Презентація на тему:
Супутники планет

Супутники Марса. Супутники Юпітера. Супутники Сатурна. Кільця Сатурна. Супутники Урана. Супутники Нептуна. Супутники Землі. Тема: Супутники планет

1. Суптники Марса Навколо планети Марс обертаються два природних супутники — Фобос і Деймос. Після відкриття Галілеєм у 1610 році 4 супутників Юпітера астрономи вважали, що кількість супутників зростає вдвічі при переході до більш далекої планети Сонячноі системи. Оскільки у Землі був відомий один супутник — Місяць, а у Юпітера — 4, вважалося, що у Марса повинно бути 2 супутники. Про це написав Джонатан Свіфт у повісті "Подорож Гулівера на літаючий острів Лапута". Дивним чином ця безпідставна з наукової точки зору гіпотеза справдилася. Супутники Марса були відкриті в 1877 році американським астрономом Асафом Голлом, і названі на честь давньогрецьких міфологічних богів Фобоса та Деймоса, які уособлювали страх і жах, з огляду на їх незвичну форму. Обидва супутника обертаються навколо своїх осей з тим же періодом, що й навколо Марса, тому завжди повернуті до планети однією й тією же стороною. Приливна дія Марса поступово сповільнює рух Фобоса, що врешті-решт призведе до падіння супутника на Марс. Деймос, навпаки, віддаляється від Марса.

2. Супутники Юпітера Супутники Юпітера — природні супутники планети Юпітер. Відомі 67 супутників Юпітера; це найбільша кількість відкритих супутників серед усіх планет Сонячної системи. Крім того, Юпітер має систему кілець. 1610 року Галілео Галілей, спостерігаючи Юпітер в телескоп, відкрив чотири найбільших супутники — Іо, Європу, Ганімед і Каллісто, які наразі носять назву «галілеєвих». Вони досить яскраві й обертаються доволі віддаленими від планети орбітами, що дає змогу спостерігати їх у польовий бінокль. На першість у відкритті супутників претендував також німецький астроном Симон Марій, який пізніше дав їм назви, взявши імена з давньогрецьких міфів. Завдяки наземним спостереженням системи Юпітера, на кінець 1970-х років було відомо вже 13 супутників. 1979 року, пролітаючи повз Юпітер, космічний апарат «Вояджер-1» виявив ще три супутники.

За допомогою наземних телескопів нового покоління ще 47 супутників Юпітера було відкрито групою астрономів з Астрономічного інституту Гавайського університету наприкінці 2000-го (діаметром 4-10 км) і 2001-го років (діаметром від 2 до 4 км). Оцінки розмірів отримані в припущенні, що їхнє альбедо становить 4%. Блиск супутників становить від 22 до 23m. Усі вони обертаються по помітно витягнутих еліптичних орбітах з ексцентриситетом від 0,16 до 0,48. Напрямок орбітального руху всіх нових супутників зворотний (тобто вони обертаються в напрямку, протилежному руху планет навколо Сонця і великих супутників навколо Юпітера). Орбіти сильно нахилені до площини екліптики — від 15 до 38 градусів. Періоди обертання складають від 534 до 753 діб, великі півосі орбіт — від 19 до 24 млн км. Виділяють дві великі групи супутників Юпітера: постійні та непостійні. До постійних належать 4 галілеєві супутники і ще 4 внутрішні супутники. Постійні супутники мають проградне обертання і майже кругові орбіти з невеликим нахилом до екваторіальної площини планети. Інші 55 супутників Юпітера — непостійні — мають як проградне, так і ретроградне обертання, більш віддалені від планети й мають великі нахили та ексцентриситети орбіт. За кількістю супутників Юпітер обігнав у 2011 році Сатурн. Останній відкритий супутник — S/2010 J 2. Він був відкритий 8 вересня 2010 року Крістіаном Вейллетом за допомогою 3,6-метрового телескопу Канада-Франція-Гаваї. Повідомлення про відкриття було зроблено 1 червня 2011 року.

3. Супутники Сатурна. Кільця. Відомо близько 60 супутників Сатурна, більша частина яких виявлена за допомогою космічних апаратів. Найбільший серед них — Титан, єдиний супутник у Сонячній системі, який має щільну атмосферу. 24 супутника Сатурна — регулярні, інші 38 — нерегулярні.

Існує три головних кільця, названих A, B і C. Вони добре помітні з Землі. Слабші кільця називають D, E та F. При ближчому розгляді кілець виявляється дуже багато. Між кільцями існують щілини, де немає частинок. Найбільшу щілину, яку можна побачити у середній телескоп із Землі (між кільцями А и В), названо щілиною Кассіні. Ясними ночами у потужніші телескопи можна побачити й менш помітні щілини. Кільця є залишками протопланетної хмари, з якої утворилися всі тіла Сонячної системи. Всередині межі Роша, де обертається більша частина кілець, утворення супутників неможливе через гравітаційний вплив планети, що руйнує всі більш-менш значні тіла. Частинки кілець багаторазово зіштовхуються, руйнуються і злипаються знову. Візитною карткою Сатурна є відомі кільця, що оперізують планету навколо екватора і складаються з безлічі крижаних часток з розмірами часток від міліметра до декількох метрів. Вісь обертання Сатурна нахилена до площини його орбіти на 26° 44', тому під час руху орбітою кільця змінюють свою орієнтацію відносно Землі. Коли площина кілець перетинає Землю, навіть у середні телескопи побачити їх неможливо, тому що товщина кілець — усього кілька десятків метрів, хоча їхня ширина сягає 137 000 км. Кільця обертаються навколо Сатурна і, відповідно до законів Кеплера, швидкість обертання внутрішніх частин кільця більша, ніж зовнішніх.

4. Супутники Урана. П'ять великих супутників досить масивні, щоб гідростатична рівновага надала їм сфероїдальної форми. На чотирьох з них помічено ознаки внутрішньої і зовнішньої активності, такі як формування каньйонів і передбачуваний вулканізм на поверхні. Найбільший з них, Титанія, має діаметр 1578 км і є восьмим за розміром супутником у Сонячній Системі. Її маса у 20 разів менша земного Місяця. Внутрішні супутники — це невеликі, темні об'єкти, схожі за характеристиками та походженням на кільця планети. Нерегулярні супутники Урана мають еліптичні і дуже нахилені (здебільшого ретроградні) орбіти на великій відстані від планети. Уран, сьома планета Сонячної системи, має 27 супутників. Всі вони отримали назви на честь персонажів із творів Вільяма Шекспіра та Александра Поупа. Перші два супутники: Титанію і Оберон у 1787 році відкрив Вільям Гершель. Ще два великі супутники (Аріель та Умбріель) було відкрито 1851 року Вільямом Ласселом. 1948 року Джерард Койпер відкрив Міранду. Всі інші супутники є значно меншими і були відкриті після 1985, під час місії «Вояджера-2» або за допомогою вдосконалених наземних телескопів. Супутники Урана можна поділити на три групи: -п'ять великих -тринадцять внутрішніх -дев'ять нерегулярних супутників

5. Супутники Нептуна. Сьогодні відомо 14 супутників Нептуна. Найбільший з них важить більше, ніж 99,5% від мас всіх супутників Нептуна, разом узятих, і лише він масивний настільки, аби стати сфероїдальним. До «Вояджера-2» вважалося, що у планети тільки два супутники — Тритон і Нереїда, з нахилом орбіт в 20 ° і 30 ° по відношенню до екваторіальної площини планети. Зонд відкрив ще 6 супутників з діаметрами 50-200 км, які знаходяться майже на тій же площині, що і екваторіальна площина Нептуна, і обертаються в ту ж сторону, що і планета. Тритон ж — єдиний великий супутник у Сонячній системі з ретроградним рухом, який обертається навколо планети у бік, протилежний напрямку обертання. У Тритона і Нереїди в ультрафіолетовому діапазоні виявлені явища, що нагадують земні полярні сяйва. Тритон має дуже тонку газову оболонку, верхній шар якої складається з азоту. У нижніх шарах виявлені метан і тверді частинки азотних утворень. Поряд із кратерами на його поверхні виявлені діючі вулкани, каньйони і гори. Найбільший супутник Нептуна, Тритон взагалі нетиповий як для системи Нептуна, так і для основної частини Сонячної системи. Існує припущення, що він утворився, як всі «нормальні» планети та їх супутники, з первинної газопилової хмари, натикається на безліч незбіжностей. По-перше, Тритон виділяється з оточення Нептуна розмірами: він лише трохи менше Місяця, інші супутники мінімум ушестеро менше і мають неправильну форму. По-друге, він рухається орбітою так, як ніби «котиться» в протилежну сторону (напрямок обертання навколо своєї осі і навколо планети протилежні). Таке обертання характерно лише для «зовнішніх» супутників планет гігантів — Ананке, Карме, Пасіфе і Сінопе в Юпітера і Феби у Сатурна, які в десятки разів менші Тритона. Через таке обертання Тритон поступово втрачає енергію в результаті дії приливних сил, і врешті-решт або зруйнується, або впаде на Нептун. Вісь Тритона теж незвичайна: вона нахилена на 157 градусів відносно осі самої планети. А оскільки сам Нептун нахилений на 30 градусів, Тритон виявляється «лежачим на боці».

Тритон має дуже тонку газову оболонку, верхній шар якої складається з азоту. У нижніх шарах виявлені метан і тверді частинки азотних утворень. Поряд із кратерами на його поверхні виявлені діючі вулкани, каньйони і гори. Найбільший супутник Нептуна, Тритон взагалі нетиповий як для системи Нептуна, так і для основної частини Сонячної системи. Існує припущення, що він утворився, як всі «нормальні» планети та їх супутники, з первинної газопилової хмари, натикається на безліч незбіжностей. По-перше, Тритон виділяється з оточення Нептуна розмірами: він лише трохи менше Місяця, інші супутники мінімум ушестеро менше і мають неправильну форму. По-друге, він рухається орбітою так, як ніби «котиться» в протилежну сторону (напрямок обертання навколо своєї осі і навколо планети протилежні). Таке обертання характерно лише для «зовнішніх» супутників планет гігантів — Ананке, Карме, Пасіфе і Сінопе в Юпітера і Феби у Сатурна, які в десятки разів менші Тритона. Через таке обертання Тритон поступово втрачає енергію в результаті дії приливних сил, і врешті-решт або зруйнується, або впаде на Нептун. Вісь Тритона теж незвичайна: вона нахилена на 157 градусів відносно осі самої планети. А оскільки сам Нептун нахилений на 30 градусів, Тритон виявляється «лежачим на боці».

6. Супутник Землі. Мі сяць — єдиний природний супутник планети Земля. Другий за яскравістю об'єкт на земному небосхилі після Сонця і п'ятий за величиною природний супутник планет Сонячної системи. Станом на 2014 перший і єдиний позаземним об'єктом природного походження, на якому побувала людина. Середня відстань між центрами Землі і Місяця — 384 467 км. Радіус = 1738 км Велика піввісь орбіти = 384 400 км Орбітальний період = 27,321 661 діб Ексцентриситет орбіти = 0,0549 Нахил орбіти до екватора = 5,16 Температура поверхні = від −160° до +120 °C Доба = 708 годин Середня відстань від Землі = 384 400 км (у перигеї — 356 400 км, в апогеї — 406 800 км). Місяць привертав увагу людей з доісторичних часів. Це другий за яскравістю об'єкт на небосхилі після Сонця. Оскільки Місяць обертається навколо Землі з періодом близько місяця, кут між Землею, Місяцем і Сонцем змінюється; ми спостерігаємо це явище як цикл місячних фаз. Період часу між послідовними новими місяцями становить 29,5 днів (709 годин).

Земля в порівнянні з супутниками

Дякую за увагу!