Презентація на тему:
Джордж Ноел Гордон Байрон(1788-1824)

Джордж Ноел Гордон Байрон (1788-1824) ...Ані один поет на світі не мав такого широкого і глибокого впливу на сучасну і пізнішу літературу, як лорд Байрон. Се знак, що, висказуючи свої погляди, болі і мрії, він висказував заразом і те, що відчував цілий загал, чим жила вся суспільність, знак, що він був духовним, а до того, геніальним представником свого часу.                                                                                                      І. Франко

Доля Байрона Славетний англійський поет народився22 січня 1788 р Його батько, гвардійський офіцер, розтративши власний статок і посаг дружини, рятуючись від кредиторів, утік у Францію, де й помер, коли Байрону виповнилось три роки Мати Байрона, Катерина Гордон, належала до шотландської знаті, родовід якої брав свій початок від  нащадків короля Шотландії Якова І. Після розлучення батьків родині якийсь час довелося жити в досить скрутних умовах, але після смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда і родовий маєток — Ньюстедське абатство; це не тільки поліпшило їхні матеріальні умови, а й дало змогу Байронові здобути належну освіту

Початкову освіту він отримав в аристократичній школі в містечку Харроу, а далі продовжив навчання в Кембриджському університеті, де посилено займався ораторським мистецтвом, готуючи себе до майбутньої політичної діяльності. Однокурсники Байрона здебільшого походили з багатих аристократичних родин із відповідним вихованням, яке, крім усього іншого, зумовлювало й зверхнє ставлення до своїх менш титулованих однолітків, до яких належав і Байрон. Тому він почувався самотнім і чужим серед тих, «яких чекають чини, медалі, посади, нагороди».

Загальне невдоволення політичною атмосферою в Англії породжувало в юнака бажання «виїхати з цієї проклятої країни». Після закінчення університетського курсу Байрон вирушає у дворічну подорож країнами Середземномор'я .

На Піренейському півострові точилася війна проти наполеонівської окупації, народ Греції готувався до повстання проти турецького поневолення. Враження Байрона від мандрівки сприяли подальшому формуванню його свободолюбного духу, позиції рішучого несприйняття будь-яких форм тиранії, політичного деспотизму та національного пригнічення.

Успадкувавши місце в Палаті лордів, Байрон, після повернення з подорожі, сповнений бажання боротися, свою політичну діяльність розпочинає із захисту луддитів-робітників, які розбивали ткацькі верстати, намагаючись таким чином запобігти скороченню робочих місць. (Парламент пропонував для них смертну кару, що викликало обурення з боку молодого парламентарія ) Ще одна гнівна парламентська промова Байрона була присвячена питанню віротерпимості і захищала права католиків, переслідуваних англійською протестантською церквою. Жодна з пропозицій Байрона не була підтримана в парламенті, більше того, вони спричинили конфлікт між ним і політичною верхівкою. Поет назавжди розчарувався в парламентській діяльності, демонстративно відмовився від подальшої присутності на засіданнях Палати лордів, порівнявши її з лікарнею, охопленою «летаргією сну». «Якби ви знали, скільки продажності і гниття в пацієнтах цієї лікарні», — писав він у листі до одного зі своїх товаришів

У цей час Байрон переживає драму не лише в громадському, а й в особистому житті. Його дружина Анна Ізабелла Мілбенк подає на розлучення. У пресі вона поширює плітки про свого колишнього чоловіка, і це, як зручний привід для політичного цькування, використовують аристократичні й парламентські кола Англії, які не пробачили поетові його занадто сміливих і безкомпромісних виступів у парламенті. Вчорашні друзі починають відвертатися від Байрона, перед поетом зачиняються двері світських салонів. Усе це змусило його прийняти рішення залишити на якийсь час батьківщину — як виявилось, назавжди.

До кінця життя Байрон переїжджав з однієї країни до іншої. «Хоробрий скрізь знайде батьківщину», — любив повторювати він. Кілька місяців Байрон провів у Швейцарії, де познайомився і заприятелював із ще одним видатним англійським поетом — Персі Біші Шеллі. Разом вони перебираються до Італії, де приєднуються до національно-визвольного руху карбонаріїв («вугільників»), що прагнули звільнити свою батьківщину від австрійського панування. Байрон не тільки допомагав повсталим грошима, а й розмістив у своєму будинку склад зброї. І хоча повстання, яке розпочалось у 1820 р., було придушене, Байрона не полишала оптимістична переконаність у тому, що боротьба не була марною. «Хвилі, що кидаються на берег, розбиваються одна по одній, проте океан зрештою перемагає», — записує він до свого щоденника. Поет знову прагне боротьби.

