Презентація на тему:
Музей Т.Г.Шевченка. Свідчення очевидців

Кисіль Олександра Филимонівна (1924 року народження) ... 22 червня 1941 року було в музеї чимало людей. Цілий пароплав приїхав. Страшно й зараз згадувати той момент, коли оголосили, що почалася війна. Чоловік зо двісті було тоді в музеї. Як сказали - ужас, що було. Як заплакали люди, то музей загув увесь. То я ще попрацювала після цього кілька місяців, а як німці прийшли, то покинула. З німцями не схотіла робити. А знову потрапила до музею, як там уже був концтабір, - восени 1943 року разом з чоловіком Митею. Як загнали нас вдень до музею, то там вже багато було, може, чоловік сто, а, може, й більше. Ми були на першому поверсі. Там, на соломі! лежали всі покотом. Німців було чимало. Привозили нам їсти якусь страшну баланду. Хіба те можна було їсти?

У музеї були побиті скульптури, знищені експонати. Ми вирішили втекти. Хоч я і вагітна була, та й мене ноччю погнали на окопи до Пекарів. Ось тоді ми й утекли з Митею та Дуньою, моєю сестрою, у якої зосталося вдома двоє дітей. Ми втекли до лісу, жили в ямі, в землянці, в лісі, і двоє Дуниних дітей з нами - Ніна та Толя. А через кілька місяців, перед Паскою, народилася моя перша дитина неживою.

Стокіз Ольга Тимофіївна На початку жовтня 1943 року я була в концтаборі, який фашистські загарбники влаштували в музеї біля Тараса Шевченка. Ніколи не забуду того, що побачила власними очима. Якими треба бути, щоб так по-хижацькому топтати, нівечити, оскверняти це святе місце! Німець вів мене кручами, ярами, стежками, яких не видно на лівий берег Дніпра. Він тримав автомат і погрожував мені, що уб’є, якщо задумаю від нього тікати. Йшли довго, нарешті одна із стежок, що вились лісом на високу гору, привели до музею Тараса Шевченка. Вся територія, яку було видно з цієї стежки, біля музею, була встелена експонатами, книгами, рваними полотнищами із слідами фарб, газетами, паперами. Все було порване, брудне, стоптане підковами брудних чобіт та кіньми. Будинок музею був огороджений високою огорожею з колючого дроту. Біля входу в музей стояв німець з автоматом. Вхід був у двері, що знаходяться з північної сторони, біля службових кімнат. В цих кімнатах, мабуть, жили німці, бо всюди чути німецьку мову.

Німець, який привів мене, пішов у кімнату до коменданта, а потім вийшов і штовхнув мене туди. Ця кімната була добре умебльована, на стінах висіли олійні картини, але від страху я нічого не запам’ятала. Почався допит, його вів сам комендант поганою російською мовою. Все можна було зрозуміти без перекладача. Переконавшись, що я не партизанка, він наказав мене кудись відвести. І ось переді мною відчинились двері з протилежної сторони в кімнату, де знаходилась бібліотека і фонди музею. Тяжким повітрям, смородом війнуло на мене, а перед собою побачила товстий шар давно не міняної підстилки із соломи, ганчірок і чорну від бруду підлогу. Під стінами сиділи і лежали молоді жінки, дуже замучені, стомлені. Від них я взнала, що ці кімнати для жінок, а чоловіки живуть на першому поверсі музею. З музею доносилось іржання коней, яких тримали німці в останній кімнаті першого поверху музею. Ці люди` були в основному з Канівського району і займались вони копанням окопів на правому березі Дніпра, біля самої води. Працюють вночі, а вдень відпочивають. Одну ніч тільки копала я траншеї, а вранці, коли німці вели нас до музею, я втекла і лише вночі з великими труднощами добралась до своїх в село Степанці

ПОКОТИЛО (дівоче прізвище Горяна) Зінька Василівна, 1926 р. н., с. Таганча Записала Танана Р. В. 28 лютого 1992 року [Науковий архів ПІНЗ, Ф-5, оп.6, спр.11] Забрали нас восени, може у вересні, може, у жовтні. Саме дощі великі були. І повезли на підводах до Канева, у музей. Там було пусто, нічого не було. Дівчата жили внизу, а хлопці – на другому поверсі. Спали на соломі. Багато вже було в музеї дівчат, хлопців. Нас було дві партії (групи). Одних ганяли копати окопи вдень, а других – уночі. Часто стріляли з самольотів, а німці нам кажуть, щоб ховалися в окопі. Я була неділь дві, а потім захворіла, і мене відпустили, бо я дуже слаба була. Зі мною були ще Володя Птуха, але він не повернувся, його вбили, а ще Мотя Донець, Агеєва Антоніна, Маруся Пустова, Іван Дзюба, Пустова вмерла після війни. Був ще Онисько Олексійович, Віра Лукашевич (живе в Умані), Одарка Галака, була ще Ганна Мороз (1904 р.н.) за дочку. Вона вмерла давно тут, у Таганчі.

Демешко Антоніна Григорівна (дівоче прізвище Агаєва) 1927 р. с. Таганча Нас забирали восени. Спершу загнали в школу у Степанцях, а потім відправили до Канева. Були і хлопці, і дівчата, і старі жінки. Пригнали нас у музей. Вночі ми ходили рить окопи на передову. Нам було по 16 років. Що мати скаже те й робили, а тут попали, як овечки. Забрали нас на окопи. Повели – привели. Що дали їсти чи не дали – та в солому. Сиділи в соломі, як поросята, вошей годували. Рідко давали їсти, а як дадуть, то кусочок хліба аж світиться і маленький кусочок масла, аби не здохли. Тільки плакали і думали, як звідси вирватися. Тоді не було у нас другого виходу, адже підеш копати – там і застрелять. Пулі ж летіли якраз у голови. Копали ми в різних місцях і понад Дніпром, і біля Пекарів. Там страшний був бій. Земля горіла. Вирішили ми тікати. До проволки дійшли і тут часовий нас спіймав. Били нас тоді – і по руках, і по голові – куди попало.Синяки та смуги по всьому тілі. Не забуду ніколи, як били! Через деякий час, коли ми вночі копали – втекли. Прийшли додому, як полонені.

Осінню забрали, ще було тепло, тисниця була. Везли підводою. У музеї було багато людей, дівчата жили на першому поверсі, хлопці - на другому. Була з нами Слупська Степанида, 1904 р. н. Її поранило. Я була на музеї Шевченка, може, з місяць. Мотя Донцева вже була там. Було, приведуть вночі копати окопи, а воно громить. Поставили на кухню носить воду з Дніпра на коромислі, а ми одчаялись – залишили відра і тікать. Залізали в ятку, в солому – і там ночували. Отак ми втекли. Онися (сина Катерини) вбили… Як ми живі остались, то хтозна. Слабченко Лукія Никифорівна, 1925 р. н., с. Таганча

Розповідала Загорулько Катерина Степанівна Нас евакуювали у Бабичі в1943р.-батька матір,сестер і їх дітей. Але Маруся та Ївга (мої сестри) з малою Настею вернулися додому щось взяти ,то ми їх вже більше не бачили. А з нами ж лишилися їхні діти: Коля (6років), Шура (2роки),Петро(12років).І я шукала їх в Межиречі,Луці,Сахнівці,бо там був табір,в якому, нам сказали були і монастирці. Катерину забрали до музею німці. Дітей ми ніде не знайшли і пішли в Канів, щоб взяти якусь одежину та солі. Одкопали сіль,набрали. А потім пішли до Слиньків, аж там два німці. І мене забирають на музей,ярком ведуть до кринички, загадують брати воду. Приходимо на музей. Я плачу:Вводять у бібліотеку,а там наші жінки- душ 60. А серед них бачу раптом своїх старших сестер Марусю та Ївгу з Настею,а з ними і Марія Слинько,а то всі сільські – з Попівки, Гамарні,Бабичів,Мартинівки. Всіх на окопи позганяли. Чоловік зо 200 було. То я як прийшла,сестри Ївга та Маруся, почали проситися, бо їхні діти залишилися самі в Бабичах. То їх і відпустили,а мене взяли як заложницю замість них. Ходили на окопи вночі...