Презентація на тему:
"Світська оригінальна наукова література"

Світська оригінальна наукова література Розмаїтий Дмитро, 9-Б

Прадавня українська література —це література X I—XII ст., тобто література Київської Русі, або давньоруська література. Х І-ХI ст. —період економічного, політичного й культурного розквіту Київської держави. Запровадження християнства сприяло розвитку писемності. Володимир відкриває першу школу для дітей знаті. Ярослав Мудрий будує Софіївський собор (1037), засновує при ньому першу бібліотеку, розквітає Києво-Печерський монастир як центр релігійної культури, книгописання. Успішно розвивається дерев’яна, а потім і кам’яна архітектура, техніка будівництва золотоверхих теремів і церков, живопис і декоратив не мистецтво.

«Повість временних літ» Київський літопис Галицько-Волинський літопис Києво-Печерський патерик «Слово про Закон і Благодать» «Слово о полку Ігоревім» Період літератури Київської Русі лишив безцінні пам’ятки оригіна льного українського письменства:

По вість мину лих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі. Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. «Повість временних літ»

Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської «Повість временних літ»

«Повість временних літ» Перекладався сучасною російською мовою Д. Лихачовим у співавторстві з Б. А. Романовим (1950), пізніше Лихачовим одноосібно (1978), О. В. Творогова (1997), А. Г. Кузьміним; також французькою (1884), шведською (1919), німецькою (1931 і 2000-ні), румунською (1935), англійською (1953), чеською (1954), польською (1968), українською (1990) мовами. Транскрипція оригінального тексту http://litopys.org.ua/lavrlet/lavr.htm - з Лорентійського манускрипту http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat.htm - з Ґіпатіанського манускрипту http://litopys.org.ua/novglet/novg.htm - з Лорентійського манускрипту Переклад на на сучасну українську мову http://litopys.org.ua/pvlyar/yar.htm Іпатіївський літопис з паралельним перекладом на сучасну українську мову, Яременко Василь Васильович, 1990.

Ки ївський літо пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників. Київський літопис

До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець. Київський літопис

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства. Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Галицько-Волинський літопис

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів. Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку. Галицько-Волинський літопис

Патерик складений в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиря Полікарпа. У «Патерик» включено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один час був ігуменом Косьмодем'янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископа Симона (також постриженика Києво-Печерського монастиря) за підтримкою, тому що хотів за допомогою київської княгині Верхуслави та її брата — великого князя — Юрія Всеволодовича також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа за честолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченців Києво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев'ятьох докладених до послання «словах». Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки додані до листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь на лист Симона не відомі, але, мабуть, він взяв до уваги поради Воладимирського єпископа. Незабаром Полікарп пише послання печерському архімандритові Акіндіну, у якому повідомляє про свою згоду записати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників, про що його колись просив Акіндін. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднав свої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповідань про перших ченців. Києво-Печерський патерик

Крім листування до Найдавнішої редакції П. XIII ст., згідно з припущеннями Д. І. Абрамовича та О. О. Шахматова, увійшли «Слово про створення церкви Печерської», написане Симоном між 1222—1226 рр., і «Слово про перших чорноризців печерських» — 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалися ще в складі «Повісті временних літ». Наприкінці XI — поч. XV ст. виникли дві нові редакції — Арсеніївська і Феодосіївська. Арсеніївська редакція виключила всю епістолярну частину і деякі «слова», зате додала «Житіє Феодосія Печерського» (див. Нестор), «Похвалу Теодосію», «Сказання про початок Печерського монастиря» з Повісті временних літ. Феодосіївська редакція доповнила основний текст «словом» про охрещення княгині Ольги і князя Володимира, учительними «словами», житіями руських і візантійських святих. Києво-Печерський патерик

У 1460—1462 рр. клірошанин Печерського монастиря Касіян створює дві нові редакції П., основані безпосередньо на Найдавнішій. По другий Касіяновській редакції П. був виданий Д. І. Абрамовичем. У XVII ст. в обстановці гострої боротьби з уніатством і католицизмом у Києво-Печерському монастирі створюються нові редакції: Друкована 1635 р. Сильвестра Косова, Йосипа Тризни (1647—1656), 2-я Друкована редакція 1661 р. та ін. Усі редакції відрізняються принципами добору матеріалу і системою компонування творів (тематична, за авторськими циклами або хронологічна). Києво-Печерський патерик

Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами Патерика були монастирські перекази і печерський «літописець», на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. П. уважніший до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим. Літописи підтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя. Києво-Печерський патерик

Початкова історія монастиря представлена в П. «Словом про створення церкви Печерської» Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені «Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді — варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон же посилається тут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знайомий Симон. Друга тема «Слова» — наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері. Києво-Печерський патерик

Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь. На початку 18 століття ілюстрації до Патерика створив відомий український гравер Леонтій Тарасевич. Чудова літературна форма і цікавість оповідань П. обумовили його незмінну популярність у читачів аж до XVIII ст.; можливо, до Патерика відноситься захоплена оцінка О. С. Пушкіним «легенд про київських чудотворців» (лист П. А. Плетньову близько 14 квітня 1831 р.), хоча поет називає «Четь-Мінею». Києво-Печерський патерик

«Слово про закон і благодать» (О законѣ Моисѣомъ данѣѣмъ, и о благодѣти и истинѣ Исусомъ Христомъ бывшии. И како законъ отиде, благодѣть же и истина всю землю исполни, и вѣра въ вся языкы простреся и до нашего языка рускаго, и похвала кагану нашему Влодимеру, от негоже крещени быхомъ и молитва къ Богу от всеа земли нашеа) — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн. «Слово про Закон і Благодать»

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. «Слово про Закон і Благодать»

Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських. «Слово про Закон і Благодать»

Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєликов тощо). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан тощо. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковськім Апостолі 1307 р. приписку, запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…». «Слово о полку Ігоревім»

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тихонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» в УРСР припинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР. «Слово о полку Ігоревім»

Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Словом…» вели російські науковці. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі — давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси й росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі Трояні (Троянь — Провідна зоря, Христинівка України). «Слово о полку Ігоревім»

«Слово о полку Ігоревім» Транскрипція оригінального тексту http://litopys.org.ua/slovo67/sl01_1.htm - Оригінальний текст «Слова о полку Ігоревім» підготовлено за виданням 1800 p., яке взято за основу, та за Катерининською копією (за фототипічними їх виданнями). http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm - Текст «Слова», максимально наближений до видання 1800 року, розділено на окремі слова і ритмічні рядки. Переклад сучасною українською мовою http://litopys.org.ua/slovo67/sl02.htm - Ритмічний переклад пам'ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступ: М. К. Гудзій. Упорядкування: В. Л. Микитась, «Радянський письменник», Київ., 1955. Різні видання, коментарі, переклади http://litopys.org.ua/links/inslovo.htm - «Слово» та українські коментарі.

Прадавня українська література багата й розмаїта. І хоч численні напади орд завойовників знищували у вогні, перетворювали на попіл здобутки культури, усе ж таки пам’ятки, що лишилися, засвідчують високий рівень духовного життя нашого народу. Прадавня українська література доби монументального стилю має ряд особливостей. Насамперед вона рукописна. Під час переписування тієї чи іншої пам’ятки переписувач (а ними були найчастіше ченці монастирів) часто змінював її текст. Переписаний текст без змін — це список. Якщо ж оригінал змінено, переписувач утрутився в композицію твору, а то й у його зміст — то маємо нову редакцію пам’ятки. Так, існує три редакції «Повісті временних літ» і понад 250 списків цього твору, що повторюють другу або третю його редакції.

Друга особливість пам’яток Х -XI ст. — їх анонімність. Для цього періоду найбільшу складність становить визначення автора того чи іншого твору, без чого важко зрозуміти творчий задум письменника, ознайомитися з його біографією. Не знаючи нічого про автора, ми не можемо дуже часто точно визначити час написання твору, бо, як правило, він дійшов до нас у пізніших списках. Не менш складним є питання творів. В її основі — церковнослов’янська мова з виразними слідами Української вимови (так звана київська її вимова), що пізніше доповнюється словами іншомовного походження.

Водночас треба звернути увагу на те що на різних етапах історичного розвитку український народ по-різному називав себе — руський, російський (це грецький відповідник до назви Русь — Росія). У 1721 році її перейняв Петро І, перейменувавши Московське царство на Російську імперію. Так московіти стали росіянами. Паралельно існувало інше слово на позначення нашої країни — Україна, що вперше зафіксоване 1187 року в Київському літописі. Щоб поєднати ці назви, показати не¬ розривність історичного розвитку українців, взаємозв’язок між окреми¬ми його етапами, з II половини X IX ст. вони вживалися паралельно, як прикладка, наприклад, Іван Франко назвав свою працю «Нарисом історії українсько-руської літератури до 1890 року», а М. Грушевський — «Історією України-Русі». Прадавня література

Українська література доби християнського Середньовіччя - тривалий період у її розвитку, що охоплює приблизно триста років. Художньо-естетична творчість цього колосального, як за часовими межами, так і за кількістю матеріалу, періоду не була статичною. Література перебувала у процесі постійної творчої динаміки. Змінювалися її погляди на світ, форми творчого осмислення дійсності. Українська література доби християнського Середньовіччя

Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою” Українська література доби християнського Середньовіччя

Шестоднев Шестоднев - біблійна розповідь про створення Богом світу за шість днів, що міститься в перших розділах книги Буття. Бесіди на Шестоднев - екзегетичні твори філософсько-богословського характеру, що представляють собою тлумачення перших глав книги Буття, і пояснюють основи світобудови з точки зору християнського вчення. Складаються звичайно з шести окремих трактатів, по числу шести днів творення світу.

Шестоднев Василя Великого. Складається з 9 «бесід» (про створення світу взагалі, про невидиму і невпорядковану землю, про твердь, про збирання вод, про животіння землі, про небесні світила, про плазунів, про птахів і про тварин). Шестоднев Северіяна, єпископа гавальского. Відомий в рукописах під заголовком «Шість слів про сотворіння світу». Являє собою переробку Шестоднева Василя Великого. Шестоднев Георгія Писида Шестоднев Іоанна Болгарського До найбільш відомих Бесід на Шестоднев відносяться:

http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr25.htm

Фізіо лог — пам'ятка перекладної староукраїнської літератури енциклопедичного характеру: книга про властивості реальних і фантастичних тварин, птахів, дерев, мінералів із тлумаченням їх у символічно-алегоричному християнському дусі. Слов'янські переклади грецького «Фізіолога» відомі лише в старокиївських списках, але з мови найдавнішого зі збережених списків (XV ст.) видно, що вони беруть початок від болгарських перекладів, зроблених перед XIII ст. «Фізіолог» відомий на Русі в двох редакціях. Фізіо лог

Одна з них виникла ще в ІІ-ІІІ ст. у грецькій олександрійській літературі. У цій редакції, наприклад, розповідь про лисицю втілює поняття хитрості: голодна, вона прикидається бездиханною, а коли до неї злітаються птахи, то ловить їх і з'їдає. Розповідь про неясить (пелікана) розкриває уявлення про чадолюб'я, камінь адамант (алмаз) уподібнюється очищуючій силі, рівної Ісусові Христу, і т. д. Серед персонажів «Фізіолога» — міфологічні сирени і кентавр, птах фенікс. Фізіо лог

Друга редакція Фізіолога (її називають «візантійською») менш популярна на Русі, але була поширена в південних слов'ян. У цій редакції переважає повчальний початок: у статті про дворогу антилопу пояснюється, що Бог дав чоловіку два завіти — Старий і Новий; властивість дятла клювати «носом своїм», «де м'яко древо», порівнюється з пошуками дияволом слабостей у людях; фантастичне омолодження осліплого від старості орла уподібнюється звертанню грішника до церкви і т. д. Фізіо лог

