Презентація на тему:
Музична  культура  Київської  Русі: народна, придворно-світська, церковна.

Музична  культура  Київської  Русі: народна, придворно-світська, церковна. Давньоруські  музиканти, музичні  інструменти. Народна  творчість: епос, календарно-обрядові  та  родинно-обрядові  пісні

Музичне мистецтво часів Київської Русі можна поділити на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їхній праці, побуті та звичаях. Це обрядова народна пісенність (колядки та щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні та хрестильні пісні, похоронні голосіння). Веселі й сумні пісенні мотиви виконували не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів.

Музика княжого двору. Репертуар був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про «співання слави» князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків («Слово о полку Ігоревім»). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).

З інструментів використовували свої, споконвічні: гусла, дерев'яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах використовували ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або «рожані» труби та роги, орган, «смики» або «гудки», смичкові інструменти: псалтир (давньогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові і мідні дзвіночки та дзвони.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов’янського «знамено» — знак). Запозичений із Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов’ян.

Основою знаменного розспіву стали «гласи» — хорові монодії, у яких мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

Із княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлінійною нотацією.

Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яку виконували обов’язково по нотах зі знанням справи.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння.

ЕПОС Епічні музичні жанри — історичні пісні, думи, балади. Серед виконавців з’являються народні співці-професіонали.

За змістом найдавніші думи можна поділити на три групи: 1) про турецьку неволю; 2) про морські походи на турків, лицарську смерть козака; 3) про щасливий вихід козаків із небезпеки, перемогу над ворогом і поділ здобичі.

Історичні пісні розповідають про загальнонародні події, історичні реалії (післякняжих часів), народних героїв. Передусім це пісні про боротьбу українського народу з турками і татарами, з поляками, росіянами, інші козацькі пісні.

За тематикою балади поділяються на кілька груп: 1) із фантастичними та легендарними сюжетами, базованими на побутовому підґрунті; 2) про сімейний побут і любовні конфлікти; 3) побутово-любовні сюжети на історичному підґрунті; 4) соціально-побутові.

ОБРЯДОВИЙ ФОЛЬКЛОР. До обрядового фольклору належать календарні, родинно-обрядові та трудові пісні.

До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві групи обрядових пісень — календарно-обрядові та родинно-обрядові.

Календарно-обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчані, жниварські пісні

Родинно-обрядові: пісні весільних і поховальних обрядів, хрестильні пісні.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підгрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.