Презентація на тему:
КАНІВ

КАНІВ місто, в якому я живу Учениця 5-А Канівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №6 з поглибленим вивченням іноземних мов Мельник Марина

Історична довідка про місто КАНІВ Ще у Лаврентіївському літописі від 1032 року повідомляється, що Ярослав Мудрий почав будувати на південних кордонах Давньоруської держави міста і фортеці, які призначалися для захисту від нападів кочових племен. Південний кордон держави проходив по р. Росі, за якою проживали кочові племена – половці. Можливо, саме тоді на горі Московка (Грецький город) була побудована неприступна фортеця. У Патерику Києво-Печерської лаври згадується про приїзд до Києва іконописців з Константинополя до Києва, які “проходили” ... в Канев в лодиях”. Ця подія сталася між 1074 і 1088 роками. Саме від цього часу місто веде лік своїм рокам. Канів згадується також у 1144 році, коли князь Всеволод Ольгович заснував тут церкву святого Юрія (Успенський собор). У 1149 році Юрій Долгорукий, захопивши Київський стіл, посадив князем у Каневі свого сина Гліба. Проте, можна твердити, що місто існувало задовго до цих подій. У другій половині І тис. до н.е. на г. Московка, в урочищі Ісковщина, на Сорокопудовій, Пилипенковій, нині Тарасовій горах знаходились ранньослов’янські поселення. Біля підніжжя Великого та Малого скіфських городищ та біля Мар’їної гори у VІІ-ІХ ст. існувало поселення полян, на якому, починаючи з 1957 року проводились розкопки кафедрою археології Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка під керівництвом Г.Г.Мезенцевої. У середині ХІІ ст. Канів був великим містом і відігравав велику роль в житті Давньої Русі. Тут проходив великий шлях “з варяг у греки”, який був важливою торговою артерією держави. В літописах місто часто згадується з 1144 по 1195 роки у зв’язку з походами руських князів проти половців. Місто не раз руйнували, зрівнювали з землею. У 1239 р. Канів захопили і спустошили монголо-татарські орди, а у вересні 1678 року в місто вдерлися і повністю його зруйнували турки. Канів знаходився на розпутті сумнозвісного “Чорного шляху”, яким впродовж багатьох віків турки і татари гнали в полон слов’янських бранців. Не один раз Канів переходив із рук в руки. 1362 року місто опинилося під владою Великого князівства Литовського, 1569 року Каневом заволоділа польська шляхта, 1672 року місто було під владою турків. З 1775 року Канів перейшов у особисту власність польського короля Станіслава Августа, а 1777 р. він подарував Канів своєму племіннику Станіславу Понятовському. У 1800 році Понятовський продав свій прибуток від Канева разом з будовами і місцем, на якому був Королівський палац, архімандриту канівського базиліанського монастиря Б.Фізикевичу, який заповів своє майно базиліанському училищу. Після його смерті три частини майна дістали спадкоємці, а четверту – монастир. У 1833 році базиліанський монастир і училище здобули статус повітового, а монастирська церква стала православною і соборною. 1793 року відбувся другий розподіл Польщі, в результаті якого вся Правобережна Україна, у тому числі й Канів, перейшла до складу Російської імперії.

Історична довідка про місто КАНІВ Мешканці Канева завжди вирізнялися волелюбним духом. Так, 1536 р. відбулося одне з перших повстань на Україні проти польського поневолення, в якому брали участь і канівці. 1595 року Черкаси, Канів, Корсунь та інші міста і села сучасної Черкащини охопило повстання під проводом Северина Наливайка, а у 1591-1593 роках тут прокотилось повстання проти польської шляхти, яке очолив гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський, не оминула Канів і Коліївщина. 1601 року Каневу було надано Магдебурзьке право. У 30-х роках ХVІІ ст. в місті було створено Канівський полк, який налічував 2957 козаків і складався з 16 сотень. На 1654 рік полк налічував 3152 козаки. Канівський полк хоробро бився під прапорами Богдана Хмельницького під час народно-визвольної війни 1648-54 років. 1712 року Канівський полк як військово-адміністративну одиницю було ліквідовано. У ХVІ ст. Канів став своєрідною козацькою святинею. Літні запорожці, які вже не могли брати участь у походах і боях, почали селитися та доживати віку на Чернечій горі, неподалік Канівського монастиря. 1578 р. козаки перевезли сюди останки скараного у Львові гетьмана Івана Підкови, ще один гетьман запорізького війська, Яків Шах, доживав тут свій вік. У Каневі похований гетьман Самійло Кішка. 1837 року Канів стає повітовим містом, тут засновано магістрат і міську думу. 1852 року було затверджено герб міста. На 1849 рік у місті нараховувалось 5138 жителів, у тому числі чоловіків – 2863, жінок – 2275. На той час Канів був глухим містечком, яке мало незначну промисловість: цегельний завод, 16 водяних, 13 сплавних, 6 вітряних млинів. Кустарним ремеслом займалося 79 осіб. Місто має 18 крамниць, корчму та 11 пивних рундуків. Прибуток міста за 1846 р. складав 3470 крб. З 1830 року тут почала діяти лікарня, розрахована на 15 ліжок. В Каневі був один цегляний і 655 дерев’яних приватних будинки...

ГЕРБ МІСТА У чорному полі на срібному пагорбі давньоруський ратник XII сторіччя, який тримає правою рукою бойову сокиру з довгим древком, поставлену поряд. Ліва рука ратника, з звисаючим на ній червоним круглим щитом, орієнтованим прямо внутрішньою частиною, покладена на срібний пояс із підвішеним на ньому мечем в червоного кольору піхвах з золотою оковкою. Ратник одягнутий в срібний панцир поверх такого ж кольору одягу з золотою окантовкою в нижній частині. На ньому червоного кольору накидка й такого ж кольору рукавиці й чоботи. ПРАПОРА МІСТА Прапор міста являє собою прямокутне полотнище із співвідношенням сторін 1,7:1 (розмір полотнища згідно з еталоном 170х100см, що поєднує в собі в лівій частині прапора на на 1/4 загальної довжини сині хвилі на білому фоні (три синіх та дві білих зі співвідно-шенням ширин 2:1), та на 1/3 загальної довжини - герб міста увінчаний короною на жовтому фоні. Герб міста розміщений в центрі жовтої частини прапора. Відношення ширини герба міста до загальної довжини прапора складає 1:4,5. Древко прапора (довжина - 2.5 м, діаметр - 5 см) – білого кольору. СИМВОЛІКА ГЕРБА МІСТА Зображення в щиті герба в цілому повторює старий герб міста Канева. А саме: "Воїн прикордонної сторожі в чорному полі". В відповідності з правилами геральдики зобра0 ження воїна повернуто праворуч, його одяг і обладунки характерні для часів Київської Русі". В XII столітті Канів стає збірним пунктом княжих дружин, які збирались для воєнних походів проти половців або грали роль заслону південних кордонів Русі, тим самим, знижуючи небезпеку раптового нападу степняків. Наприклад, в 1168 році зібралось 12 князів з дружинами. Міська корона, яка вінчає герб, нагадує про те, що місто Канів і в більш пізні часи, коли кордони перенесли південніше, не втратило свого значення, а стало повітовим містом Київської губернії. СИМВОЛІКА ПРАПОРА МІСТА Синій колір є ознакою вірності, чесності, шляхетності і лицарських чеснот: смуги цієї барви символізують ріку Дніпро, на якій розташоване місто. Білий колір фону в геральдиці символізує цноту, чистоту, бездоганність та непорочність. Жовтий колір символізує багаті родючі землі.

Ка нівська ГЕС 2-й ступінь каскаду гідроелектростанцій на річці Дніпро. Гребля ГЕС утворює Канівське водосховище. 3 листопада 1965 на будівництві Канівської ГЕС у котлован гідростанції закладено перші кубометри бетону. Канівська ГЕС експлуатується з 1972 року, коли був введений в дію 1-ий агрегат гідроелектростанції. Останній, 24-й, агрегат Канівської ГЕС розпочав роботу в травні 1975 р. До складу споруд Канівського гідровузла належать: будівля ГЕС (з 24-ма водозливами), земляні греблі лівого і правого узбережжя, судноплавний шлюз — здано в експлуатацію 22 липня 1972. Загальна довжина напірного фронту споруд Канівського гідровузла — 16,7 км, пропускна здатність — 19300 м3/сек. при напорі 7,2 м. На Канівський ГЕС встановлено 24 горизонтально-капсульних гідроагрегата загальною встановленою потужністю 444 МВт. Одинична потужність гідроагрегатів Канівської ГЕС — 18,5 МВт. На гідроагрегатах встановлені горизонтально-капсульні агрегати поворотно-лопаткового типу, потужністю 19,2 МВт, виробництва ОАО «Турбоатом» (м. Харків, Україна) и генератори потужністю 18,5 МВт, напругою 3,15 кв, виробництва НПО «Електротяжмаш» (м.Харків, Україна). Електрична мережа скомпонована на основі жорстких блоків, кожен з яких в своєму складі має підвищувальний трансформатор потужністю 80 тис. кВА і вимикач з боку сторони 110 кВ. Середньорічне виробництво електрики Канівською ГЕС — 972 млн кВт.год. при тиску 7,4-11 м.

Дніпро типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією. Має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км². Живлення змішане: снігове, дощове й підземне. Близько 80 % річного стоку Дніпра формується у верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале. Водний режим річки визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню

На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревського звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. В квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми. 18 травня прах Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі (Поштова площа) несли студенти Київського університету. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який й узяв курс на Канів. Весняні води близько підступили до міста, тому пароплав причалив на невеличкому острівці за 200—300 м від твердого берега, але жоден з рибальських човнів не міг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести її на руках бродом. Тоді запрягли дві пари волів у воза i по мілкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканці Канева, передмість та навколишніх сіл. Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію i виголосив надгробне слово, яке завершувалось словами:«Благовій же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, як на горі Голгофі, подібно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту сторону Дніпра». На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на прицерковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі настояли на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя. Солдати-муляри з канівського гарнізону змурували склеп. Замість коней у воза, на якому стояла труна, запряглися люди і ярами, горами, лісами повезли Шевченка до місця поховання. На гору труну знову понесли на руках. 22 травня прах Шевченка поховали — в місці, яке відповідало його «Заповіту» («…поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»). Григорій Честахівський згадував:«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому»

Успенський (Юріївський) собор у Каневі — собор у місті Канів, збудований 1144 року князем Всеволодом Ольговичем, тип малого шестистовпного хрестовокупольного одноверхого храму, близького архітектурою до київських церков — Кирилівської і Богородиці Пирогощі. Фасади храму прикрашають ряди малих ніш, колись оздоблених фресками; фресками були прикрашені й уступчасті порталі. Собор порівняно добре зберіг усі риси старої архітектури. Крім свого основного призначення храм служив сховищем для міщан під час нападів ворогів.