Презентація на тему:
Література рідного краю. Калейдоскоп імен цікавих

Література рідного краю. Калейдоскоп імен цікавих За рідний край віддать готові вони свою гарячу кров. О, де знайти такої мови, щоб передать до них любов? Володимир Сосюра

Підготувала вчитель української мови та літератури Валківського ліцею ім.О.Масельського Харківської області Губська Ольга Володимирівна

Панч Петро Йосипович справжнє прізвище — Панченко; * 4 липня 1891, Валки — †1 грудня 1978, Київ; *український письменник, член «Плугу», ВАПЛІТЕ, ВУСПП; *офіцер Армії УНР

Творча спадщина Новеліст, повістяр і романіст, автор казок для дітей «Там, де верби над ставом» «Гнізда старі» (1923) «Поза життям» (1924) «Солом'яний дим» (1925) «Мишачі нори» (1926) збірка повістей «Голубі ешелони» (1928) книги оповідань «Рідна земля», «Гнів матері» книги фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо» роман «Гомоніла Україна» «На калиновім мості»

Могила Петра Панча на Байковому кладовищі в Києві

Прозаїк, кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України, відомий український письменник і громадсько-політичний діяч Гаман Віктор Пантелійович

Сьогодні він має п'ять залів, у яких розміщено близько тисячі експонатів з історії роду потомствених ковалів і хліборобів. Кожний із них Віктор Пантелійович збирав самотужки і сам обрамлював у рамки. Але найдорожчими були і залишаються для нього портрети мами, з яких вона лагідним і доброзичливим поглядом зустрічає кожного, хто переступає поріг садиби - музею. Тут усе залишено сином, як і було при її житті, - безліч старих унікальних фотографій, вишиті маминими руками рушники, шафа з улюбленими її книгами. Щоправда, сьогодні до них додалася й низка написаних книг про маму її сином - письменником. ОБЕРІГ ПАМ'ЯТІ Й ОСЕРЕДОК КУЛЬТУРИ - музей Матері на батьківщині

Автор романів «Заповітні верховіття», «Катрановий мед», «Хризантема», «Заморозки весни не зупинять» «Каскад ставків», «Кохання на вітрах розлук», «Один місяць сходить, а другий заходить», «Не кличте біду в дім», «В політиці друзів не буває»; тетрології «Обкомівські коридори», «Коридори ЦК», «Парламентські коридори», «Урядові коридори»; трилогії «Дар неба, Заповітні верховіття», «Красний Кут», «Валківські верби», «Богодухів, або Люди з Божою іскрою»; повістей: «Беріть квіти, мадам», «Село на шляху», «Козак Коверя з Гонтового Яру»; оповідання «Мед-полин любові», «Вечірня меса», «Розмови з академіками», «Мої незрадливі супутниці». Лауреат Міжнародної премії імені В. Вернадського, імені В. Винниченка, імені П. Чубинського

Василь Добрий (Василь Петрович Минко) (1902-1989) Раз добром зігріте серце вік не прохолоне… Т.Шевченко

Збірки нарисів і оповідань «Люди повітря» «Беладонна» «Лісова бувальщина» «На переправі» «Мій земляк» всі — (1928–1933) Книжки подорожніх нарисів «В народній Німеччині» (1956) «Намасте, Індіє» (1957) «Грецькі етюди» (1958) «Дніпро тече в комунізм» (1962)

Повісті «Штурмівці» (1931) «Ярина Черкас» (1936) — у травні 1939 всі виявлені книжки вилучені і знищені — «в книжці говориться про перекручення при колективізації, але зовсім не згадується про листа товариша Сталіна». „Запаморочення від успіхів“ у боротьбі з цими перекрученням. Автор не показує справжнього обличчя сільської бідноти, її прагнення до радянської влади. Художня цінність книжки на дуже низькому рівні» «Творці краси» (1937) «Над річкою Хоролом» (1949) «Ясні зорі» (1951) Автобіографічні повісті «Моя Минківка» (1962, 1969) «Червоний Парнас» (1972) «Їхав козак на війноньку» (1979)

Комедії «Не називаючи прізвищ» (1952) «Мовчати заборонено» (1955) «На хуторі біля Диканьки» (1958) «Соловей у міліції» (1962) «Жених з Аргентини» (1960) «Давайте не будемо» (1962, 1983) «Комедія з двома інфарктами» (1967) «На душу населення» (1970) «Увага, Какаду!» (1972) «Притча про шлагбаум» (1976) «Його величність — коровай» (1978) Книжки спогадів «З пером, як з багнетом» (1981) Василь Минко зробив дві книжки літературних записів від імені двічі Героїв Соціалістичної Праці — Федора Дубковецького «Здрастуй, Завтра» і Макара Посмітного «В Чорноморських степах».