Останні роки свого життя Байрон проводить у Греції, де в цей час розгорталася боротьба проти турецького поневолення. Як і в Італії, Байрон щедро фінансує повстанців, допомагаючи їм із закупівлею зброї та спорудженням флоту. Тут, у Греції, в місті Міссолонгі, серед військових приготувань, у квітні 1824 р. Байрон помер у віці 37 років, застудившись під час однієї з поїздок у гори. Трагічну смерть Байрона його сучасники сприйняли як духовну втрату світової ваги; для багатьох його шанувальників, за словами Олександра Пушкіна, «світ став пустим». На вшанування пам'яті поета грецький повстанський уряд наказав дати 37 пострілів з гармат і оголосити жалобу в країні. В останню путь поета проводжали з почестями, на його труну, покриту чорним плащем, було покладено давньогрецький воїнський шолом, меч і лавровий вінок. Серце поета було поховано в Греції, тіло ж перевезене до Англії і захоронене поблизу родового маєтку Байронів, оскільки поховати його в пантеоні національної словесності — Вестмінстерському абатстві в Лондоні — не дозволили.

Немовби передчуваючи ранню смерть, в поемі «Паломництво Чайльд Гарольда» Байрон писав: Але я жив, і жив не марно я, Могутній розум мій і кров вогниста. Страждання я перемагав в ім'я Чого? Не пригадаю, бо втомився Від катувань років, думок зловісних [...] Та зі сторінки я ще підведусь. Мої слова в повітрі не розтануть. (Переклад В. Богуславської ) Його слова виявились пророчими. Надгробная плита на могиле поэта

ТВОРЧІСТЬ БАЙРОНА «З'явився великий і могутній геній, пристрасний поет» Літературна творчість Байрона започаткувала окрему течію романтизму — байронічного і, крім того, дала ім'я особливому художньому явищу в європейській літературі, названому за прізвищем поета байронізмом. «байронічний» герой — -- розчарований бунтівник - індивідуаліст, -- одинак, якого не розуміє його оточення, -- страждалець, що кидає виклик і людям, і Богу -- і трагічно переживає розлад зі світом та власну роздвоєність.

Байрон суттєво оновив тематику, жанровий склад, систему художніх засобів романтичної поезії. популярними стали жанри ліро-епічної поеми, роману у віршах, філософської драми-містерії. Частина його творчого спадку («Паломництво Чайльд Гарольда», цикл «східних поем», «Манфред», «Каїн») пройнята своєрідною філософією «світової скорботи» (або «космічного песимізму»). Проте чимало творів поета («Беппо», «Дон Жуан») світлі, життєрадісні, з гумором. Надзвичайно широкою є тематика поезії Байрона: від вишуканих зразків інтимної лірики до поезії, сповненої високого громадянського звучання і філософських роздумів над вічними цінностями буття. За словами сучасника поета, французького критика А. Мазюра, Байрон «дав рух та імпульс усій поезії нашого століття, вона була піднята Байроном на новий рівень, вона вся вийшла із його генія», і навіть твори найвидатніших поетів «частіше, ніж прийнято думати, ним відлунюють».

Історичні витоки байронізму у реакції європейської громадськості на крах тих сподівань, які вона покладала на ідеї Просвітництва та Французької буржуазної революції. Сучасник тієї епохи, російський письменник і критик Олександр Герцен писав: «...коли народи заспокоїлися після п'ятнадцяти перших років нашого століття і життя потекло звичним руслом, тоді лиш побачили, скільки з минулого стану справ, не заміненого новим, втрачено й зламано. В розгромі революції й імператорства ніколи було отямитися. Серця й уми сповнилися нудьгою і порожнечею, каяттям і відчаєм, обманутими надіями і розчаруванням, жадобою віри і скептицизмом. Співець цієї епохи — Байрон, похмурий, скептичний, поет заперечення і глибокого розриву з сучасністю, грішний ангел, як називав його Гете».

Федір Достоєвський зазначав всеосяжний характер цього явища: «Байронізм з'явився в час страшної туги людей, їх розчарування і майже відчаю. Після шаленого захоплення новою вірою в нові ідеали, проголошеною наприкінці минулого століття у Франції... з'явився великий і могутній геній, пристрасний поет. З його звуків полилась тодішня туга людства і похмуре розчарування його у своєму призначенні та несправджених ідеалах. Це була нова і нечувана ще досі муза помсти і печалі, прокляття і відчаю. Дух байронізму раптово пронісся над усім людством, і воно відгукнулося йому».

Каролина Лэм (любовница Байрона) Он жил как ему нравилось. У него был роман со снохой лорда Мельбурна Каролиной Лэм и увлечение леди Оксфорд.

Августа Ада Байрон (дочь поэта) Августа Ли (сестра Байрона) В 1813 году Байрон увлекся Августой Лей, которая была его сводной сестрой. Августа родила Байрону двух дочерей Медору и Аду. Об этой страсти он написал поэму «Невеста из Абидоса», о любви сестры и брата. Выходом из создавшегося положения была свадьба.

Анабэлла Милбэнк (супруга Байрона) Байрон решил жениться на Анабелле Мильбанк, племянницы леди Мельбурн, с которой он познакомился в салоне Каролины Лэм. Но было ясно, что брак не продлиться долго. Байрон постоянно отсутствовал дома, он вновь стал встречаться с Августой. После рождения дочери Августы Ады, в декабре 1815 года, Анабелль покидает общий дом и уезжает в Лестершир, к своим родителям. Через несколько недель она уведомляет Байрона о разводе. Развод никак не прибавил популярности Байрону среди общественности. Те на кого Байрон выступал с критикой, теперь, что есть силы, пытались уничтожить его. Против него были настроены и политические круги, за его поддержку Наполеона, в то время когда Англия вела войну против Франции. На Байрона буквально началась травля. В последний раз повидавшись с Августой, он 26 апреля 1816 года покидает Англию навсегда. Последнее стихотворение, которое Байрон написал на родине было «Стансы к Августе».

Пастернак: СТАНСЫ К АВГУСТЕ Когда время моё миновало     И звезда закатилась моя, Недочетов лишь ты не искала     И ошибкам моим не судья. Не пугают тебя передряги,     И любовью, которой черты Столько раз доверял я бумаге,     Остаёшься мне в жизни лишь ты. Оттого-то, когда мне в дорогу     Шлёт природа улыбку свою, Я в привете не чую подлога     И в улыбке тебя узнаю. Когда ж вихри с пучиной воюют,     Точно души в изгнанье скорбя, Тем-то волны меня и волнуют,     Что несут меня прочь от тебя. И хоть рухнула счастья твердыня     И обломки надежды на дне, Всё равно: и в тоске и унынье     Не бывать их невольником мне. Сколько б бед ни нашло отовсюду,     Растеряюсь — найдусь через миг, Истомлюсь — но себя не забуду,     Потому что я твой, а не их. Ты из смертных, и ты не лукава,     Ты из женщин, но им не чета. Ты любовь не считаешь забавой,     И тебя не страшит клевета. Ты от слова не ступишь ни шагу,     Ты в отъезде — разлуки как нет, Ты на страже, но дружбе во благо,     Ты беспечна, но свету во вред. Я ничуть его низко не ставлю,     Но в борьбе одного против всех Навлекать на себя его травлю     Так же глупо, как верить в успех. Слишком поздно узнав ему цену,     Излечился я от слепоты: Мало даже утраты вселенной,     Если в горе наградою — ты. Гибель прошлого, всё уничтожа,     Кое в чём принесла торжество: То, что было всего мне дороже,     По заслугам дороже всего. Есть в пустыне родник, чтоб напиться,     Деревцо есть на лысом горбе, В одиночестве певчая птица     Целый день мне поёт о тебе. 24 июля 1816 (Перевод опубл. 1940)

Дом Байрона в Венеции Графиня Тереза Гвичиолли В апреле 1818 года, когда произошла главная встреча его жизни — с Терезой Гвиччиоли, 19-летней замужней графиней. Впервые увидевшему Терезу в одном из светских салонов Байрону показалось, что перед ним живой оригинал древнегреческой богини.

Знакомство с Терезой стало для Байрона неоценимым благом. Он во всем переменился к лучшему. Их отношения строились на полном доверии и искренности. Он не скрывал от нее свое прошлое, бурные увлечения, которые пережил. Однажды он написал любимой: «Судьба моя целиком зависит только от тебя, а ты — девятнадцатилетняя девушка, которая всего лишь два года как покинула монастырь. Я бы хотел, чтобы ты оставалась там или, по крайней мере, никогда не встречать тебя в твоем положении замужней женщины. Но все уже слишком поздно. Я люблю тебя, ты любишь меня — по крайней мере, ты говоришь об этом и действуешь, как будто так оно и есть, что является великим утешением для меня, что бы там ни произошло…» Когда бы он бросал одну женщину ради другой, то у нее действительно могли быть основания жаловаться, рассуждал Байрон, но «если человек вознамерился отправиться на выполнение великого долга, на честное дело, этот эгоизм со стороны женской «части» просто невыносим». В день отплытия, 13 июля 1823 года, Тереза сказала Байрону, что будет ждать его, но в глазах ее читалось мрачное предчувствие: они расстаются навсегда.

В Греции На девятый день плавания Байрон с дороги отправил Терезе письмо: «Моя дорогая Тереза, у меня всего несколько мгновений, чтобы сообщить тебе, что все у нас в порядке. Будь уверена, что я люблю по-прежнему и что самые прекрасные слова не смогут выразить лучше ту же мысль. Всегда нежный к тебе Б.». ПРЕДЧУВСТВИЯ не обманули Терезу: Байрон умер на греческой земле, в Миссолунгах, девять месяцев спустя после того, как они простились. Брат Терезы, находившийся возле Байрона, уверял, что последняя фраза была сказана им по-итальянски: «Я оставляю в этом мире нечто дорогое».