Презентація на тему:
"Місце України в інтеграційних процесах Європи та світу"

Місце України в інтеграційних процесах Європи та світу. Міграція та еміграція. Внесок українців у світову науку і культуру. Українська діаспора у світі.

Поява на політичній карті Європи суверенної України — політична подія в розвитку сучасної міжнародної системи. Одним із найбільш значущих трансформаційних процесів після розпаду Радянського Союзу є розширення Європейського Союзу на схід. Цей процес створює абсолютно нову ситуацію на європейському континенті і наближує кордони ЄС безпосередньо до України. Водночас цей процес складний і громіздкий, оскільки остання хвиля охоплювала значну кількість держав.

►► Проблеми та перспективи входження України до ЄС: Після вступу до COT шанси України на вступ до ЄС помітно зросли. Адже принципи COT за своєю суттю збігаються з юридичними критеріями, необхідними для членства в ЄС, тобто вони передбачають лібералізацію торговельного режиму, поліпшення умов конкуренції, створення сприятливого інвестиційного клімату. Членство України у COT означає лібералізацію режиму торгівлі між Україною та ЄС і надає можливість реально розпочати роботу з укладення угоди про асоційоване членство України в Євросоюзі. Власне вступ України до ЄС не означатиме автоматичної ліквідації безробіття, гострих соціальних та економічних проблем. Але разом з тим наближення до ЄС дозволить залучити інвестиції потужних ТНК, що поряд з ефективним використанням коштів фінансово-промислових груп і населення дозволить модернізувати українську економіку у найближчі 10-15 років.

Для України основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і поваги до прав людини тощо. Соціальні вигоди інтеграції полягають у підвищенні рівня життя і добробуту, наближенні до високих європейських стандартів особистої безпеки, освіти, охорони здоров'я, якості інформації, екології, вільного руху праці.  Орієнтація на Європу дозволить Україні вирішити також багато проблем культурного розвитку, оскільки урядові кола Росії для збереження України у своїй зоні впливу, окрім політичних та економічних засобів, активно використовують експансіоністську культурну політику. Російська музика, що абсолютно неконкурентоспроможна на світовому ринку, активно поширюється на українських теренах. Вихід на захищений від неліцензованих підробок світовий культурний ринок дозволить покращити матеріальний стан наших митців.

Міграції в україні Постійні внутрішні міграції в нашій країні в основному відбувалися на початку 90-х між містами: 40% — переважно з малих міст у великі, 30% припадає на переселення з села в місто, 15% — з міста в сільську місцевість і тільки 10% — між селами (рис. 3). 70% усіх цих мігрантів переселяються в межах своїх областей. У середині 90-х ця загальна тенденція дещо порушилася через невизначеність з умовами проживання у містах у період економічної кризи. Проте пізніше вона знову набрала попереднього вигляду. Незначні міжобласні потоки мігрантів в основному спрямовуються із західного регіону у східні та південні області. Частину з них в минулому становили організовані мігранти, переселення яких стимулювала держава. Найбільше додатне сальдо міжрегіональних міграцій у 1999 році було характерне для Києва (6,7 на 1000 осіб) та Дніпропетровської, Черкаської, Полтавської областей, м. Севастополя (0,8 на 1000 осіб), а найменше для Кіровоградської (-2,0 на 1000 осіб). Маятникові міграції, як правило, здійснюються у великі міста з сіл і малих міст. На території України сформувалися два великі райони інтенсивних маятникових трудових міграцій: східний (Донецька і Луганська області) та західний (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська). Цьому сприяли густа сітка транспортних шляхів у них, а також високий рівень розвитку індустрії на Донбасі та велика густота сільського населення у західних областях.

Еміграція Еміграція з українських земель має давню історію. В основному інтенсивні потоки емігрантів пов'язані з поразками у визвольних змаганнях народу за свою державність або з примусовими виселеннями колонізаторами. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів відбувалася із західних та східних районів України у кінці XIX — на початку XX століття. Спрямована вона була в Канаду, США. Три наступні хвилі еміграції мали переважно політичний характер. Вони пройшли після знищення більшовицьким режимом УНР, встановлення радянської влади у Західній Україні, а також знищення Української повстанської армії (кінець 40-х — початок 50-х років). Четверта — стосується виселення так званих дисидентів (людей, що відкрито виступали проти комуністичного режиму у 60-70-і роки). Окрім того, мільйони українців були депортовані з кінця 20-х до середини 50-х років на простори Сибіру і півночі Росії.

З середини 50-х до 80-х років значна еміграція відбувалася з економічних мотивів. Тисячі молодих людей їхали на освоєння цілинних земель у Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З національних мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 80-90-і роки. У середині 90-х років зросла еміграція з України в Росію та західні країни. За 1999 рік з України вибуло в держави СНД тільки приблизно на 800 осіб більше, ніж прибуло, а в інших країнах сальдо міграцій становило -44 тис. осіб. У результаті еміграційних процесів сформувалася українська діаспора. Діаспорою називають населення, що живе у розсіянні, за межами території національної держави. її умовно поділяють на західну та східну. Східною діаспорою називають українське населення колишніх республік СРСР. Загальна чисельність їх тут близько 7 млн. осіб. З них майже 4,3 млн. проживає в Росії (найбільше на Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 900 тис. становить українське населення в Казахстані, 600 тис. — у Молдові.

Чисельність українців у державах світ Західну діаспору (понад 4 млн. осіб) утворюють українці, що живуть поза межами колишнього СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн. осіб), Канаді (1 млн. осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції, Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи можливості навчатися нею, на відміну від східної діаспори, де переважно немає україномовних шкіл. Імміграція в Україну йшла переважно з метрополій. Польщею цілеспрямовано проводилося заселення Галичини і Волині поляками, а Росією — всієї території України росіянами. Особливо зріс притік росіян після Другої світової війни (43,3% від теперішньої чисельності). Вони частково заселяли опустошені голодомором сільські райони України, але в основному поселялися у великих і середніх містах. Серед іммігрантів у 80-і, 90-і роки переважали люди похилого віку, які поселялися в Криму, Приазов'ї, Причорномор'ї. Емігрують переважно чоловіки молодого віку (до ЗО років). Отже, міграції впливають на статево-вікову структуру населення, національний склад, а також на співвідношення міського і сільського населення, густоту населення.

Внесок українців у світову культуру На етапі національного відродження в 20-ті рр. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі надала Українська академія мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід у історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування* Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак. Біля витоків українського авангарду стояли художники О. Бо-гомазов, О. Екстер, В.Єрмилов та інші. Тенденції модернізму відображено в творчості П. Холодного, який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш. Йому належить ініціатива створення у Львові "Товариства для розвою руської штуки" (1898 р.), "Товариства прихильників української літератури, науки і штуки'* (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу "Артистичний вісник" (1905 р.). Для творчості художника О. Новаківського притаманні мотиви експресіонізму (картини "Молох війни", 1919 р., "Революціонерка", 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан. Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.)> санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935 рр.). Він виховав плеяду своїх послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва назавжди увійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукісти".

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення: так звана монументальна пропаганда сприяла увічненню образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові щодо цьго всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченкові в Києві 1926 р., де було відхилено 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченкові в Харкові 1930 р., де були проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові в Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер. У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914— 1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Талановитий митець був репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931—1938 рр.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріта, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін. У 1920—1930 рр. українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається опера, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, О. Петрусенко та ін.

Внесок українців у світову науку Родоначальник “Катюші” Багатьом з нас відоме прізвище Засядько. Для більшості українців воно асоціюється з міністром вугільної промисловості СРСР при Сталіні, на честь якого названа українська шахта, де стаються аварії. Однак мало хто знає, що предка міністра вуглепрому - Олександра Засядька - вважають родоначальником сучасної ракетної артилерії. Олександр Дмитрович Засядько народився в 1779 р. в с. Лютенка (нині Гадяцький район Полтавської області) в родині головного гармаша (артилериста) Запорозької Січі. Після служби в армії і виходу у відставку Олександр Дмитрович, продавши маєток батька, вирішив витратити всі гроші на створення ракетної зброї. Кілька років наполегливої праці принесли свої плоди - були створені ракети, які прицільно вражали ціль на відстані 6 кілометрів. Цей принцип взяли за основу при створенні знаменитих “катюш”, завдяки яким, як вважають деякі історики, вдалося змінити хід Другої світової війни.

Вертоліт київського хлопчини Ще одним видатним українцем, ім’я якого змінило хід історії, є Ігор Іванович Сікорський. Він народився 1889 року в Києві. Вже з дитинства захоплювався авіамоделюванням. Свій перший невеликий вертоліт з приводом від гумового жгута Сікорський побудував у 12 років. А в 20 на його рахунку було вже дві серйозні роботи. Правда, перші машини Сікорський так і не зміг підняти в повітря разом з пілотом. Після цього вчений зайнявся конструюванням літаків. “Гранд”, “Руський витязь”, “Ілля Муромець” - ці багатодвигунні літаки були створені на Російсько-Балтійському заводі під керівництвом Сікорського. Всього за роки Першої світової війни було побудовано 75 чотиридвигунних бомбардувальників Сікорського. Створенням літаків Сікорський зайнявся і в США, куди емігрував після Жовтневої революції. Але своє захоплення вертольотами не забув, повернувшись до нього наприкінці 1930-х років. Цього разу спроба була успішною. Вертольоти Сікорського встановили кілька світових рекордів; їх закуповували різні цивільні державні агентства і авіакомпанії, а також армія. Найвідоміша розробка Сікорського - вертоліт S-51, котрий широко застосовувався у бойових операціях.

Хто з наших став лауреатом Нобелівської премії? На жаль, жоден український вчений чи громадський діяч так і не був удостоєний Нобелівської премії. Однак вихідці із нашої країни неодноразово були лауреатами цього високого звання. 1908 рік - Ілля Мечніков, знаменитий бактеріолог і імунолог. Народився в селі Іванівка Куп’янського уїзду на Харківщині. Вчений був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини разом з Паулем Ерліхом за дослідження по імунології. 1952 рік - Зельман Ваксман, уродженець міста Прилуки на Черкащині. Нобелівську премію як вчений США він отримав в галузі медицини “за відкриття стрептоміцину - першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”. 1966 рік - Шмуель Агнон, народився в місті Бучач Тернопільської області. Премія в галузі літератури була присуджена йому за “глибоко оригінальне мистецтво розповіді, навіяне єврейськими народними мотивами”. 1971 рік - Саймон Кузнець, уродженець Харкова. Удостоєний премії як американський вчений в галузі економіки “за емпірично обгрунтоване поясненні економічного росту, яке призвело до нового, більш глибокого розуміння як економічної і соціальної структур, так і процесу розвитку”. 1981 рік - Роальф Гофман, уродженець Золочева на Львівщині. Вчений вважається великим американським спеціалістом в галузі органічної і квантової хімії. Нобелівську премію отримав спільно з Кенеті Фукуї “за розробку теорії протікання хімічної реакції, створеної ними незалежно один від одного”. 1992 рік - Георгій Шарпак, народився на Рівненщині. У восьмирічному віці разом з сім’єю емігрував до Франції. Нобелівську премію він отримав за розробку детектора елементарних часток.

Українська діаспора у світі. Представники Українського земляцтва «Водограй» міста Сіламає, 25 лютого 2012 року, взяли участь у відзначенні 94-ї річниці Незалежності Естонії. Учні недільної школи разом з батьками провели вікторину про Естонію і Україну, під час майстер-класу розмалювали камінці естонською символікою, говорили про здобуття Незалежності нашими державами. Крім того, українцям відомо про ще одне важливе свято – 141 рік назад, народилася Леся Українка. На уроці разом згадували життя і творчість українського «соловейка», ділилися враженнями від її казок. Також, цього дня, представники земляцтва завітали до міста Валга, на Масляницю. А, 10.03.2012 року, в культурному центрі міста Сіламає, з гаслом «Рідна мова на чужині ще милішою стає», відбулися щорічні Шевченківські читання, які зібрали всю українську громаду вшанувати пам’ять духовного батька, творця і рятівника української мови й всієї нації, Великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.

У Чикаго відбулося Свято Кобзаря: «Свою Україну любіть…». Перші тижні березня з юності дивують двома поспіль днями, датами народження і смерті, між якими – таке коротке життя геніального українського поета, пророка, художника – Тараса Григоровича Шевченка. Кожного року відбуваються художні читання, вечори поезії, камерні літературно-музичні композиції з творів Кобзаря. Цей рік вніс зміни у проведення шевченківських днів. Оскільки під егідою Українського Конгресового Комітету Америки УККА, відділ Іліной, відбуваються найбільші за розмахом свята української спільноти, рішенням управи Комітету було заплановано відзначити річницю Кобзаря, залучивши найкращі художні колективи, музикантів, співаків, читців міста Чикаго і його околиць. І приміщення було обрано відповідне: актовий зал школи Шопена. З промовою виступив голова УККА (відділ Іліной) – Олесь Стрільчук. Коротко і гаряче він говорив про значення цілого життя Тараса Шевченка для українців. Закликав тримати й передавати ланцюжком – від серця до серця – любов до землі української та слова рідного…

Декілька років тому, на Конвенції Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України (ОЖ ОЧСУ), делегати прийняли рішення провести проєкт в пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Певна кількість членів втратили свої родини під час цього геноциду й самі вони ледве вижили. Цієї зими проєкт був зреалізований публікацією англійською мовою історичного роману Ольги Мак під назвою “Stones Under the Scythe”. Книжка була вперше опублікована українською мовою в Канаді в 1973 році, а потім в Українi в 1994 і 2004 роках під назвою “Каміння під косою”. Професійний переклад зробила Віра Качмарська, а вступне слово написав д-р Ігор Мірчук. Книга доповнюється ілюстраціями київської мисткині Олени Распопової і географічними картами Стефана Слуцького. Лев Іваськів зробив першу редакцію. Пам`ятник Тарасу Шевченку може з‘явитись у Нижньому Новгороді (Росія). Про це йшлося у ході урочистостей з нагоди 198-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка 9 березня. Керівник української дипустанови (Генеральне консульство України) запропонував громаді ініціювати встановлення в Нижньому Новгороді пам’ятника видатному сину українського народу Тарасу Шевченку у 2014 році з нагоди 200-річчя від дня його народження. Українці Нижнього Новгорода гаряче підтримали цю ідею.

На Балканах у продовж лютого-березня в Македонії, Сербії та Хорватії відбувається серія авторських фотовиставок українського журналіста Миколи Хрієнка, «Закордонне українство: Українці за Уралом». 112 фотознімків із 12 тисяч кадрів, зроблених під час виконання проекту «Українці за Уралом» (нагадаємо, що пан Микола пройшов 118 тисяч кілометрів, досліджуючи життя української діаспори на віддалених просторах Росії), побачать у Белграді, Скоп’є та Загребі. Фотовиставка присвячена Дню Соборності, адже в січні в Києві відзначали 94-ту річницю проголошення Акта злуки Західноукраїнської та Української Народної Республіки.  Уряд Франції нагородив почесною відзнакою українську художницю й письменницю Терезу Проць за її роботу у благодійній організації «Ковчег». Це перша українка, яка працювала в інституції, що опікується розумово відсталими людьми та людьми з вадами психіки.  Чеська літературна україністика збагатилась новим твором – антологією сучасного українського оповідання. Книжка називається «Україно, давай, Україно!», до неї увійшли оповідання 44 авторів як із України, так і з української діаспори. Над перекладом творів на чеську працювали досвідчені перекладачі разом зі студентами, які вивчають українську мову в університетах Праги і Брна. Видавці переконані, що книжка на полицях не залежиться. Заснований п’ять років тому асоціацією у Боргоманеро, премія «Жінка 2012» було присвоєно співочому колективу «Хор українських жінок». «Це – символічний жест визнання ролі багатьох українських жінок в Італії» – заявляють організатори. У мерії Боргоманеро офіційно зареєстровано понад п’ятсот українок, які виконують важливу соціальну роль у суспільстві – зайняті у сфері домашнього господарства. Церемонія нагородження відбулася у рамках заходів «Рожевий березень» у аудиторії парохіальної ораторії “Don Gianni Cavigioli” у Боргоманеро. Привітати українських жінок прийшла мер міста Анна Тінівелла, консул України в Мілані Сергій Пода, а також отець Юрій, парох української греко-католицької церкви, що опікується понад чотирма тисячам українців, що проживають у провінції Новара.