Презентація на тему:
Демократична традиція в Україні

Демокра тія ( з грец. демос+кратія=народ+влада=влада народу) — форма правління в державі, при якій єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обираних представників (представницька демократія). Вступ Елементи демократії в історії України: Політична спадщина Київської Русі; Литовсько-польська доба; Демократичні традиції козацько-гетьманського періоду; Проблеми демократії в суспільній думці ХІХ-поч. ХХ ст.; “Радянська демократія”. Демократичний процес в умовах незалежності. Висновки Список використаних джерел

Вступ Проблема демократії своїм корінням сягає початку цивілізаційного процесу всесвітньої історії. Як відомо, цей процес почався з виникненням держави; саме її поява створила новий цивілізаційний аспект — аспект політичної історії, яка має різні форми правління та суспільного устрою. Серед цих форм суспільного устрою особливого значення набула демократія, з якої, власне, Маркс і Енгельс і починали утворення нових форм життя відносно суспільств та філософії Європи та Сходу. Об‘єкт роботи – демократія як витвір людської цивілізації. Предмет – демократична традиція в історії нашої держави. Загально відомою є теза про те, що Україна належить до суспільств перехідного типу. Це означає, що розвиток у ній відбувається одночасно з пошуком та формуванням загальної ідеології (парадигми, моделі) суспільно-економічного, політичного та соціокультурного розвитку, узгодженням відповідного зразка, ідеалу, на який можна було б зорієнтуватись і який би сприйняла переважна більшість населення. Актуальним є також відпрацювання механізмів забезпечення соціального ідеалу, переосмислення спадщини, можливостей, обумовлених історичними реаліями, з яких воно вийшло, майбутніх переваг і можливих загроз, які завжди з’являються перед суспільством, яке спрямоване в майбутнє. Мета роботи – показати демократичні традиції та цінності в історії українського суспільства. Хто не знає свого минулого, той не має майбутнього...

Розвиток демократичної традиції в Україні порівняно із країнами Заходу мав свою специфіку. [5; с.99] 1. Перервність державницького процесу, чергування в українській історії періодів політичного піднесення і занепаду зумовлювали “хвилеподібність” розвитку цієї традиції. Справжні злети демократичної думки та спроби втілити її досягнення у політичну практику припадали на епохи визвольних змагань та зростання суспільної активності. 2. Демократична ідея в Україні завжди підпорядковувалася соціальній та національній ідеям. В умовах безправ‘я українського народу, тривалої відсутності власної державності і панування інонаціональних авторитарних режимів концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки. Демократичні ідеї переходили у площину практичної реалізації лише коли форми національної державності набували реальних обрисів. Незважаючи на несприятливі історичні умови й відставання України від світових здобутків демократії, у періоди національного відродження і політичного піднесення українське суспільство засвоювало, розвивало, застосовувало на практиці демократичні ідеї своєї епохи. [5] 1. Елементи демократії в історії України Отже, розглянемо детальніше особливості демократичної традиції українського суспільства у різні часи свого буття.

Політична спадщина Київської Русі Елементи демократизму, згідно з сучасним розумінням істориків, у суспільно-політичній практиці Київської Русі були невиразні. Віче в кращому випадку було певним корективом княжо-дружинного управління, але воно не було самостійним органом демократичного впливу. [5] Київська Русь (ХІІ-ХІІІ ст.) Демократичний потенціал держави залишався незначним навіть тоді, коли Галицько-Волинське князівство перетворилося на могутню державу, модель управління якої відповідала тогочасним європейським зразкам, а суспільне життя з часом акумулювало елементи магдебурзького права та західної юридичної практики. [5] «Віче» Робота А.Рябушкіна Галицько-Волинське князівство (2-га пол ХІІ-поч. ХІV ст.)

Для суспільно-політичної думки часів Київської Русі характерні патріотизм, гуманізм, демократизм, уболівання за біди, що випадали на долю країни у зв'язку з міжкняжими розбратами, татарською навалою та іншими трагічними подіями. Однак, як і в більшості середньовічних держав, тут було відсутнє науково-теоретичне осмислення понять людської свободи, народовладдя тощо. У Київській державі діяло воєнізоване князівське державне правління, яке спиралося передусім на силу, а не на право. Ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі тією основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах. [5; с.101] Політична думка епохи становлення й розвитку давньоруської держави зафіксована у таких визначних пам‘ятках культури, як “Руська Правда” Ярослава Мудрого (1015-1016, 1072), “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037-1050), “Ізборник” Святослава Ярославовича (1076), “Повчання дітям” Володимира Мономаха (1099), “Повість минулих літ” (1113) та ін. Фрагметни сторінок “Ізборніка” Святослава “Слово про закон і благодать” (сучасне видання) Повість минулих літ

Литовсько-польська доба З XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого Литовського князівства, а згодом — Речі Посполитої. Якщо до Першого Литовського Статуту 1529 р. на цих землях зберігалися найсуттєвіші риси суспільного устрою Київської Русі, то з політичним піднесенням польської шляхти напередодні Люблінської унії 1569 р. розпочалося форсоване копіювання польської моделі — так званої шляхетської демократії, за якої ко ролівська влада обмежувалася двопалатним сеймом та постійно діючою королівською радою; шляхті гарантувалися громадянські права і свободи. Починаючи з XV ст., в українських землях спостерігається стрімкий прогрес культури і освіти, хоча ні вищих, ні навіть середніх освітніх закладів тоді ще не було. Вагомим внеском у загальноєвропейську скарбницю гуманістичної думки стала творчість українських гуманістів І.Верещинського, М.Смотрицького, К.Саковича, І.Потія, С.Почаського. [5; с.102] ВКЛ у XIII—XVI ст. Статут Великого Князівства Литовського, 1529

С. Оріховський один з перших у Європі розпочав розробку ідеї природного права. У «Напученні» важливе місце посідали проблеми ефективного функціонування державної влади: функції сенату, повноваження судової влади, унормування відносин між світською та духовною владами, окреслювалася ідея розподілу влад, яка у західноєвропейській політико-правничій літературі на повну силу зазвучала лише через одне-два століття. С. Оріховський став першим вітчизняним теоретиком гуманістичної політики і свободи: він вказав на головний стрижень, яким вважав закон, законослухняність та правопорядок. Однак загалом його концепція була теоретичним обґрунтуванням засад шляхетської станової демократії, яка не передбачала громадянських прав і свобод для нижчих станів, а тим більше їхньої участі в управлінні державою. [5] Визначним українським мислителем ренесансної доби був С.Оріховський-Роксолан (1513-1566).

Берестейська унія (1596), сприйнята основною частиною українців як новий наступ Польської Корони на духовну свободу, спричинилася до активізації релігійної боротьби. Ідеї Реформації в Україні віддзеркалилися у гостро полемічній (X. Філалет, І. Вишенський, В. Суразький та ін.) та культурно-освітній (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький, З. Копистенський) течіях політичної думки XVII ст. — дивовижного плетива консервативно-традиціоналістських та демократичних ідей, серед яких найбільшою демократичністю вирізнялися твори X. Філалета. [5] Другою течією української політичної думки періоду Реформації була культурно-освітня (братська). Братства фактично закладали основи українського просвітництва, виступали активними суб'єктами в організації справи національного і духовного відродження у другій половині XVI - у XVII ст. [5] Іван Вишенський Захарія Копистенський «Берестейська унія», Вінніпег Загалом політичні погляди представників обох вказаних течій започаткували той загальнодемократичний напрям політичної думки, який упродовж декількох століть, аж до кінця ХVІІІ ст. ,разом із боротьбою за національну свободу покликаний був протистояти церковній теократії та автократії світської влади.

Демократичні традиції козацько-гетьманського періоду Епоха козаччини (кінець XV ст. - друга половина XVIII ст.) залишила глибокий слід у народній пам'яті, істотно вплинула на менталітет нації, систему цінностей, соціальних, державно-політичних, національних, конфесійних та індивідуально-особистісних уявлень про ідеали правди, справедливості, гідності. Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні деякі риси демократичної республіки. Тут не існувало феодальної власності на землю і кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (право користування землями та іншими угіддями, участі у радах та ін.). Усі органи управління були виборними, їх діяльність контролювалася Січовою радою (колом). Характер громадських взаємин і навіть обряд обрання старшини свідчив про глибоко вкорінений демократизм козацької спільноти. [5] Макет Запорозької Січі

Однак козацька демократія не спиралася на міцний правничо-політичний фундамент: запорожці керувалися не писаними законами, а архаїчними нормами і традиціями стародавнім військовим звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом (прийняття рішень не більшістю, а методом загальної згоди тощо). [5] Не вдалося уникнути козакам і абсолютистських владних тенденцій. Отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу, а під час війни мав абсолютну владу над усіма її учасниками. [5] Отже, Запорозька Січ була своєрідною перехідною моделлю між професійною общиною й повноцінною державою. Низка внутрішніх вад та несприятливі зовнішні впливи не дозволили цій перехідній моделі перерости у нову якість, однак вона стала ескізом української державності, народженої у процесі національної революції середини XVII ст. [5]

Козацько-гетьманська державність XVII ст. була, з одного боку, результатом цілеспрямованої діяльності Б. Хмельницького та його прибічників по створенню нових форм суспільної і державної організації, певної ієрархії владних відносин, перетворенню українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. [3] Державі Б. Хмельницького вдалося поєднати два мало поєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя. Вона мала бути організована на конституційній виборній основі; гетьман ставав главою усього народу (а не тільки козацтва) і відповідальним перед ним. Верхівку владних структур становила генеральна старшина, яка утворювала при гетьмані Старшинську раду. [3] Держава мала загальнодержавний постійний уряд, розвинені форми міського (магдебурзького) та шляхетського (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією. Міжстанові бар'єри були вельми еластичні, тож утвердилася de facto всестанова рівність з розподілом функціональних обов'язків станів без законодавчого закріплення привілеїв будь-якого з них. Разом з частковою виборністю козацьких владних інститутів це надавало козацькій державі стихійно-демократичного характеру. [3] Кордони Війська Запорозького (Гетьманщини) у 1649 — 1653 рр.

