Презентація на тему:
Витоки українського народу та його державності. Україна княжої доби та її роль у світовій історії(ІХ-ХІІІ ст.)

Тема: Витоки українського народу та його державності. Україна княжої доби та її роль у світовій історії (ІХ-ХІІІ ст.)

План 1. Теорії походження й передумови утворення держави східних слов’ян. Київське князівство Аскольда. 2. Формування Давньоруської держави і основні етапи її розвитку. Особливості політики великих київських князів. Державно-політичний устрій та соціально-класова структура Київської Русі. 4. Витоки українського народу: історичний аспект проблеми.

Теорії походження східнослов'янської держави Норманська теорія (засновники німецькі вчені Баєр та Міллер) - спиралася на “Повість временних літ”, де переказується легенда про запрошення слов’янськими племенами на княжий престол варягів на чолі з Рюриком. Антинорманська теорія (засновник М.Ломоносов) - доводила, що під “варягами” літописець розумів сукупність народів які проживали поза Руссю полянською, у тому числі й в Західній Європі. Та Русь вважалась варязькою, тобто закордонною, а київська – корінною, метропольною. “Варязьку Русь” і вивів у ІХ ст. Рюрик у Подніпров’я.

Проте як норманісти, так і антинорманісти, виникнення держави вважали безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Торговельна теорія походження держави - стверджує, що носіями державності були міжнародні торговці та воїни-іноземці. Улаштувавшись в районі Ладоги, вони здійснювали походи на Волгу, Каспій, Багдад під час яких створювали опорні пункти, що стали майбутніми центрами північнослов’янських князівств. Захват Києва був пов’язаний з його значною роллю у візантійській торгівлі.

Теорія природньо-історичного процесу походження держави вказує на утворення слов’янської держави самими слов’янами. Визначальна роль у її становленні відводиться місцевим слов’янським племенам. Вирішальним чинником у формуванні державності вважається не особа, а внутрішній розвиток східних слов’ян, зокрема, формування феодального суспільства, що відбувалося в УП –УШ ст.

Що стосується назви „Русь”, то цей етнонім має місцеве походження і пов’язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. Поняття “Русь” та “Руська земля” вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середнього Подніпров’я (зокрема, Київщину, Чернігівщину, Переяславщину). З розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін “Руська земля” поширився на всю територію розселення.

Сучасний підхід до проблеми нормани протягом ІХ-ХІ ст.. відігравали активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією це були не нормани, а представники слов’янських племен рериків, або ободритів з Південної Прибалтики). Однак  це були професіонали, що служили кожному, хто потребував їхніх послуг і міг заплатити. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до ІХ ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Цей процес був тривалим, проходив в рамках загальноєвропейських державних традицій і його перші ознаки виявляються ще в Антському об’єднанні (У-УІІ ст..).

Основними чинниками створення держави більшість вчених вважають внутрішні фактори еволюційного розвитку слов’янських племен, а саме: .З появою майнової нерівності і формуванням класів потрібна була сила, яка б захищала інтереси верхівки суспільства і управляла підлеглою частиною населення (збирала данину, придушувала невдоволених тощо).

Зародження державотворчих процесів в племінних союзах вчені пов’язують з розвитком торгівлі, яка вимагала певних зусиль для її налагодження, охорони торговельних караванів, встановлення ділових відносин із сусідами. Забезпечити це могла лише певна політична інституція, якою на той час була влада князя, що спиралася на військо (дружину). Зацікавленість князів у формуванні торгового водного шляху по Дніпру вимагало об’єднання земель навколо нього. Об’єднати племена і тримати їх у покорі могла лише централізована система влади

. Посилення об’єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних об’єднань вимагали нових методів і форм управління. Віча, на якому вирішувалися найважливіші питання племені, стали неефективними. Дружина, як об’єднання професій6их воїнів, поступово стає органом примусу. Зростала роль представників знаті – князя, дружинників, розширювалася влада князівської адміністрації. З цих верств поступово народжувалася правляча еліта Давньоруської держави.

В результаті вдалих торгових і військових походів з’явились вільні матеріальні кошти, які надали можливість утримувати адміністративно-державний апарат і постійне військо. Одним з факторів державотворення була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов’янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Виникнення класів і розвиток феодальних відносин зумовили переростання племінних союзів у напівдержавні об'єднання – князівства.

На думку сучасних вчених, першою державою східних слов’ян в Наддніпрянщині, що стала етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Давньоруська держава, було Київське князівство Аскольда. Його появу вчені відносять до УІІ-ІХ ст.

В арабських джерелах Київська держава фігурує під назвою Куявія. Її територія охоплювала землі навколо Києва, головним чином племінного княжіння полян. Головними містами князівства були Переяславль, Вишгород, Білгород, Канів, які займали вигідне геополітичне положення на перехресті важливих торгових шляхів. Новгородський літопис сповіщає про спроби Аскольда розширити її, приєднавши землі уличів і древлян

Політика Аскольда Найбільша акція – походи на Візантію у 860, 863, 866, 874 рр. в результаті яких були підписані угоди, що максимально забезпечували інтереси київської сторони (Візантія платила Києву щорічну данину, а князі зобов’язувалися надавати Константинополю військову допомогу у боротьбі з арабами)

Здійснив на державному рівні перше хрещення Русі і заснував Київську єпархію. Русь почала перекладати своєю мовою Євангеліє і Псалтир. Започатковане літописання (так зв. “Літопис Аскольда”), що мав на меті визначити місце князівства як невід’ємну частину християнського світу. Запроваджено нове літочислення, за яким відлік років вівся від 860 літа – ♣року прилучення Русі до християнської благодаті.

Смерть Аскольда від рук Олега - регента малолітнього Ігоря Рюриковича, історики вважають династичним переворотом, що пройшов без боротьби. Вони не виключають, що це була ретельно спланована змова, яку очолила аристократична верхівка, невдоволена політикою Аскольда, або каган став жертвою сильної антихристиянської опозиції.

Формування Давньоруської держави та її основні етапи. Вирішальний крок на шляху утворення вже загальноруської держави, було зроблено, на думку вчених, Олегом, який, після вбивства Аскольда, об’єднав Київське й Новгородське князівства, підкорив більшість незалежних раніше княжінь і оголосив Київ стольним градом новоствореної держави. Династію Києвичів змінила династія Рюриковичів.

Етапи становлення Київської Русі: Перший період (перша пол. ІХ-кінець Х ст.) – виникнення і формування давньоруської держави. Саме на цей час припадають перші згадки про державу “рос”, “рус” у візантійських та західно-європейських джерелах. Другий етап ( кінець Х ст. – ХІ ст.) – розквіт Київської Русі. Третій період (друга половина ХІ-ХІV ст.) – період занепаду та феодальної роздробленості Київської Русі.

І етап - державна політика князів носила яскраво виражений експансіоністський характер і була спрямована на консолідацію земель Київської Русі. Олег Віщий (882-912 рр.) – об”єднав Новгородське та Київське князівства. Вів успішні війни проти печенігів, турків і половців. Запровадив полюддя. Ігор (912-945 рр.) – подавив повстання древлян, приєднав землі угличів і тіверців. Ольга (945-964 рр.) – провела податкову реформу, що регламентувала кількість данини (уроки), визначила міста їх збору (погости), та правила (устави). Святослав (964-972 рр.) – започаткував традицію призначати на княжіння своїх синів. Розгромив Хазарський каганат, утвердився на Північному Кавказі і Східному Криму.

ІІ етап - Кульмінаційний момент в історії Київської держави Володимир (980-1015 рр.). В 981 р. – похід проти хорватів і дулібів. Адміністративно-державна реформу. Замість племінних княжінь були запровадженні уділи. Військова реформа - ліквідував племінні реформування, феодалам роздавав маєтки з умовою обв’язкового відбуття військової служби. Судова реформа – усний кодекс правових норм під назвою “Устав земляний”.

ПОЛІТИЧНІ ЦІЛІ ВВЕДЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА: Намагання укріпити централізовану князівську владу, тому що язичницька релігія не була придатна для ідеологічної підтримки панівних класів. Необхідність об’єднання усіх земель Київської Русі навколо однієї релігії, що сприяло б зміцненню та укріпленню держави. Підняття міжнародного престижу Київської Русі, яка в очах Європи та Візантії була “дрімучою, язицькою”. Прийняття єдиної з Візантією релігії укріпило б південні кордони держави, бо Русь одержала на півдні авторитетного й могутнього союзника. Бажання зблизитися з високорозвинутою Візантією - нащадком культури стародавньої Греції і залучити Русь до світського візантійського мистецтва.

Ярослав Мудрий остаточно оформилася внутрішня організація держави: закріпилася федеративна форма державного управління, правові відносини регулювалися першим писаним кодексом юридичних норм (“Руська правда”), зроблена спроба вивести руську церкву з-під візантійської залежності.

