Презентація на тему:
Моріс Метерлінк

Моріс Метерлінк (1862-1949)

Бельгійський поет і драматург Моріс Метерлінк, лауреат Нобелівської премії (1912), залишив яскравий слід в історії європейської драматургії. Метерлінк, подібно до Ібсена чи Стріндберга, був справжнім першовідкривачем у царині «нової драми», визначним теоретиком і драматургом європейського символістського театру. Полемізуючи з традиційним поглядом на природу трагічного як на вічний розлад між пристрастю й обов'язком, Метерлінк вбачає сутність трагічного в «трагізмі повсякденності», в «самому факті життя». Завдання драматурга — зображувати не виняткові події, де все вирішує випадок, а душевне життя людини, яка прагне до вищих сфер буття. Для спілкування з «вищою духовною сферою», як і для істинного спілкування людей між собою, слід оволодіти мистецтвом мовчання, навчитися вступати в «нечутний», внутрішній діалог один із одним (принцип «другого діалогу» в «театрі мовчання»). Як і для інших творців «нової драми», внутрішня дія, яка розкриває стан душі, для Метерлінка важливіша за дію зовнішню, яка фіксує поведінку та вчинки людини.

М. Метерлінк народився і провів дитинство в бельгійському місті Генті. Згодом, за наполяганням батька, юнак їде до Парижа — вивчати право, і там захоплюється творчістю поетів-символістів. У 1889 році Метерлінк випускає у своїй збірку віршів «Теплиці» і першу свою п'єсу «Принцеса Мален». Рання драматургія Метерлінка базувалася на естетичній теорії, яку він виклав у книзі «Скарби смиренних» (1896), зокрема в есе «Трагічне щоденного життя». У ньому письменник виклав основні принципи символістської «нової драми», а також дав назву своєму театру — «театр статичний», або «театр мовчання».

У своїх п'єсах-казках Метерлінк говорить про явища буденності, про те, що сам він постійно називав трагізмом повсякденного життя. Матеріальні сили набувають у нього духовного змісту, перетворюються на фатум а люди — на-ляльок, маріонеток. Вони говорять нечіткою мовою, дерев'яніють у вимушеній нерухомості. Дія відбувається в умовному місці, якийсь замок, ліс, острів, берег вулиця тощо. Немає й ознак часу, умовними є декорації відсутні деталі побуту; можна сказати, що немає у драмі й самої дії. Персонажі стають уособленням настроїв і почуттів, символами страху, сподівань, передчуттів, безнадії, зневіри. Людина зробить порух — і це означає, що невидима рука смикнула маріонетку за ниточку. На перший план виступають поняття підтексту і настрою. Г. Ібсен вже використовував ці елементи нової драматургічної техніки, але в нього вони стоять поряд із старими прийомами — відкритим діалогом, сповідальними монологами, гострими сюжетними перипетіями. Нові прийоми драматургічного письма Метерлінк відокремив, надавши їм абсолютного значення.

Метерлінк стояв біля витоків символістського руху. Вже 1886 р. він відвідує літературні гуртки, близько сходиться з провідними літераторами. Тоді атмосфера "кінця віку" цілком його поглинула. У першій книжці поезій Метерлінка "Теплиці" (1889) відчуваються добре відомі хворобливі настрої песимізму, душевної втоми, розчарування. Натяки, туманна атмосфера, чарівна влада мовчання, символістська неясність - ось деякі риси світогляду Метерлінка.

Збірка поезій Метерлінка була надто типовою для свого часу і тому залишилась непоміченою. Проте як драматург він майже одразу став популярний. Уже перша його п'єса "Принцеса Мален" засвідчила, що з'явився ще один видатний діяч театру. Метерлінку здавалося, що він написав твір для читання, а не для постановки, але друзі вмовили його віддати п'єсу режисерам Вільного театру, і час засвідчив, що вони не помилилися.

Наступні п'єси "Непрошена", "Сліпі" (1891) позначені таким самим песимізмом, що й "Принцеса Мален". 1893 р. було здійснено постановку "Пелеаса та Мелісанди". Цей твір називають "Ернані" символізму, тому що його поява спричинила палку полеміку й сприяла утвердженню нового розуміння театру. Критик К. Моклер так характеризує М. Метерлінка: "Залишаючись драматургом у повному розумінні цього слова, він виявляє виняткову обізнаність в ідеалістичній філософії і в ній знаходить першообраз і таємничий смисл своїх творінь. Він здійснив ідеальне прагнення театру: став на одному рівні з найбільш піднесеними метафізичними концепціями і втілив їх у вигаданих істотах, щоб одночасно запропонувати їх як художникам і мислителям для споглядання, так і юрбі

Ця якість - спрямованість на Таємницю і зрозумілість для простої публіки - найкраще втілюється в "Пелеасі та Мелісанді", де глядач завмирає, зачарований щирістю людських переживань: ревнощами й пристрастями Голо, немолодого чоловіка, закоханого в прекрасну Мелісанду, яку зустрічає в лісі; пристрастю, що збуджує в серці молодої жінки Пелеас, молодший брат Голо; змаганнями між братами за її серце; смертю Мелісанди під час пологів.