Але козацький демократизм виявився нетривким. З часом у козацької старшини прокинувся смак до «золотої» шляхетської свободи, розпочалося закріпачення селян і зазіхання на права міщан. Недемократичною виявилася політика гетьманської держави в національно-релігійній сфері. Ліквідувавши дискримінацію православних, вона почала обмежувати релігійні права інших. Гетьманщина дедалі виразніше реалізовувала принципи «козацько-старшинської», вузькостанової демократії, яка не враховувала і не захищала інтересів ширших верств українського народу. [5] Основою нового ладу був інститут полкової влади, яка стосовно гетьманської влади поступово зміцнювалася і водночас придушувала елементи народовладдя. Це розхитувало інституційні основи суспільного устрою України, послабило козацьку демократію і, зрештою, в останній чверті XVII ст. закінчилося капітуляцією української старшини перед Москвою. [5]

Незважаючи на посилення абсолютизму у політичному житті Російської імперії, козацькі демократичні республіканські традиції не зникли. Незабаром на зламі століть, вони заявили про себе документом — «Конституцією прав і свобод Запорозького Війська», укладеною 5 квітня 1710 р. між новообраним гетьманом України П. Орликом і його виборцями та запорозькими козаками. [1] Конституція П. Орлика віддзеркалювала сприйнятливість української старшинської еліти до європейської ліберальної думки, засвідчував усвідомлення необхідності політичної і національної незалежності та прийняття власних державних актів. Якщо Конституція стосувалася в основному внутрішнього устрою України, то два інші документи П. Орлика — «Вивід прав України» та «Маніфест» були спрямовані на міжнародне визнання України «вільним князівством», рівноправним членом європейської спільноти. [1] Перша сторінка конституції П.Орлика П.Орлик

Конституція Пилипа Орлика — скорочена назва пам'ятки політико-філософської та правової думки, створеної 1710 року. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis. [9] За оцінкою сучасних українських істориків, це перша європейська конституція в сучасному розумінні. Конституція складається з преамбули та 16 статей. [1] Положення конституції про Державний устрій. У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. [8] Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної старшини (стаття 6). У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. [8] Коротка характеристика конституції П.Орлика

Демократичними ідеями сповнена і суспільно-політична концепція українських просвітників XVIII ст. Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодія, В. Каразіна та ін. [5] Виходячи із теорії природного права і суспільного договору вони осмислювали категорії рівності, свободи, власності крізь призму нових суспільних умов — буржуазного суспільства. У центр розробленого українськими просвітниками світського «юридичного світогляду» було поставлено людину як самоціль: особиста свобода і юридична рівність мали виступати основою суспільного буття особи. Проте елементи демократичного світогляду українства не знайшли втілення у політичній практиці XVIII ст., яка розвивалася в руслі зміцнення абсолютизму та активізації імперських тенденцій з боку Росії. [5]

Проблеми демократії в суспільній думці ХІХ-поч. ХХ ст. З перших десятиліть XIX ст. в умовах кризи феодально-кріпосницької системи і розвитку капіталістичних відносин на українських землях почало поширюватися ідейне волелюбство — своєрідний український лібералізм. [5] Вершиною демократичної думки першої половини XIX ст. стала доктрина Кирило-Мефодіївського братства, до якого належали Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, П. Маркович та ін. Пропонувалося утворити демократичні суверенні республіки та об'єднатися у своєрідний конфедеративний (з певними елементами федерації) союз (на зразок США), жити «нерозділимо і несмісимо», знищивши кріпацтво й абсолютну монархію в Росії. Братчики виступали за ліквідацію станових відмінностей між людьми, проповідували ідеї не лише правової, а й соціальної рівності. Отже, основу суспільно-політичної концепції Кирило-Мефодіївського братства становлять народний месіанізм і демократизм. [5] П. Куліш Т. Шевченко М. Костомаров Василь Білозерський

Особливе місце у розвитку демократичної течії української політичної думки XIX ст. посідав Михайло Драгоманов. Вихідними точками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні зі свободою особистості й повагою людської гідності. М. Драгоманов виступав за політичну децентралізацію й широке місцеве самоврядування як засіб подолання конфлікту між державою і суспільством, вважаючи демократію можливою лише за умови надання широким масам змоги брати безпосередню участь у здійсненні влади та впливу на неї. Шлях досягнення Україною незалежності М. Драгоманов вбачав у федерації, але не національній, а політично-територіальній з наданням національностям широкої автономії в питаннях культури. [5] Реверс монеты «Михаил Драгоманов» Пам‘ятник Драгоманову в Києві М. Драгоманов