ПРИЧИНИ РОЗДРОБЛЕНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ 1. Укріплення та розвиток місцевих феодальних центрів привели до їх політичної та економічної стабільності. Стара форма об’єднання князівства перестала бути необхідною. Цьому сприяли наступні фактори: Якщо раніше доходи феодалів залежали від князівської данини і військових походів, то тепер, завдяки натуральному господарству, вони мали все необхідне у власних вотчинах від своїх селян і більше не потребували допомоги київського князя.

2. Сепаратизму (відділенню) сприяли великі географічні розміри Київської Русі. Удільним князям більше приходилось розраховувати на власні сили, ніж на допомогу центру в разі потреби якоїсь допомоги (повстання, нападу ворогів тощо). 3. Свою роль відіграло насильницьке об'єднання східно-слов’янських племен в ІХ ст. Тепер же феодали поголовно прагнули до самостійності, тим більше, що князівства склалися у рамках колишніх племінних союзів.

Місцеві феодали вже обзавелися чималим татом управління і власними дружинами, що давало їм можливість суперничати за владу з Києвом і претендувати на київський престо, який, як правило, очолювали їх родичі. Ріст міст та їх укріплення перетворив феодальні вотчини у великі економічні і політичні центри, що відносно утворило безпеку від нападу Київського князя або кочівників.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ РУСІ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕОДНОЗНАЧНО: ЯК КОНФЕДЕРАЦІЯ САМОСТІЙНИХ КНЯЗІВСТВ; 2. РАННЬОФЕОДАЛЬНА МОНАРХІЯ ФЕДЕРАТИВНОГО ТИПУ, ЩО МЕХАНІЧНО ОБЄДНУВАЛА КНЯЗІВСТВА; 3. ЯК ДРУЖИННА ФОРМА ПРАВЛІННЯ.

ЗАКОНОДАВЧА, СУДОВА Й ВІЙСЬКОВА ВЛАДА ЗОСЕРЕДЖУВАЛИСЯ В РУКАХ КНЯЗЯ. НАЙВАЖЛИВІШІ РІШЕННЯ (ВИСТУПИ У ПОХОДИ, УКЛАДАННЯ МИРУ) ВІН ПОГОДЖУВАВ З БОЯРСЬКОЮ ДУМОЮ, ЯКА СКЛАДАЛАСЯ ІЗ СТАРШИХ ДРУЖИННИКІВ І ФЕОДАЛІВ-ЗЕМЛЕВЛАСНИКІВ. ЗА ВІДСУТНОСТІ КНЯЗЯ АБО ЙОГО СМЕРТІ ДУМА ВИРІШУВАЛА НАГАЛЬНІ ДЕРЖАВНІ ПИТАННЯ І ПІДТВЕРДЖУВАЛА ВЛАДНІ ПОВНОВАЖЕННЯ НОВОГО КНЯЗЯ.

Питання про давньоруську народність. Російська великодержавна. Почала складатися в ХУ-ХУІ ст. у Московії, яка проголосила себе прямим спадкоємцем Києво-Руської держави і об’єднувачем руських земель. Остаточно оформлена М.Карамзіним в “Истории государства Российского” і прийнята як офіційна історична доктрина Російської імперії до 1917 р. Ґрунтується на ідеї, що державу Русь заснували росіяни, які були найдавнішим слов’янським етносом, а українці й білоруси є відгалуженням від них. В “Синопсисі” – основному підручнику історії Російської імперії до сер. ХІХ ст. – період Київської Русі розглядався як перший етап російської державності, є першим центром Російської імперії, який згодом перемістився до Москви і, нарешті, далі до Петербурга, що в стародавньому Києві проживали росіяни, які після татаро-монгольської навали переселилися на Оку і Волгу, а на спустошену Київщину в кінці ХІУ ст. прийшли з Прикарпаття українці.

Радянська концепція вважає Київську Русь етнічною основою єдиної давньоруської народності, яка внаслідок несприятливих зовнішньополітичних обставин (монгольського й литовсько-польського завоювань) розділилася на три етнічних гілки. На цій підставі Київська Русь оголошувалась “колискою трьох східнослов’янських народів”, де генеральною стала доктрина “старшого брата” роль якого відводилась російському народу.

ПРО ЗАРОДКИ САМОУПРАВЛІННЯ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ СВІДЧИТЬ НАЯВНІСТЬ НАРОДНОГО ВІЧЕ (ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ).

