Презентація на тему:
Корифеї українського театру

Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.

Заслуга швидкого розвитку театру належить і видатній родині Тобілевичів. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Марія Заньковецька П. К. Саксаганський - Тобілевич М.К. Садовський - Тобілевич М.К. Садовська – Барілотті -Тобілевич

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді.

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально- комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. Їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

Робота в театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки мандрували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя. Проте саме ці колективи з провідними акторами творили славу українського театру.

Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва..."

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст. Перша трупа Кропивницького М.Л.

В плеяді великих діячів світової театральної культури яскраво сяє ім'я нашого земляка Панаса Карповича Саксаганського - Тобілевича. Народився він у селі Кам'яно - Костуватому, Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині Братського р. Миколаївської обл.) 3(15) 05. 1859 року.

Його батько, Карпо Адамович Тобілевич - шляхтич зубожілого роду - управитель у маєтках поміщиків, у тому числі й у власника Костуватої та Кам'янокостуватої- Сагайдака, енергійна людина з сильним і красивим голосом, майстер розповідати гумористичні історії і мати - Євдокія Зінов'ївна Садовська - кріпачка багатого поміщика Золотницького, господаря села Саксагань, яку майбутній чоловік, перед одруженням викупив із кріпацької неволі.

З їх сім'ї вийшли Іван Карпович Карпенко -Карий - драматург, видатний артист і режисер Микола Карпович Садовський, чудова актриса Марія Карпівна Садовська - Барілотті - "український соловей" М.К. Садовський - Тобілевич І.К. Карпенко-Карий - Тобілевич М.К. Садовська – Барілотті -Тобілевич

Ролі П. Саксаганського – “актора великої правди” (за словами В. Немировича-Данченка)

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва. І саме про них висловився одного разу Олесь Гончар - «женьшеньовий кущ Тобілевичів». Загадка отого степового женьшеню, що так рясно вродив на берегах Висі й Інгулу, вражає, змушуючи думати про незнищенність, неубієнність українського духу, який не раз воскресав із попелу, поставав із руїн, щоб знову гордо ствердити: «Ми — є, ми — вічні, як саме життя».