Початок XX ст. був одним із найдинамічніших періодів української політичної історії. Революційний процес в Російській імперії позначився зростанням кількості та пожвавленням діяльності політичних об'єднань українців, піднесенням їхньої політичної свідомості. Багато українських політичних партій (УСДП, УНДП, УСП, РУП, УДП, УДРП та ін.) у своїх програмах у цей час висунули вимоги прийняття конституції, запровадження парламентаризму, громадянського самоврядування, гарантування демократичних прав і свобод, їхня діяльність готувала ґрунт для розгортання революційної політичної творчості мас на шляху боротьби за незалежну демократичну Українську державу. [5]

Створена у березні 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським у своїй державотворчій діяльності дотримувалася демократичних принципів і традицій. Головним суб'єктом соціальних змін М. Грушевський вважав народ. На початках революційного руху він дещо ідеалізував соціальну гармонійність українства та його здатність до «громадянської солідарності», дійшовши вже навесні 1918 р. щодо цього майже протилежних висновків. Проте й надалі вчений категорично відкидав думку про природне «недержавництво» українського народу та наголошував на значному потенціалі його соціальної творчості. [5] Велике значення має розробка М. Грушевським проблеми національно-історичної ідентичності українського народу та його національної самосвідомості, визначення чинників їх формування (спільний історичний шлях розвитку, етнічне походження, мова та самоусвідомлення своєї належності до певної культурно-етнічної спільноти). Наголос на важливості самоусвідомлення приналежності до певної спільноти і навіть на праві вільного вибору національності засвідчує демократичний підхід М. Грушевського до національного питання, який втілився і в основах етнополітики української держави. М. Грушевський послідовно обстоював політику національної злагоди та гармонії. [5] Українська Центральна Рада Грушевський Михайло

Універсали Центральної Ради були звернені не лише до українців, а й до усіх, «хто живе на Україні»; вони закликають українську демократію до злагоди та порозуміння з демократією інших національностей. Конституція Української Народної Республіки декларувала принцип «національно-персональної автономії», гарантувала всім націям «право на впорядкування своїх культурних прав у національних межах. Центральна Рада і проголошена нею Українська Народна Республіка стали важливою віхою демократичного поступу України, перед усім світом заявили про українців як про політичну націю. [5]

Поширенню ліберальних ідей та ідей верховенства права у першій чверті XX ст., особливо в період відродження української державності в 1917-1920 pp. сприяли фундатори Української академії наук В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейського рівня освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості й демократизму. Однак поразка революції 1917-1920 pp. спричинилася до того, що на зміну ліберальній моделі правової держави прийшли різноманітні течії націоналізму, в яких провідними були ідеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрішній устрій - підпорядкованими. Проте чимало течій українського націоналізму репрезентували й намагалися розвивати демократичну традицію в українській політичній думці. Це певною мірою стосувалося державницько-націоналістичного напряму, політичним кредо якого були погляди М. Міхновського, викладені у праці «Самостійна Україна», а головно - національно-демократичних напрямів в українському русі 20-30-х (УНДО) та повоєнних років XX ст. [5; с. 112] Брошура Міхновського "Самостійна Україна". Випуск 2002 року

Внеском у розвиток теорії демократії є також ідеї визначного представника консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацював теорію української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства і станової представницької влади. Теорія В. Липинського — це консервативна концепція правової держави, де всі гілки влади незалежні і взаємно врівноважені, права особи захищені конституційно, законодавче визнане і гарантується рівноправне становище представників усіх етнокультурних та віросповідних груп. Поряд з цим існує спадкова влада гетьмана як стабілізуючий та впорядковуючий чинник, як засіб подолання анархічної стихії, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила під час революційних подій 1917-1920 pp. [5; с.113] Липинський В.

“Радянська демократія” Упродовж наступних десятиріч у розвитку української демократичної думки визначились два спрямування. Одне з них репрезентувала українська політична еміграція, а інше прокладало собі шлях в умовах радянської «соціалістичної демократії». Вони не тільки мали свою специфіку, а й значною мірою протистояли одне одному. [5; с.114] У строкатій палітрі політичних поглядів української еміграції ліберально-демократичну течію у міжвоєнний період уособлював Державний центр Ук раїнської Народної Республіки в екзилі (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Рудницький та ін.). В основі політико-ідеологічної діяльності Центру була відданість парламентарно-республіканським та демократичним традиціям, неп рийняття популярних на той час тоталітарних політичних концепцій, орієнтація на досягнення Україною самостійної демократичної державності. [5; с.114] УКРАЇНА

Складна еволюція політичних поглядів одного з провідних діячів Центральної Ради В. Винниченка в еміграції йшла від «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла» до повної державної незалежності. В. Винниченко розчарувався в ідеях соціалізму, оскільки їх носії створили найжорстокішу систему терору і насилля, протиставляв цій системі створення так званої «колектократії» — системи всебічної гармонії всіх людей на планеті, ідеї якої співзвучні «теорії конвергенції» 50-60-х pp. XX ст. [5; с. 115] Володимир Винниченко

