Презентація на тему:
Література Черкащини

Незгасна зоря письменників рідного краю

Ігор Забудський (1960) Поет, художник, людина особливої незламної сили волі й таланту, особливої трагічної долі. Василь Пахаренко

Забудський Ігор Володимирович народився 8 червня 1960 року в місті Черкаси. Закінчив факультет образотворчого мистецтва Московського заочного народного університету мистецтв. Працює художником в прес-центрі ВАТ "Азот« Ігор Забудський". Лауреат премії Василя Симоненка.

Творча спадщина „Постижение” „Лісова прем’єра” „Завтра моє” „Подолання” „ Малюнки долі” Альбом репродукції лісових пейзажів „Ігор Забудський”

Мамі Дні за днями, а ти, Мов натомлена птиця, Що годує своїх Пташенят-діточок, Скільки ж років тобі Не сидиться, не спиться, Скільки ж років ти нам І Богиня, і Бог… Ти душа і любов, Ти прощення і святість, Зачекай і посидь, Дай спочинок рукам, А у тебе в очах Знов якась винуватість, І назавжди вона Залишається нам. В серці шана тобі Наростає з роками, І набуток оцей – Вічна сила земна. Під твоїми крильми, Під твоїми сльозами Зеленіє душі Споконвічна сосна. Серед шанувальників творчості Ігоря Забудського ця картина – улюблена

Валентина Коваленко (1964) Філолог за фахом; учитель і письменниця за покликанням; викладач Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького; голова Черкаської обласної організації Спілки письменників України.

Народилася в 1964 р. на Черкащині в селі Самгородку Смілянського району в селянській родині Михайла Федоровича та Лідії Федорівни Чуйченків. В 1989 р. закінчила Черкаський педагогічний інститут. Нині працює викладачем в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького. Всю свою снагу і талант намагається перелити в дитячі душі - навчає їх творити словом красу. Член Спілки письменників України з 1998 року. З грудня 2010 року — голова Черкаської обласної організації Спілки письменників України.  Лауреат обласної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка. Вже вересень дичками Топче сухе картоплиння

Творча спадщина “З любові” (1993) “Перевесла істин” (1996) “Приворот-зілля” (1997) “Вовчик” (1999) “Ненароджене сонце, або Великий піст Зінька Самгородського” (2000) “Трунок Сварожого рога” (2002) “На осонні слова” (2004) “Перелесниця” (2007)

Поезія Валентини Коваленко Не жалій мене, чуєш, не треба, співчувань я твоїх не хочу. Різні ми, як земля і небо, як зелені і карі очі. Ми з тобою такі не схожі, як долина й висока круча. Я до тебе – світанням гожим, ти до мене – дощем колючим. Скільки весен в любов закута, через грати жури й чекання, Я вже вкотре тобою забута, виглядаю твого кохання. Зеленіють хустки на вербах. Зеленіють мої надії… Ти жалієш мене? Не треба! Я забути тебе не вмію.

Зустріч Валентини Коваленко з учнями училища

Микола Негода (1928-2008) Поет, прозаїк, драматург; заслужений діяч мистецтв України Зійди на найвищу вершину, Окинь безбережну блакить, Постій і подумай, Людино, Про вічність і суєтну мить. Микола Негода

Життєвий шлях Народився 9 січня 1928 року у селі Бузукові Черкаського району. В роки Другої світової війни працював зв’язковим антифашистського підпілля, був бійцем 2-ої роти Холодноярського партизанського загону під командуванням П. Дубового. Після війни закінчив Київський університет, Літературний інститут ім. Горького при СП СРСР. З 1956 року - член Спілки письменників України. У 1977 – 1988 рр. очолював Черкаську обласну організацію Спілки письменників України. Автор пісні-реквієму «Степом, степом…», дванадцяти поетичних збірок, серед яких: «Ростуть сини», «Зерно на долоні», «Промовляють очі», «Степом, степом», драматичної поеми «Дума про Кобзаря», історичної драми «Гетьман», нарисів «Галина Буркацька» та «Данило Нарбут», документальної повісті «Говоритиму з віками», романів «Холодний Яр», «Отаман Мамай», «Божа кара», автобіографічної повісті «Сповідь перед собою». Лауреат літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин міста Черкаси. Був нагороджений бойовими орденами та медалями. Помер 11 вересня 2008 року.

Незгасна зоря поета У радості і в тривозі За ріки і за моря – Світи ж ти мені в дорозі, Незгасна моя зоря! М. Негода