Презентація на тему:
До 100-річчя від дня народження А. С. Малишка

Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.

Андрій Малишко – поет могутнього ліричного обдарування. Реалії дійсності, людські долі, картини природи, екскурсії в історію, проблеми і конфлікти доби – усе це постає в його поезії …

Андрій Малишко... Поет-лірик від Бога. Якщо вірити в те, що Бог виліпив першу людину з глини, то Малишка, як сина селянського й поета, напевно вихоплено з вогню та з рідного ґрунту України – від ступнів до чуприни, й сповито мелодією народної пісні, мов крайкою веселковою.

Народився Малишко в сім'ї хлібороба на Київщині, в Обухові. Як згадував поет, «сім'я наша була велика — одинадцятеро дітей, та батько з матір'ю, та старенька бабуся. Землі ж батько мав біля двох десятин — всіх не прогодуєш». І ще один спомин: «Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя». Я з тих країв, де за Дніпром кургани І ворохобна тисяч літ хода, Де бунчуки татарські без пошани Земля покрила чорна і руда.

«Я шаную і люблю, – писав він, – найбільше три професії – хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря – цього бога здоров'я – коротким і невтішним стало б її життя». Зворушливою піснею «Вчителько моя» поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу.

Андрій Малишко так згадує своє дитинство: «І здається, знову бачу ту нешироку, але шумну дорогу, покриту першим снігом, уторовану й пригладжену селянськими саньми. У нашій хаті довго світить каганець, язичок полум'я мигтить над батьківським швецьким столиком. Мати пряде, а Микита, батьків брат, читає Тарасового «Кобзаря». Батьківська хата, нині музей-садиба.

А.Малишко добре знав українські народні звичаї, тому його «Пісня про рушник» пережила самого автора і залишається улюбленою.

Військовий кореспондент у фронтових газетах "Красная Армия", "За честь Батьківщини", в партизанській газеті "За радянську Україну". Написані по гарячих слідах війни нариси й статті, палкі вірші підіймали бійців у атаку, кликали до перемоги. Наче закличний звук сурми, звучать назви книг Малишка, написані у роки війни: "До бою вставайте" (1941), "Україно моя" (1942), "Понад пожари" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Ярославна" (1946).

Запалали огні за долиною синього неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і ніжність по краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. "Україно моя".

Образ матері поет навік проніс у серці, тому мотив материнства органічно вріс в його поезію на всіх етапах творчості ...Мати моя, мати, Стара голубко в сяйві сивини... Тебе, маленьку, рідну, сивувату, Дано навіки в серці пронести. "Мати".

І в поезії, і в житті Малишка була одна нерушна підвалина, міцний і непідвладний жодний землетрусам ґрунт – рідна земля. Він ходив її нивами, дорогами, лісами й луками, вслухався в солов'їний спів, в закличне журавлине курликання, в гомін дібров і притишений шум золотоколосих полів. Для нього було щастям знайти чисте джерело, щоб «води напитись із глибин землі». Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала і пісню солов'я, Відвела доріг мені чимало, Земле, зореносице моя!...

Ім’я Андрія Малишка стало в один ряд з іменами П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського. І воно не просто поповнило цей ряд, а й засвідчило появу яскравої індивідуальності зі своїм баченням світу, художнім мисленням. Зворушливою була дружба Малишка з старшими товаришами по перу Остапом Вишнею, Максимом Рильським, Олександром Довженком.

Дорога є, а друзів тих немає, Що так її любили у житті, Коли снувалось марево безкрає, Поля, луги та узгірки круті, І їхнє слово щире не лунає В привітній хаті не на самоті. Послалась їм стежина невидима, Де Вишні сміх і посмішка Максима.

Талановита пісня поета обірвалась на високому злеті. Помер Андрій Малишко 17 лютого 1970 року, похований на Байковому кладовищі.

Ні кінця, ні краю немає стежині людського життя, бо одні покоління приходять на зміну іншим, але незмінним залишається почуття вдячності рідному дому, отчому порогу. Роздумами ліричного героя про людське життя, його духовні цінності сповнена «Стежина», яка стала лебединою піснею Малишка.

В жовтні 2003 року Національний банк України випустив в обіг 2- гривневу пам’ятну монету присвячену Андрію Малишку Власноручний підпис Андрія Малишка

Використані джерела: http://uk.wikipedia.org/wiki/ http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=207 http://www.pisni.org.ua/persons/21.htm lhttp://www.youtube.com/watch?v=XTEMDTVGiKE&feature=related