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише не просунулися вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а й значною мірою деградували, уособившись у догматичній теорії «наукового комунізму», що мала обґрунтовувати переваги «соціалістичної демократії». Однак «соціалістичної демократії» не було ні доктринально (оскільки відкидався універсальний принцип політичної рівності та свободи, проголошувалася диктатура одного класу, заперечувалися принципи поділу влад, соціального й політичного плюралізму, загальногромадянського консенсусу та інші здобутки світової демократичної думки), ні реально (на практиці була встановлена диктатура партійно-державної номенклатури). [5; с.115]

Під час хрущовської «відлиги» на захист національної й людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шістдесятників». Дисиденти апелювали до записаних у Конституціях СРСР та УРСР особистих і національних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституційного права є не партія або держава, а громадяни. Правові аспекти їхнього мислення і діяльності особливо посилилися після утворення Української Гельсінської групи (9 листопада 1976 p.), яка мала слідкувати за дотриманням у країні підписаного керівництвом Радянського Союзу в Гельсінкі Заключного документа Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), в якому містилися зобов'язання сторін не допускати порушень прав людини. [5] Бердник Олександр РуденкоМикола Лук'яненко Левко Оксана Мешко Хрущов М.С. Учасники УГГ:

2. Демократичний процес в умовах незалежності. В кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. почалося будівництво нової української держави. Саме в цей період утворилася мережа громадсько-політичних організацій, товариств, клубів, що забезпечували поступ країни від тоталітарної однопартійності до демократії. Їх увінчало створення у 1989 р. Народного Руху України — наймасовішої і найвпливовішої громадсько-політичної організації, що зіграла значну роль у боротьбі за незалежну Українську державу та в її подальшій демократизації. [5; с. 117] Утвердженню демократії має передувати формування держави, легітимність якої не ставиться під сумнів її громадянами. Важливим чинником є також формування нації, яка надає державному утворенню ознак цілісності й достатньої для демократичного функціонування єдності, а громадянам — почуття відповідальності за свою державу та той політичний лад, який у ній утверджується. Прапор із емблемою НРУ

Стрижнем державотворчого процесу протягом першої половини 90-х років XX ст. був конституційний процес, що мав забезпечити утвердження стійкої системи державної влади, національної правової системи, законності й правопорядку. Розгортання конституційного процесу ускладнювалось сповільненим виробленням науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільно-політичного устрою, протистоянням гілок влади та непримиренною боротьбою навколо питань законодавства різних політичних сил (статус Республіки Крим, державна мова, державна символіка, приватна власність, розподіл владних повноважень та ін). Узгоджувальним комісіям усе ж вдалося дійти згоди і 28 червня 1996 р. Конституція була прийнята. [5; с.118] Україна є суваренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Ст. 1 КУ [4] Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ст. 21 КУ [4] Основний Закон проголосив Україну демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека були визначені найвищими цінностями. [4]

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:[7] 1) визнанням народу вищим джерелом влади; 2) виборністю основних органів держави; 3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав; 4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень. 5) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави; 6) конституційне обмеження влади більшості над меншістю; 7) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження; 8)верховенство закону; 9)поділ влади та ін. Однак, конституційне закріплення основних інститутів і принципів демократії – лише один із необхідних кроків на шляху демократизації. Для завершення переходу потрібно здійснити комплекс заходів, спрямованих на консолідацію демократії, утвердження принципів і процедур демократичної практики. Які ж особливості і труднощі побудови демократії існують сьогодні в незалежній державі Україна?

Ідеологічна сегментованість перехідного суспільства Одним із чинників стабільного й динамічного розвитку суспільства може стати ідея, яка об'єднує усі суспільні групи і спрямовує їх до спільної мети. На початку державного будівництва ця роль відводилася національно-державницькій ідеї. Проте надалі з'ясувалось, що національна ідея може виступати як традиційна апеляція до комплексу таких ідей, як самостійність, соборність, патріотизм, самобутність тощо. [5] На жаль, національна ідея в Україні так і не переросла в ідеологію, тобто в систему регулятивних установок суспільного життя з відповідним механізмом її впровадження. Не відбулося вчасного перенесення акценту з «незалежності від...» на «незалежність для...» Владна еліта, що складалася здебільшого із представників колишньої комуністичної номенклатури, не зуміла легітимізувати себе в очах представників різних регіонів і різних суспільних груп і не захотіла скористатись об'єднавчим потенціалом загалом чужої для неї національної ідеї. [5] Давидюк Дарина 11 років (2005) Гуріна Анна 16 років Малюнки проекту “Для мене національна дея – це..”