КЛАСОВА СТРУКТУРА ДЕРЖАВИ ВІДПОВІДАЛА ФЕОДАЛЬНОМУ ЛАДУ КЛАС ФЕОДАЛІВ СКЛАДАВСЯ З УДІЛЬНИХ КНЯЗІВ З ЇХ ОТОЧЕННЯМ, ВІЙСЬКОВОЇ ТА ЗЕМЕЛЬНОЇ ЗНАТІ (ДРУЖИНИ І БОЯР). КЛАС СЕЛЯН ПОДІЛЯВСЯ НА ВІЛЬНИХ ОБЩИННИКІВ – СМЕРДІВ, ЩО СПЛАЧУВАЛИ ДАНИНУ, І ЗАЛЕЖНИХ СЕЛЯН – ЗАКУПІВ (СМЕРДІВ-БОРЖНИКІВ) ТА РЯДОВИЧІВ – СЕЛЯН-ОРЕНДАТОРІВ. ПРИ НЕСПЛАТІ БОРГУ ЧИ ПОДАТКІВ ВОНИ ПЕРЕХОДИЛИ В СТАН ХОЛОПІВ (ДВОРОВОЇ ЧЕЛЯДІ). ЗНАЧНИЙ ПРОШАРОК СТАНОВИЛИ ІЗГОЇ.

МІСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ БУЛО ОСОБИСТО ВІЛЬНИМ І СКЛАДАЛОСЯ З МІСЬКОЇ АРИСТОКРАТІЇ, НИЗІВ (ТОРГОВЦІВ, РЕМІСНИКІВ, РЯДОВОГО ДУХОВЕНСТВА) ТА ЧЕРНІ (НАЙМАНЦІВ). В УМОВАХ ФЕОДАЛІЗАЦІЇ ВІДБУВАЛОСЬ ПОДАЛЬШЕ РОЗШАРУВАННЯ МАЙНОВОГО І СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПОЛОЖЕННЯ РІЗНИХ ГРУП НАСЕЛЕННЯ.

Питання про давньоруську народність. Російська великодержавна. Почала складатися в ХУ-ХУІ ст. у Московії, яка проголосила себе прямим спадкоємцем Києво-Руської держави і об’єднувачем руських земель. Остаточно оформлена М.Карамзіним в “Истории государства Российского” і прийнята як офіційна історична доктрина Російської імперії до 1917 р. Ґрунтується на ідеї, що державу Русь заснували росіяни, які були найдавнішим слов’янським етносом, а українці й білоруси є відгалуженням від них. В “Синопсисі” – основному підручнику історії Російської імперії до сер. ХІХ ст. – період Київської Русі розглядався як перший етап російської державності, є першим центром Російської імперії, який згодом перемістився до Москви і, нарешті, далі до Петербурга, що в стародавньому Києві проживали росіяни, які після татаро-монгольської навали переселилися на Оку і Волгу, а на спустошену Київщину в кінці ХІУ ст. прийшли з Прикарпаття українці.

Радянська концепція вважає Київську Русь етнічною основою єдиної давньоруської народності, яка внаслідок несприятливих зовнішньополітичних обставин (монгольського й литовсько-польського завоювань) розділилася на три етнічних гілки. На цій підставі Київська Русь оголошувалась “колискою трьох східнослов’янських народів”, де генеральною стала доктрина “старшого брата” роль якого відводилась російському народу.

Українська національна концепція заперечує постулат про єдину давньоруську народність і відкидає ідею єдності та спадкоємності Києва та Москви. Грушевський стверджував, що після занепаду Київської держави її спадкоємницею стала не Московська Русь, а Галицько-Волинське князівства, а ще пізніше – Велике князівство Литовське. Українці проживали на своїх історичних землях з ІУ ст. спершу під назвою антів, потім полян і згодом русів.

Сучасний підхід до проблеми витоків українського етносу. Існування давньоруської народності і її поділ на три окремі народи – підтримують переважна більшість російських істориків і частина відомих українських вчених (О.Гуржій, Ф.Шевченко, Л.Мельник, в деякій мірі академік М.Котляр та ін). Вони сходяться на тому, що у ІХ – на поч. ХІІ ст. на основі 14-15 східнослов’янських племінних об’єднань сформувалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої було створення єдиної Київської держави. У ХІІ-ХІІІ ст. феодальна роздробленість сприяла розмежуванню її земель і виникненню передумов для формування трьох східнослов’янських народностей – української, російської і білоруської.

Більшість сучасних українських дослідників вважають, що за таких короткий історичний час як один-два століття на величезних просторах не могла сформуватися єдина народність. Політична єдність Київської Русі (єдина назва та одна правляча династія) не дають підстав для твердження про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об’єднані 14 слов’янських племен. У УІІІ ст. вони ще не були єдиним народом.