Ці складні тлумачення «Фізіолога» не відбилися на літературному стилі українського середньовіччя, але символічні образи залишалися постійно в арсеналі художніх засобів давньокиївських письменників і книгарів аж до XVIII ст. При переписуванні «Фізіолога» у рукописних збірниках XV—XVII ст. текст його іноді супроводжувався барвистими мініатюрами. Фізіо лог

http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr48.htm

Бджола (Бъчела, Пчела), грецькій флорілегій, перекладний збірник висловів і коротких історичних анекдотів (тобто маленьких оповідань про вчинки знаменитих людей) з християнської та античної літератури, складений Максимом Ісповідником. У давній українські літературі зустрічається в трьох різновидах. Найпоширеніша редакція містить 71 розділ, вона була перекладена не пізніше XII—XIII ст. З назв розділів («Про мудрість», «Про навчання і бесіду», «Про багатство і злиденність», «Про печаль і безпечальність», «Про похвалу», «Про заздрість», «Про сміх» тощо) видно, що вислови підбиралися по темах і в основному стосувалися питань моралі, норм поведінки, християнського благочестя. Кожний розділ містить близько 20 висловів: на початку нього — цитати з книг Священного писання, творів батьків церкви (Іоанна Богослова, Василія Великого, Іоанна Златоуста та ін.). Бджола

Далі ідуть вислови, що належать або приписуються античним філософам і письменникам: Аристотелю, Анаксагору, Піфагору, Демокриту, Сократу, Плутарху, Софоклу, Евріпіду, Феогніду тощо. Бджола — багате джерело античних афоризмів та анекдотів, що почасти увійшли в український фольклор. В історичних анекдотах містяться епізоди з життя і діянь Александра Македонського і його батька — Філіппа ІІ, спартанських царів Агесилая і Леоніда I, афінського державного діяча Алківіада, східних царів — Дарія, Артаксеркса, Кира, Креза та ін. Таким чином, Бджола була не тільки зведенням етичних рекомендацій, а й своєрідною енциклопедією історичних відомостей. Бджола

От приклади моральних наставлянь з Бджоли: «Ліпше од вірного друга рана, ніж поцілунок ворога»; «Усе нове краще: і посуд, і одежа, а дружба — стара»; «Ліпше зле слухати, ніж зле мовити»; «Ліпше хліб з сіллю у тиші та без печалі, ніж жадання наїдків багатоцінних з безладдям і з жахом»; «Роби сказане, а не розповідай про зроблене»; «Везіння подібно овочеві — як мине час, так і засохне»; «Хто, інших грабуючи, творить будинок собі, той немов би камені складає на замерзлій ріці»; «Таким будь для батьків своїх, якими хотів би бачити своїх дітей»; «Ворог, що говорить правду, краще лицемірного друга»; «Коли всі справи твої відбуваються за твоїм бажанням, тоді чекай змін (до поганого), а коли несподівані напасті випали тобі, тоді сподівайся на добре і краще»; «Краще жити в пустелі з левом і зі змією, ніж із дружиною підступної і зломовною» тощо. Бджола

Кілька прикладів історичних анекдотів з Бджоли: „Олександр Македонський: Коли благало його військо вночі на супостата напасти, так сказав: «Не царської мужності така перемога»“; „Діоген сказав. Коли спитав хтось, чому люди жебракам подають, а мудролюбцям — ні, відповідав він: «Бо кульгавості і сліпоти та інших вад собі очікують, а мудрості ні»“; „Езоп. Цей каже: «Кожен з нас два міхи носить: один перед собою, а інший ззаду. У передній кладе чужі гріхи, а в задній — свої»“. Бджола

Бджола існувала в двох редакціях, що складали відповідно 68 і 44 розділи. Посилання на Бджолу ми зустрічаємо вже в літописі під 1186 р.: «Як говориться в Бджолі: славна війна краще неміцного миру: в удаваному мирі живучи, більше зла землям приносять». Пізніше Бджола була перероблювана з значними скороченнями античного матеріалу. Найстаріший рукопис (XV ст.) видав М. Смірнов (1894), деякі пізніші українські списки — С. Щеглової (1914). Мотиви Бджоли використовував у своїй творчості І. Франко. http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr72.htm Бджола