У рамках стратегічного вибору України — створення демократичного суспільства європейського типу — складовими її суспільного ідеалу мали б виступати державна самостійність, внутрішньополітична стабільність, громадянське суспільство, всебічний розвиток особистості. Цей ідеал як єдине ціле поділяють далеко не всі в Україні: для одних неприйнятною є європейська модель демократії, для інших — суверенітет України, треті схильні абсолютизувати стабільність, яка часто-густо ототожнюється з тоталітарним «порядком». А тому в ідеологічній сфері, поряд з національно-демократичними ідейними переконаннями, що сприймаються їх опонентами як радикальний націоналізм, поки що прослідковується декілька негативно забарвлених різновекторних орієнтацій: [5; с. 120] деідеологізований і часто безпринципний прагматизм тієї частини суспільства, для якої гроші, а не держава й цивілізоване суспільство, є вищою метою діяльності; апологія досвіду радянського минулого, ностальгія найбіднішої частини суспільства за гарантованими державою стабільністю і добробутом; посилене творення національного міфу про «найдавніше» походження українців, їхню месіанську роль тощо; механічне та некритичне перенесення на національний ґрунт ідей, які акумулювали досвід економічного та політичного розвитку інших країн. Ідеологічний плюралізм, що в умовах стійких демократій є невід'ємною ознакою громадянського суспільства, в Україні поки що спричиняє підвищену конфронтаційність політичних організацій, надмірне подрібнення політичного спектра та невміння об'єднуватися заради великого, знехтувавши малим.

Багатопартійність політична еліта Важливим аспектом (і показником) становлення сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи. Якщо виходити із кількісних показників багатопартійності, то Україна нині справляє враження дійсно демократичної держави. Проте поки що українська багатопартійність є недостатньо зрілою, про що свідчить нелегкий шлях до створення у Верховній Раді структурованих правлячої та опозиційної (чи опозиційних) партійних коаліцій, які могли б забезпечити відповідальність владних структур перед народом. [5; с. 121] Однією з причин повільного «дозрівання» українських партій є загальний стан політичної еліти. Україна отримала у спадщину комуністично-тоталітарну номенклатуру, якій після серпня 1991 р. вдалося рекрутувати до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контр еліти, вчасно змінити комуністичні гасла на «національно-демократичні» й адаптуватися до нових історичних умов. [5; с.121]

Ця «дифузія влади» різко обмежила потенціал радикальних реформ, можливості ефективної діяльності демократичних інститутів, покликаних стимулювати демократичний поступ суспільства. Водночас низький інтелектуальний і культурний рівень значної частини номенклатури, нестача професіоналізму і досвіду соціального маневрування та її низька зацікавленість саме в демократичних змінах поглиблюють відчуженість еліти від мас, породжуючи зневіру в успіхові реформ й уповільнюючи рух до ринку та демократії. [5]

Громадянське суспільство в роки незалежності Розвиток громадянського суспільства є вирішальним напрямом його демократичної трансформації, передумовою соціальної стабільності й відповідального врядування. Найскладнішою в цьому процесі є не стільки трансформація колишніх чи створення нових організаційних структур і правових норм, скільки зміна соціально-політичних позицій людей, способів політичного мислення й поведінки, а разом з цим — переосмислення функцій і новостворених елементів громадянського суспільства як умови демократії й свободи. Підґрунтям і однією з ознак громадянського суспільства є ринкова економіка із властивим їй плюралізмом форм власності та вільною конкуренцією. На її основі виростають соціальна структурованість суспільства, реальна багатопартійність, не директивно сформована громадська думка і, найголовніше, вільна особа з розвиненим почуттям громадянськості та власної гідності. Формування цих ознак в Україні тільки розпочалося. [5; с. 122] Громадянське суспíльство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення. Це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи). [9]

Українське суспільство розпочало рух до усвідомлення себе як розмаїтості, нехай ще не органічної та цілісної. Поки що процеси самоідентифікації верств, формування властивих їм інтересів, визначення ставлення одна до одної є джерелом соціальної напруженості й конфліктогенності. Ця тенденція зберігатиметься, аж поки не набуде усталених рис стратифікація суспільства, а специфічність становища окремих верств не стане загальновизнаною. [5] Важливою умовою соціальної стратифікації виступає легалізація й реабілітація приватного начала в житті людей (передовсім приватної власності). Нагромаджений досвід переконує в марності пошуку досконалої, єдино справедливої схеми приватизації, а надто спроб повністю унеможливити зловживання з боку тих, хто ці процеси здійснює. Стрижнем концепції приватизації в Україні має стати формування елементарної культури володіння приватною власністю та її використання. Вагомим чинником формування громадянського суспільства є вільні й альтернативні вибори та незалежні засоби масової інформації. Сучасна Україна має доволі широку мережу ЗМІ, відповідно зростає й диференціюється їхня аудиторія. Однак недостатньо високий професійний рівень багатьох видань, теле- та радіопередач, їхня однобічна (замовна) політизованість та необ'єктивність призводять до низького рівня впливовості на становлення культури громадянськості, а ступінь довіри до них залишається незначним. [5]

Поряд з політичними партіями важливу роль у формуванні й існуванні громадянського суспільства відіграють професійні об'єднання громадян (насамперед, профспілки) як виразники фахових корпоративних інтересів. Проте вони (профспілки), за невеликим винятком, також не дуже швидко перетворюються зі слухняної «школи комунізму» на самостійну структуру репрезентації та захисту інтересів трудящих. Однак ті з них, які звільнилися від опіки держави і не потрапили у інші «лещата» залежності, показують себе реальною силою, здатною впливати на політичні процеси в країні. [5] Інтелектуально-духовна сфера сучасної України також переживає глибокі й доволі болісні трансформації. Ситуація перехідного суспільства разом з очевидною недосконалістю реформаційних процесів породжують феномен «культурного шоку», дезорієнтованості масової свідомості, підвищують конфронтаційність суспільства. [5]

