Презентація на тему:
Кохання в житті Тараса Шевченка

Кохання в житті Тараса Шевченка Творчий керівник Іванченко Т.В. Виконала учениця 11-А класу Алексанян Ганна Жовтоводська середня загальноосвітня школа №10 з профільними класами 2014

Мені ж, мій Боже, на землі подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!

Тарас Шевченко був людиною глибоко релігійною. Своєю творчістю він утверджував християнську мораль, закумульовану в десяти Божих заповідях. Про ту з них, що є неодмінною умовою щасливих взаємин хлопця й дівчини, ідеться в поезії «Коло гаю, в чистім полі…»

Серце митця було напрочуд чутким до краси. А жінку Кобзар вважав «самым блестящим перлом в венце созданий». Тому й не дивно, що поет захоплюється жінками, вони бентежили його уяву, викликали любов, прагнення створити свій куточок раю серед житейського пекла.

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко. Юна Беатріче його поезії була занапащена москалями і стала покриткою. Їй присвячена поема «Мар’яна». А спогади про красуню Оксану поет вилив у вірші «Ми в купочці колись росли».

«Ми в купочці колись росли» Ми в купочці колись росли , Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому.

Історія знеславлення Оксани ніби фоном проходитиме і в повісті «Капітанші», і в поемах «Наймичка», «Сліпа», «Катерина»

А вже будучи студентом Академії художеств у Петербурзі, Шевченко переживає третє своє захоплення натурницею. Шевченко малює портрет молодої натурниці з розпущеним волоссям, напівдитячим ротом і великими очима. На цій акварелі художник вперше і востаннє підписався не Шевченко, а Чевченко.

Навчаючись в академії й будучи вже прославленим автором «Кобзаря» і відомим портретистом, Шевченко їде 1843 році в рідну Україну. І саме в ці роки – 1843-1847 – переживає він справжнє своє, єдине велике кохання.

Ганна Закревська. «Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх».

«Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їхній колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі».

Тепер останнє свідчення, найвирішальніше – вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання це зробив, як виняток, для Оксани Коваленко, та й то залишив крапки в її прізвищі, для Варвари Миколаївни Рєпніної. Лише на засланні Шевченко стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось – говорилось…». Вірш «Якби зустрілися и знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

« Г. З. » Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Доле! Доле! Моя ти співаная воле! Хоч глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися з-за ....

Варвара Рєпніна була гідна любові Тараса. Її інтелект, духовне багатство, поетичне світосприйняття спричинили бурі. У листі до Шарля Ейнара княгиня пише «… щораз більше виявилось мій потяг до нього, він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи».

Душе с прекрасным назначеньем Должно любить, терпеть, страдать; И дар господний, вдохн0венье, Должно слезами поливать. Для вас понятно это слово!.. Для вас я радостно сложил Свои житейские оковы, Священнодействовал я снова И слезы в звуки перелил. Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихостройными речами Мечты о рае пробудил.

Взимку 1854-1855 років йому знову зблиснуло кохання – і обірвалося. Агата Ускова тривалий час здавалося йому вищою досконалістю.

Любов сліпа. І генії теж підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала порятувати його від самотності, останньою надією та створення свого маленького раю.

Не судилося стати Ликері Шевченковою долею. А серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної всеохопної самотності: Ні! Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині. «Якби з ким сісти хліба з’їсти»

Прагнення простого людського щастя виявилося в Тараса Григоровича таким палким, що навіть в останній строфі останньої поезії, вміщеній у «Кобзарі», за кілька днів до того, як відійти у вічність, він пише: … над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю – предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу…

У тому, кого і як кохав творець, - один із ключів до його творчості, до пізнання його соціальних, політичних, життєвих ідеалів.

Поставить хату і кімнату, Садок-райочок насадить, І батьком, і коханням стати, В раю земному мирно жить. Та мрія залишилась мрією, До дійсності і не дійшло, А долю мукою засіяла, Притулок в серці лиш знайшла. Та не цвіла любов даремно, Свої плоди вона дала: На Україну – бідну, темну Красу і світло принесла.

Кохання в житті Тараса Шевченка

Використані ресурси http://images.yandex.ua http://lib.vntu.edu.ua/page.html?item=127 http://uk.wikipedia.org/wiki/Шевченко_Тарас_Григорович http://kobzar.info/kobzar/unknown/2003/01/15/584.html