За "Пелеасом" з'явились інші драми в символістському дусі: "Смерть Тентажиля", "Там, всередині" (1894), "Аглавена і Селізетта" (1896). У1890-х роках Метерлінк здійснює своє новаторське покликання. Його театр називають "статичним", "театром мовчання" і "театром смерті". Під "статикою" розумілося прагнення Метерлінка показати найважливіші миті контакту людини з таємничою сферою духу, а не якісь подвиги чи катастрофи. За такого підходу він відмовляється від зображення подій на сцені, від зовнішньої інтриги, а зосереджується натомість на інтризі внутрішній - внутрішньому житті людини, яке не вимовляється словами. Тому головне в театрі не дія, а стан душі.

Наприкінці 1890-х років і на початку XX ст. Метерлінк ще більше заглиблюється у вивчення метафізики й філософії. Він перекладає Рейсбрука Прегарного ("Краса духовного шлюбу"), Новаліса, Емерсона, в чиїх ідеях він віднаходить опертя для власних містичних теорій. Так створюється "Скарб упокорених" (1896) - перший трактат письменника, в якому він закликає зайнятися самоспогляданням, а також поставитися до життя як до обіцянки повної правди, котру не можна остаточно опанувати. В інших трактатах він підкреслює цінність індивідуального пізнання ("Мудрість і доля", 1898; "Потаємний храм", 1902), іноді - цінність посередника, ще більше приниженого ніж сама людина ("Життя бджіл", 1901; "Життя мурашок", 1930). Драматург приходить до іншого розуміння призначення людини і знання, яке багато в чому по-новому розвиває ідеї символізму. Він намагається показати ідеал мудрості, яка може бути зброєю оновленої людини, сміливої, діяльної, розумної. Цей світогляд став філософською основою найкращої й найвідомішої драми М. Метерлінка - феєрії "Синій птах" (1908).

Одним з найвизначніших досягнень драматургії М. Метерлінка стала п'єса-казка «Синій птах» (1908) — гімн життю, і пізнанню душевному здоров'ю, красі та шляхетності. Драма Метерлінка більшою мірою романтична, ніж символістська.

Головні герої п'єси — діти, брат і сестра Тільтіль і Мітіль, які вирушають за допомогою доброї феї Берілюни в довгу дорогу на пошуки Синього Пшаха, який потрібен для хворої онуки феї. Чарівна зелена шапочка повинна допомагати дітям бачити те, що «вміщають у собі різні предмети, наприклад душу хліба, вина, перцю». За її допомогою можна .переноситися в минуле і майбутнє. Пошуки Синього Птаха приводять героїв у палац феї Берилюни, у Країну-Спогадів, Палац Ночі, Ліс, Цвинтар, Сади блаженства і царство майбутнього. За цими казковими краями проглядає повсякдення з його клопотами. Кожна наступна картина п'єси розкриваєзкриває специфічне бачення драматургам світу, його розуміння моральних обов'язків людей.

Але реальне щастя - свого Синього Птаха - діти відшукали в казці. Вдома у клітці жила горлиця. Віддавши пташку хворій дів-чині-сусідці, хлопець робить її щасливою, і вона одужує. Цим Метерлінк стверджує, що щастя полягає в добрих справах, в допомоз іншим. Дівчина, яка була схожа на Душу Світла, не втримала птаха - він летить. П’єса закінчується символічно: діти не знайшли ще свого щастя, але вони зрозуміли прості істини любові й добра, відчули свою відповідальність за щастя інших. Вони разом з автором закликають нас продовжувати вічні пошуки.

Драма-феєрія М. Метерлінка «Синій птах» сповнена глибокого філософського змісту. Щастя, на думку автора,- це нагорода за життєвий шлях, де кожний пізнає добро, любов, співчуття. Треба лише «розплющити очі до найдальших глибин душі». У цих словах звучить гуманізм Метерлінка, письменника з ніжним серцем.

Значить головне - це готовність вирушити у похід за істиною, бажання змін, прагнення ідеалу. Саме в цьому, на думку Метерлінка, і полягає сенс буття - зрозуміти, навіщо ти прийшов у світ, який смисл у тому, що ти живеш, що життя вічне.