влада — пішов на брата; і син — доніс на батька; і батько — напоїв кров'ю своєї дитини інших дітей.

Дія п'єси «97» відбувається у звичайному українському селі, що, напевно, мало чим відрізнялося як від рідної Кулішевої Чаплинки, так і від тих численних степових сіл, до яких драматурга приводили професійний обов'язок і письменницький інтерес. Зі сторінок твору перед нами постають вражаючі картини післявоєнної розрухи, голоду і жорстокої класової боротьби. Змальоване Кулішем село, як і вся Україна тих часів, розколоте на два ворожих табори, кожний з яких до кінця боронить свою селянську правду, вистраждану багатьма поколіннями хліборобів. В одному таборі знаходиться сільська біднота на чолі з головою сільради Сергієм Смиком і головою комнезаму Мусієм Кописткою, у другому — багатії та ті, хто їх підтримує.

Мусій Копистка — центральний образ твору. Мусій — із найбідніших соціальних верств села. Він добре знає, що таке злидні, принизлива праця на хазяїна, безрадісне наймитське життя. Пригадуючи з друзями роки до «совіцької власті», він розповідає: «...було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б'є, мете…». Спогади Параски доповнюють намальовану її чоловіком картину бідняцьких поневірянь: «…колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила..». Гіркі слова Мусія і Параски не можуть не викликати співчуття. Щоправда, уважного читача дещо здивує та дивовижна для селянина легкість, з якою подружжя продає власну хату, і не менш дивовижна легкість, з якою про це розповідає сам Копистка 3 тексту п'єси не можна зрозуміти, що ж завадило йому стати заможним хазяїном — тяжкі обставини особистого життя, відсутність землі і капіталістична експлуатація чи, може, інші, значно прозаїчніші причини, які мимоволі спадають на думку кожному, хто хоч трохи знає українське село й українську ментальність.

Революцію Копистка зустрів з великою радістю. Нова влада на перший план висувала таких, як він, бідняків, котрих у селі ще зовсім недавно відверто зневажали. Колишній наймит Мусій Копистка, ставши керівником місцевого значення, відчуває, що йому катастрофічно не вистачає знань, і дуже хоче вчитися. Власне кажучи, п'єса й починається сценою, коли підліток Вася Стоножка навчає голову комнезаму грамоти. І навіть потім, значно пізніше, коли вже, здається, треба було не вчитися, а рятувати своє життя, Копистка бере з Васі слово «довчити» з ним букваря. Таке жадібне прагнення до знань було притаманне багатьом українським селянам, яких внаслідок цілеспрямованої багатовікової політики російського уряду було позбавлено рідної мови в рідній школі. Але як не важко було Мусієві і його односельчанам за часів царату, що таке справжнє, небувале горе вони дізналися лише в роки радянської влади. Вона принесла не лише торжество повернутої людської гідності («Колись _. на землю забороняли сісти, а тепер ... на плисові крісла садовлять, раду „ радять, як воно, що й до чого...»), а й голод, божевілля, людоїдство, масову смерть, яка враз порівняла усіх — і бідних, і заможних.

ХТО ВИНЕН У ГОЛОДОМОРІ? Драматург сміливо малює у п'єсі жахливі картини народних страждань, не можна спокійно читати розповідь про страхітливий, нелюдський вчинок збожеволілої від горя Орини і глухонімого Ларивона. Копистці так само важко, як і всім іншим. Але він старається триматися мужньо і спокійно. Щиро вірячи в те, що нова влада захищає селян, не дасть їм загинути від голоду» він намагається свою віру, свою впевненість у перемозі передати й односельчанам. «Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут — контахту держись... Повагом, повагом — та й вийдеш на рівний шлях_» — заспокоює їх Мусій. Він глибоко переконаний, що не радянська влада винна в голоді і стражданнях людей, а глитаї, які заховали хліб, і церква та релігія, які є «опіумом для народу». Сьогодні, знаючи всю правду про революцію, більшовицьке керівництво і його злочинну політику, ми розуміємо, хто ж був справжнім винуватцем голодоморів 20-х і 30-х років.

Останнім часом мільйонними тиражами видрукувані газетні і журнальні статті, книги, наукові дослідження, що розповіли всьому світові про нечувані муки приречених на голодну смерть селян, муки, перед якими тьмяніють картини Дантового «Пекла». Серця багатьох людей здригнулися від жаху, коли вони, прочитали один із розсекречених листів В. І. Леніна: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із шаленою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору.» Нам що б то не стало необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим способом, чим ми можемо забезпечити собі фонд у декілька сотень мільйонів золотих карбованців... Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво ... зовсім немислимі».

28 травня 1991 р. в газеті «Комсомольська правда» була надрукована стаття «Від Мора і до мору» журналіста І. Вірабова. У ній наводилися такі красномовні факти: «В. Водовозов згадував: «У кінці 1891 року розмови про боротьбу з голодом привели до створення в Самарі особливого комітету для допомоги голодуючим... На зборах і сходках молоді Ленін вів систематичну і рішучу пропаганду проти комітету.»», «Друг Леніна А. Бєляков: Володимир Ілліч «мав мужність відкрито заявити, що наслідки голоду — народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, — явище прогресивне, бо сприяє зростанню індустрії і рухає нас до кінцевої мети, до соціалізму, через капіталізм... Але саме тільки наслідки голоду створюють прогресивне явище, а не сам голод».

Не викликає симпатії ні в автора, ні в читачів один із героїв п'єси «97» секретар сільради Панько, що залицяється до дочки куркуля Гирі Лизі, яка нишком підгодовує його, випитуючи останні комнезамівські новини. Дивно, але саме в уста цього вельми непривабливого персонажа вклав Куліш слова, що виражали думку багатьох селян того голодного часу і були простою і єдино вірною розгадкою причини голодомору в Україні, що завжди славилася найкращими в світі чорноземами: «Дурні ми були, що хліб дали вивезти!... Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!...».

Копистці і його комнезамівцям у п'єсі в першу чергу протистоять багатії. Найбільш яскраво й виразно змальований куркуль Гиря. Ставлення до Гирі у сьогоднішнього читача і глядача таке ж, як і в часи Куліша. Важко відчувати до цієї людини щось інше, крім огиди й презирства. Адже йому чужі такі високі поняття, як совість, милосердя, співчуття. У той час, коли односельчани пухнуть від голоду, він пишно наряджає свою дочку, обіцяє купити їй французькі духи і грамофон. Це чоловік безжальний і хитрий, якого не можуть зворушити ніякі сльози і благання. Люди, подібні багатіям Гирі й Годованому, зустрічаються у всіх народів за всіх суспільних формацій. Давно кимось придумане слово «глитай» («глитати» — жадібно, хапливо ковтати) якнайкраще відбиває справжню суть цих моральних потвор, зажерливих, ненаситних егоїстів, що в безумній гонитві за наживою втрачають кращі людські якості.

П'єса «97» принесла письменникові і щастя першого творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно працюючи над твором, драматург переробив його «на 60 процентів» (із листа до П. Зенкевича). Але не це було головним і найтрагічнішим. Боячись звинувачень в «ідеологічній невитриманості», хтось із режисерів самостійно переробив фінал п'єси. Ось що писав про це Куліш 20 грудня 1924 р. в листі до І. Дніпровського: «Я виношував в собі «97», аж поки вони стали теплі, живі, засміялись, заплакали. І тоді я їх переклав на папір. Фінал може бути тільки один — загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не переробив — внутрішня будова п'єси буде порушена». Але до слів автора ніхто не дослуховувався.

У п'єсі Куліша, всупереч «щасливому життю» і вже узвичаєному театральному оптимізму, у фіналі всі гинули. Перший постановник п'єси Гнат Юра писав про власну виставу: «П'єса закінчувалася загибеллю всіх позитивних героїв, куркулі заарештовують незаможників. У сільраді лишався тільки голова комнезаму Серьога Смик. Він з нетерпінням очікував на повернення Васі Стоножки, якого послав у місто по допомогу. Нерви Смика не витримували, йому здавалося, що смерть вже простягає до нього руки. Вася не повертався... І раптом після великої зловісної паузи лунали постріли — це куркулі розстрілювали незаможників. Чуючи це, Серьога Смик божеволів і падав мертвим. Тиша, темінь. Завіса».

Але такий вигляд вистава мала лише кілька днів. Театральні рецензенти вважали, що «фінал обов'язково треба змінити, не утворюючи з нього голої агітки, а лише художньо цілком виправдано підкресливши, що віра й сподівання незаможників не пішли марно, що влада знала про все й вживала заходів, інакше лишається неприємний, навіть важкий намул безвихідності й безнадійності». Заперечення рецензентів і реперткому подіяли негайно і 13 вересня було повідомлено, що у виставі «з міркувань ідеологічного характеру четвертий акт перероблено». Виставу, згадував Юра, «показали громадськості, й вона викликала одностайний протест. Що було робити? Написали грунтовного листа Кулішеві, він знову заперечив проти будь-яких змін. Тоді режисер переробив увесь фінал на свою відповідальність (...) Фінал п'єси став оптимістичним».

МАЖОРНА ВИСТАВА 1925 року Кулішеві й самому пощастило глядачем опинитися на подібній мажорній виставі за власною п'єсою: «Афіша кричала: історично-побутовий театр імені Шевченка під орудою ім'ярек, в перший раз найкраща п'єса молодої української драматургії Миколи Куліша, і пішло, і пішло. Хто грає, кого грає і т. п. А при кінці: концертовий відділ і танці (sic!). Увечері прийшов нищечком у театр, сів... Публіки мало. Заграли. Та як заграли, гей! Аж курява встала. В антрактах оркестр, мотиви з «Баядерки», і хмари диму з курильні... Люба моя, кізячно- болотяна провінція. В буфеті сельтерська і лимонад, а за вікном десь у темному саду молодик жовтий повісився на вітах і холоне перед смертю. За вікном хтось хакає в кущах, біліє чиясь срака... Танців я не діждався бо вже перевалило за першу годину».

1935 року Сталінові лише залишалося підвести риску під художньою дискусією і виголосити: «Жить стало лучше, жить стало веселее» — гасло, яким визначився увесь подальший жанровий пошук радянської сцени. На цю подію радісно відгукнулися митці: «... сонце тепле з Сходу гріє, а мій нарід ся радіє, у відкрите нам віконце світить сталінськеє сонце; світ новий відкрив нам Сталін, ми щасливі тепер стали!» Нарешті «щасливий жанр» настільки проник у свідомість митців, що коли на початку 1960-х років Гнат Юра прочитав художній раді театру ім. Франка п'єсу «97», на обличчях акторів засвітилося стільки безпосередньої радості, що режисерові нічого іншого не залишалося, як, пожартувавши, відступитися від хронічно щасливих митців: «Ні, з такими фізіономіями, як у вас, про голод не поставиш. Хіба, може, скажемо, що це ви опухли?»