Ві ктор Васи льович Коче вський (15 листопада 1923, село Різуненкове, нині Коломацького району Харківської області — † 28 квітня 2005, Київ) — український поет, перекладач. Член Національної спілки письменників України (від 1952 року). Заслужений діяч культури Вірменської РСР

Творчість Почав друкуватися 1948 року. Перша збірка віршів «Господарі весни» вийшла 1951 року. Віктор Кочевський — автор понад 30 збірок поезій та перекладів переважно з вірменської мови

Літературні премії 1976 року за цикл поезій «Барев, моя Вірменіє!» у збірнику «На крутосхилах літ» удостоєний премії імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини». 2004 року відзначено літературною премією імені Максима Рильського за високохудожній переклад епосу «Давид Сасунський». Лауреат премії імені Ованеса Туманяна.

Видання для дітей «Ластівка Севану» «На сосновому узліссі» «Олов'яний соловейко» «Мій дивокрай» «Лісове свято» «Степові друзі» «Грудочка землі» «В лісовій майстерні» «Веселка Люстерко»

Маруся Вольвачівна «Україна – моє життя, бо я кохаю серцем і душею любу Україну, і гірко мені дивитись на неї, що вона рік за роком утрачає своє рідне, що так серцю миле». (Із листа Марусі Вольвачівни до Б. Грінченка)

Во львач Марі я Степа нівна (псевдонім — Мару ся Вольвачі вна); (17 (29) березня 1841, село Черемушна Валківського повіту Харківської губернії — †близько 1910) — українська поетеса, громадсько-культурна діячка. Про неї відомо небагато. Перші вірші та п'єси складала подумки, бо не вміла читати і писати.

Дослідники досі гадають, що саме спонукало її до літературної творчості — порада історика Дмитра Багалія, який розпізнав у дівчині хист, редагував та готував до друку її вірші, чи пророцтво захожого ченця про те, що їй судилося стати письменницею. Її творчість високо оцінили також Борис Грінченко, Микола Сумцов та Іван Франко. Перші поезії були надруковані, коли жінці виповнилося 46 років. В альманасі «Літературно-науковий вісник» охоче друкували твори Марії Вольвач.

Вибрані твори Марусі Вольвачівни, 2007 Презентація книги Марусі Вольвачівни в музеї Івана Гончара, жовтень 2007

Уривок вірша «ЗРАДА ДІВЧИНІ» Ой де тої правди певної шукати, Кому своє щире серденько віддати? Ой до кого тихо головой схилюся. До кого серденьком міцно пригорнуся? Кохала козака щиро та ще й дуже. А він підневидів, кинув та й байдуже. Кинув козак, кинув – із якої ради? Насміявся з мене і не дав поради. Не судіть, сусіди, що зі мною буде, Болить моє серце, та не знають люди. Ой, тяжко та важко, не маю вже й мочі, І світ той нелюбий, туманяться очі. Розступися, земле, прийми моє тіло, Заціп моє серце, ти й так уже стліло! Харків, 1889

Уривок зі "Степової долі” Що діялось? Бур’ян, кору, солому Місив слізьми многостраждальний люд На чатах смерть стояла в кожнім домі, Гнили мерці на лавах там і тут. І це вже пісня " року перелому”… Коли село на вірну стало путь. Косили люд пухлини безбілкові. О земле, знаю, ти була не в змові.

Використані джерела Інтернет-ресурси: 1)uk.wikipedia.org/wiki/Панч_Петро_Йосипович; 2)viktorgaman.at.ua/index/biografija_viktora_gamana/0-12; 3)uk.wikipedia.org/wiki/Минко_Василь_Петрович; 4)uk.wikipedia.org/wiki/Кочевський_Віктор_Васильович; 5)k.wikipedia.org/wiki/Вольвач_Марія_Степанівна; 6)misto-lubotin.ucoz.ua/publ/oleksandr...korzh_16.../1-1-0-15; 7) ogultsi-school.edu.kh.ua/events/id/1.