«Економічний вимір» української демократизації і політика Напередодні розпаду СРСР, за оцінками деяких західних аналітиків, Україна нібито мала найкращі шанси для швидкого і порівняно легкого переходу до демократичного суспільства та ринку. Однак, ситуація перехідної невизначеності зберігалась і зберігається. Повільність у створенні правової бази економічних реформ стримувало ділову активність, а недосконалий механізм соціального захисту робив тягар реформ непосильним для значної частини населення. Широкомасштабна приватизація здебільшого спрямовувалася «тіньовими» та управлінськими структурами (спочатку «червоним директоратом») таким чином, щоб отримати максимальний зиск для себе. Інші прошарки населення не були структуровані, не усвідомлювали ні власних групових інтересів, ні засобів їх захисту спільними зусиллями. Тому вони були відсунуті на узбіччя соціально-економічних процесів. Натомість виросли «олігархи», які монополізували розподіл економічних ресурсів і виробництво та домоглися вирішального впливу на політику держави. [5; с.123-124]

Яка демократія потрібна Україні? Україна вже досить довго зазнає суперечливі і складні трансформаційні зміни. З точки зору теорії перехідних процесів - транзитологія - Україні, для того щоб успішно завершити демократичні перетворення, необхідно від перехідного етапу до демократії перейти до етапу її консолідації. Іншими словами, після встановлення певного типу демократії та конституційного закріплення її основних інститутів та принципів, демократичний режим у нашій країні повинен зміцнитися настільки, щоб не тільки забезпечити своє виживання, але й придбати здатність активного опору можливим кризовим явищам. [7] Чи далеко ми просунулися по шляху консолідації? Відповісти на ці питання і просто, і складно. З одного боку, можна з упевненістю констатувати факт побудови в Україні демократії певного типу. Майже за 20 років незалежного розвитку наша країна пройшла низку важливих визначальних точок на цьому шляху: У нас є необхідні для функціонування демократії політичні інститути, прийнята демократична Конституція, регулярно проводяться парламентські і президентські вибори, Україна стала членом міжнародного демократичного співтовариства. До того ж, на відміну від молодих демократій Латинської Америки, для України ніколи не була актуальною загроза антидемократичного перевороту і приходу до влади, скажімо, військових. Іншими словами, ймовірність повороту і впевненого руху України в зворотний від демократії сторону вкрай низька. [7] Але, з іншого боку, хіба ми можемо похвалитися стабільністю інститутів демократії? Ми впевнені, що в Україні, принаймні, два рази підряд у результаті виборів відбудеться мирна і демократична передача влади від однієї групи еліт другий (так званий "тест подвійного обороту", запропонований на початку 90-х рр.. З. Хантінгтоном)? Чи можна сказати, що боротьба за голоси виборців відбувається в рівних для всіх учасників конкурентних умовах? [7]

Фактори, що впливають на демократичний розвиток України Громадяни України, особливо старше покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів. Старі догми і правила поведінки керують їхніми вчинками, а люди, спираючись на них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки і дії. Але існує також і інша група населення, яка свідомо керується недемократичними правилами. І це не тільки «комуністи старом закалки», або нові комуністи; окрім них існує ще багато людей зі своїми нормами і ідеалами, які заважають сприймати демократію в тому розумінні, яке закладене у визначення цього поняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, соціалісти чи просто люди без яких-то було б конкретних політичних уподобань, але які несвідомо суперечать в своїх думках принципам демократії. Це перший чинник, який впливає на розвиток демократії в нашій країні. [10] Другий чинник - різноманітність партій і організацій, які заради самозабезпечення і власного розвитку на суспільних сходах проповідують принципи недемократичного суспільства: комуністи, які обіцяють стабільне життя і економіку (недосяжні мрії); ті ж націоналісти, які закликають боротися за визнання нації; соціалісти - зовсім райдужні мрійники тощо. І це ще не весь список таких «обіцяльніків», які затьмарюють очі населенню України своїми обіцянками, щоб дістатись до влади. Та й ті ж «демократи» не кращі за усіх інших - ті ж обіцянки і мрії. Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо спрямовувала свої дії на розвиток демократичного суспільства. [10] Третій фактор - це правління держави, і, взагалі, члени уряду. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, які наче мають йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж самі голови владних структур, які «правдами і неправдами» проникли до верхівки суспільства. Народні обранці - депутати - збагачують кишені, а не працюють на користь народу. І навіть ті, хто не намагаються «нагріти руки у багаття влади», хоча їх не так вже й багато, не можуть протидіяти такій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються - стоячи з боку, а деякі просто так довго жили за іншими принципами, їм просто не хочеться з ними розставатися. [10] Четвертий чинник - роз'єднаність нашого суспільства в політичному відношенні. Починаючи від простого середньорозвиненого громадянина і закінчуючи людьми, які стоять в правлінні, - більшість не має належного політичного утворення. І це звичайно виражається врішеннях, які приймає держава. Ці рішення не мають належного підгрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймають неосвічені люди. І звичайно, що цьому освітою не було звідки братись, оскільки усе населення колишнього Радянського Союзу виховувалось на пропаганді партії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке б хотіло отримати належну політичну освіту не мало можливості цього досягти. І цей фактор можна вважати основним серед тих, які впливають на розвиток демократичної держави, оскільки стоїть питання: Звідки візьметься демократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, що це слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття. [10]

Недоліки та небезпеки сучасної демократії Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм та непідготовлений грунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити і з досвіду пострадянської України: • поняття “демократія” і “демократ” перетворюються у похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком – або як почесним званням, або як лайкою, або як маскою; • демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них, і до влади взагалі; • під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та ж сама номенклатурно-бюрократична еліта, лише трохи розбавлена “демократами”, але значно більше оплутана мафією; • народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше (“делегована демократія”); • авторитет влади падає ще більше – демократія перетворюється в анархію. Необхідно скоріше звільнитись від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід, і перш за все усвідомити, що демократичні механізми дуже погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні і часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, “утилитарное приспособление для защиты социального мира и свободы личности; она ни безупречна ни надёжна сама по себе” (Ф.Хайек). Тому не треба надавати демократії абсолютного значення. Не треба також: 1) ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий “гарант демократії” може дуже швидко перетворюватись в авторитарного диктатора); 2) ототожнювати демократію з класом (розподіл на “чистих” і “нечистих” веде до придушення особи і диктатури); 3) ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна більшість завжди є меншістю по відношенню до усього людства – у просторі і в часі. Більшість здатна до пізнання тільки банальних, зпрощених істин, в той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло”.

Висновки Попри значною мірою ритуальні клятви у вірності демократичному шляху розвитку України (при цьому в потоці нестримних вихвалянь народовладдя часто можна зустріти посилання на вельми модний зараз вислів Черчілля: «Демократія — це найгірший спосіб державного управління,.. якщо не брати до уваги всі інші способи»), попри так само ритуальні прокльони на адресу демократичних засад як таких — тим не менше, доводиться визнати, що суть цих засад, сприйнятих не суто формально, а за їхнім духом, за змістом, все ще залишається для суттєвої частини українського суспільства «таємницею за сімома печатками». Запитаємо себе: чи усвідомлені нами повною мірою внутрішні суперечності, притаманні кожній, навіть тисячу разів демократичній системі (між іншим, саме ці суперечності, поряд із незрілістю відповідних інституцій, і становлять основу тих ризиків для існування демократії, тих викликів, що ми перед ними стоїмо)? А з іншого боку: чи усвідомлена українцями абсолютна безальтернативність, незамінність демократії — адже тільки ця система самоорганізації суспільства дає зрештою людям можливість ставати відповідальними громадянами своєї країни, можливість відчувати себе Людьми, а не убогими гвинтиками «машини»? Особливості історії Української державності Головною особливістю історії державності України є та обставина, що державотворчий процес в Україні часто не знаходив належних передумов, щоб набути своєї завершеної форми – суверенної, незалежної держави з усіма притаманними їй ознаками. Іншою його особливістю було те, що він традиційно перебував у тісному взаємозв’язку з формуванням державності в сусідніх народів: Польщі, Литви, Росії. Однак, не дивлячись на ту обставину, що національний державотворчий процес іноді набував вкрай обмеженого і фрагментарного характеру, він виявився виключно стійким, стабільним і не припинявся в жоден період існування українського етносу. Державотворчий процес може протікати в різних формах. В Україні до них слід насамперед віднести: державність Київської Русі; Галицько-Волинського князівства; козацький рух (Запорозька Січ); державу Богдана Хмельницького; діяльність українських політичних партій у російській Державній Думі та австрійському Парламенті; державність у добу Центральної Ради; Гетьманату та Директорії; дисидентський рух 60-70-х рр. ХХ ст. в радянській Україні тощо. Демократія в наших руках

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Вид-во «Либідь», 1993. Божко А. Особенности национальной демократии // http://www.40a.kiev.ua/ideas/politics/ Гвоздик Л. Українська Гетьманська держава // Хроніки. – 1998. - №27-28. – с. 180-186. Конституція України. – К., 1997. Основи демократії. Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М.Бессонова, О.Бірюков та ін. / За заг. ред. А.Колодій. – Київ: Ай Бі, 2002. – с. 99-126. Проект “Для мене національна дея – це..” // http://www.ni.org.ua/ua/gallery/drawing/page_3.html Сюндюков І. Демократія як дар та проблема // День. - 13 січня 2010. Шишкін В. Конституція, яка випередила час // День. — 2007. — 15 вересня. http://uk.wikipedia.org/ http://www.ref.by/refs/64/26016/1.html Список використаних джерел: