Презентація на тему:
Огляд-презентація дитячих книг

ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ 1.Розміння людини в історії філософської думки. 2. Людина: індивід, особа, особистість. 3. Проблема життя і смерті. 4. Концепція сенсу життя людини.

Розміння людини в історії філософської думки. 1. Антична філософія: образ людини космоцентричен. Це людина, яка все ще зберігає інтенції первісної людини в тому сенсі, що живе речами і існує лише для космосу фізичних тел. Для грека людина мислить усім тілом, а отже, для того, щоб добре мислити, потрібно уміти добре бігти, добре метати диск, добре стріляти з лука, добре боротися

2. Середньовічна філософія: теоцентричний образ людини. Зрозуміти цей образ, значить, передусім, зануритися в ритми початкових уявлень ранніх християн, втілених в образі святого. Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Посюсторонній світ, як і сама людина, розглядаються не в їх самоіснуючій реальності, не такими, якими вони є насправді, а лише як момент руху людини до Бога. Сама ж по собі людина образ гріха і печалі.

Образ людини Нового часу антропоцентричен. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить в себе. На місце Бога вона ставить «людинобога» (Ф. Достоєвський). «Людина є мисляча річ» Р. Декарт.

Суб'єктивність – найістиніша реальність. Більше того, вона – критерій усього існуючого. Центральна картезіанська формула – «мислю, отже, існую». Відбувається друге, після античності, народження раціоналізму, початок, що поклав розвиток експериментальній науці. Головна сфера людської діяльності – пізнання. Головний метод пізнання – рефлексія.

Соціоцентричний образ людини. Сутність людини соціальна. Людина – результат суспільних відносин, і в той же час суб'єкт, творець культури. Свідомість людини, її духовна сутність і в історичному, загальнолюдському процесі, і в індивідуальному розвитку проявляється завдяки соціальним факторам: виробничій, практичній діяльності – праці і спілкуванні (суспільним відносинам).

2. Людина: індивід, особа, особистість. Духовність Перегляд найважливіших характеристик, сутнісних сил і проявів людини ніби підсумовується співвідношенням понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність”, що характеризують її якісні прояви.

Поняття людини уживають у трьох основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (Homo sapiens); 2) людині – це особлива – розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; (у таких випадках ми кажемо: “оце справжня людина”, або просто: “оце людина!”)

Поняттям “індивід” позначають одиничного представника роду і стоїть у ряді таких понять: рід - вид - індивід. (такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага та ін. ) Поняття “особи” характеризує насамперед певні реальні властивості людського індивіда.

Особа – це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівним, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.).

Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю – самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особи існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особи немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Цінність – це значущість чогось для людини. Звідси випливає, що поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін.

ПРОБЛЕМА ЖИТТЯ І СМЕРТІ Одним із могутніх, можна сказати, майже абсолютних обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але межі життя надають йому певного змістовного наповнення.

У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність неповторною. Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя.

Розглянемо смерть та безсмертя у органічній єдності : 1. смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання.

2. Біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково – взагалі у всякому живому, органічному процесі.

3. Питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух: духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, є принципово безсмертною.

4. Незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя: • історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя; • соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

У кінці ХХ ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного “двійника” людини), проблема “евтаназії” (“щасливої смерті”).

Сенс життя З питанням про смерть та безсмертя органічно пов’язане і питання про сенс людського існування. Знаходження сенсу буття – це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення.

Питання про сенс – це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Сенс – це виключно людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те, щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання.

Найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни.