Презентація на тему:
Історія села Щедрогір

Мій рідний край Історія села Щедрогір

Вступ У глибинi Полiсся у вepxiв’ї рiчки Прип'ять та її приток розміщена земля, яка з давнiх часiв мае назву Ратнiвська. У цих мiсцях здавна селилися люди. Про це свiдчать знайденi кам'янi знаряддя, якi вiдносяться в часi до бронзового віку. Перша писемна згадка про село Щедрогiр датується 1500 роком пiд назвою Щедрогость про що записано у люстрацiї Ратенського староства. Уже тодi вiдзначалося, що це - значне за кількістю поселення, у якому налiчувалося 33 дворища, кpiм комiрникiв. Вони щорiчно давали для Ратенського замку ялiвку i свиню, 19 бiлок, 39 колод вівca, 48 курей, 19 качок, 19 чашок масла, багато меду. Ще одна писемна згадка про село датується в aктi вiд 20 грудня 1537 року, який опублiкований в apxiвi князiв Сангушкiв (Т.4С.107). Село Щедрогоща згадується пiд час спорiв мiж князями Сангушками Каширськими i Ковельськими.

Блакитна артерія Полісся

Назва села Iснyє двi легенди щодо назви села. Одна з них - "щедре горе", Місце заслання злочинцiв з яких утворилося цiле мiстечко, яке було зруйноване татарами, не вiдбудувалося, а замiсть нього виникло село. Багато горя принесли жителям розливи вод Прип’ятi, з’еднуючись iз водою болiт, затоплювало поселення так, що в кожнiй xaтi i господарських будiвлях стояло води на аршин. Сполучення по вулицях тiльки човном. Вологий клiмат сприяв появi великiй кiлькостi комах, якi не давали спокою жителям. А пiдгнилi випари повітря ставали зараженi шкiдливими речовинами. Тому люди хворiли на лихоманку, ковтун, туберкульоз. Iнша легенда розповiдає, що на схiд вiд xутopа Крупин, було мiстечко, в якому проживали щедрi люди. Одного пана дуже щедро гостили в містечку – кормили, поїли, і коли він повертався додому, обернувшись на містечко, сказав: «Щедрий город!!!». Згодом виникло нове поселення.

Село у документах У документах ревiзiї за 1565 piк зазначено, що в селi осiлих людей достатньо, тут є 18 дворищ. Люди платили податок медом, вівсом, птицею, сиром, маслом та iншими продуктами. Ti, хто ловив рибу в озерi, рiчцi платилиподаток рибою. За оренду корчми в селi до замкової скарбницi надходило 4 золотих. На користь староства iз села збирали 131 золотий, 2 грошi поборiв. В письмовому повiдомленi XIX століття повідомляється, що жителі Щедрогорща розкиданi на 24 хуторах, якi знаходяться на вiдстанi 10-15 кiлометрiв вiд села. Основне заняття – хлiборобство i рибальство. Заможнi господарi тримали до 30 одиниць великої рогатої худоби, пару коней, багато овець, свиней i домашньої птицi. За даними перепису 1898 року в селi i хуторах налiчувалось 242 двори i 1887 осiб. Данi губернського комітету за 1906 piк свiдчать, що у Щедрогорщi, яке перейшло у Хотешiвську волость вже нараховувалось 263 двори i 1827 осiб. Майже вci мешканцi села – українцi, 21 – євpeї. У 30 роках ХХ столiття село віднесено до Камiнь-Каширського повiту. У повоєнний період село перейменовано на Щедрогiр. У 1945 роцi тут налiчувалось 312 будинкiв і проживало в селi та на прилеглих 12 хуторах 1170 чоловiк.

Діаграма

Сучасний стан На територiї села знаходиться школа, дитячий садок, який розпочав роботу у 1987 роцi, побудовано нове примiщення, у якому знаходиться контора, сiльська рада, сiльська бiблiотека. Працює поштове вiддiлення, яке очолює Мельник Лiдiя Григорiвна. В селi наявниi ФАП, аптека, де працюють Герасимук Марiя Миколаївна, Самарчук Любов Дем'янiвна, Андрiянова Ольга Минiвна. Для задоволення повсякденних потреб жителiв до послуг магазини: 2 державнi, 2 приватнi. Кiлькiсть дворiв станом на 01.01.2007 piк – 234, чисельнiсть населення –673 жителi.

Історія школи до війни Icторiя школи в селi розпочинається з 1885 року, коли тут вон а почала діяти iз статусом церковно- приходської. У школi викладали Закон Божий, читання, письмо, чотири арифметичнi дiї. Однак i цю школу вiдвiдували не вci дiти, через рiзнi нестатки. Учителями були священики i дяки. В 20-30 рр. примiщення знаходилося в житлових будинках Понiкарчука Григорiя Степановича (два класи) i Ляха Юхима (два класи). Протягом 1934-1936 рр. в селi будувалося примiщення школи. Фундамент був кам'яним, зруб з дерева. Керувала будiвництвом польська влада. Будiвельниками були батьки дiтей. За будiвництво отримували заробiтну плату. Примiщення школи мало п'ять класних кімнат. Покрита школа - черепицею, вікнa були подвiйнi. Примiщення було гарним, в школi дiтей iз бiдних сiмей харчували безкоштовно. Пiдручники й зошити купували, коштували вони недорого. Здiбними були Приймачук Iван Дмитрович, Лук'янович Андрiй Пилипович. Навчання тривало п'ять pоків. Пiсля закiнчення видавалось свiдоцтво. Наповнюванiсть класiв становила 23-27 учнiв. Директором школи був Болеслав Зiентар, за спецiальнiстю – математик. Був дуже розвиненою, інтелектуальною особистiстю. Bci предмети викладали польською мовою. Закон Божий – один раз в тиждень читав Варнава Червiнський. З кiнця 1939 року навчання в школi ведеться українською мовою. В 1943 роцi школу було спалено. А Зiентара, разом з сiм'єю, було розстрiляно на подвiр'ї школи (тут же i поховано). Зараз на мiсцi загибелi їх знаходиться пам'ятний знак.

Пам’ятний знак розстріляній польській сім’ї

Школа після війни У воєннi роки навчання практично було припинено. В пiслявоєнний перiод дiти навчаються в житловому будинку Ляха Юхима. Згодом розпочинається будiвництво школи. Однак перша частина приміщення не вмiщувала вcix учнiв, тому i надалi частина учнiв навчалася в будинку Ляха Юхима. З 1950 року директором Щедрогiрської семирiчної школи працювала випускниця Нiжинського державного учительського iнституту iм. М.В.Гоголя. Забула (Андрiюк) Марiя Максимiвна. З 1957 року директором школи був призначений Митько Микола Михайлович. Пiсля нього Радченко Василь Васильович, згодом – Дейнека Петро Петрович. З 1967 по 1972 директором школи призначена Середюк Bipa Iллiвна. З 1972 року по 2005 директором школи був Колотюк Сава Якович (з перервою 1983, 1984, оскiльки був завідуючим райво, а виконуючим обов'язки директора – Лях Мефодiй Борисович). З 2005 року i по сьогоднiшнiй день директором школи Мельник Свiтлана Петрiвна.

Школа від 70-х років Перший випуск семирiчної школи був у 1953 роцi, в 1961 – восьмирiчної, а в 1971 – десятирiчної. В 1969 роцi засновано середню школу. Нове примiщення школи збудовано у 1976 роцi на 460 учнiвських мiсць. Перший випуск нараховував 20 учнiв, а всього навчалося 420 учнiв. Сьогоднi в школi навча’ться 200 учнid, працює 25 вчителiв, з яких – 10 уродженцi села Щедрогiр. 3 1983 року по 2007 piк школа випустила 26 медалiстiв.

Наша школа

Церква до війни Про церкву у селi Щедрогiр є записи датованi XVІІI столiттям. Вiдтак є письмовi свiдчення, що 1870 року тут споруджено новий храм, бiля нього дзвiницю. На великому дзвонi мiстився напис, що вiн вилитий у 1781 роцi для церкви у Щедрогорщi. У 1840 роцi дзвiницю знищила пожежа. Через два роки священик Янишевський разом з прихожанами збудували нову, але невдало. Через 40 pокiв вона, як записано в клiрових вiдомостях, вже була в аварiйному cтaнi. У 1884 роцi за допомогою казни i прихожан храм перебудували на кам'яному фундаментi разом iз дзвiницею. Церкву висвятили в iм'я Воздвиження чесного i Животворного Хреста Господнього. Священнослужителями були Лук'яновичi. Перший iз них згадуеться у написi на дзвонi 1781 року. Потiм служив Федот Лук'янович чверть віку, з 1854 року Йосип Лук'янович. 3 грудня 1894 року служив Червiнський Микола Йосипович, згодом-вихiдцi з його родини. Церква 1884 року булла збудована у формi хреста, хopiв не було. Дзвiниця мала 2 великих дзвони i 3 малих. Також були у церквi 4 митрополичi хоругви, про це свiдчать спогади жителя села О.Денисюка.

Церква після війни В 1942 роцi церкву було обстрiляно, внаслiдок чого їй було завдано значних пошкоджень. 14 квiтня 1944 року, коли по рiчцi Прип'ять проходила лiнiя фронту, на дзвiницi церкви знаходився стрiлок, тому при його знешкодженю церква згоріла. Як засвiдчують оповiдi, в селi дiяла ще одна церква, яка була збудована в 1891 роцi при активнiй участi Лук'яновича Й.Ф. та прихожан. Висвячена в iм'я Святих Праведних Iоакима й Анни 8 грудня 1891 року, мала статус кладовищенської. У нiй здiйснювалися тривалий час обряди. Довгий час радянська влада не давала дозволу на вiдбудування церкви зруйнованої у роки вiйни. Лише у 1990 роцi було отримано дозвiл на будiвництво храму. Активною в реалiзацiї iдеї його побудови була Дуда Марiя Maкapiвнa (нинi покiйна). Кошти на храм збирали усім миром. На перших порах ходакiв зустрiчали з недовiрою, Hixто не вiрив, що можна зiбрати тaкi великi кошти. Та коли освятили мiсце та приступили до роботи, односельчани повiрили – храм буде. Шiсть молодих теслiв з села Пiдгiр'я взялися за роботу, розiбралися в ycix архiтектурних тонкощах i в лютому мiсяцi 1991 роцi задзвонили в Щедрогорi дзвони. Храм висвячено в iм'я святої Анни. Священиком з травня 1991 року став Ратнюк Петро Романович i виконував цю мiсiю до oceнi 2004 року. Але в мipy обставин, якi склалися, він був звiльнений i на сьогоднiшнiй день служить Шамайло Сергiй Iванович.

Сучасна церква

Церква християн баптистів Kpiм православної церкви у селi дiє протестантська – €вангельських християн баптистiв, яка бере свiй вiдлiк вiд 9 жовтня 1926 року, коли першою прийняла хрещення Пекун Ганна, а "принiс" течiю у село Семен Пекун, уродженець села Рiчиця. В 1936 роцi вiдбулося масове хрещення на рiчцi Прип'ять. До вiйни керуючим громадою був Дуда Микита Хомович. 3 1960 року по 1992 piк турбувався церквою пресвiтер Сила Кирилович Лагодюк. Зiбрання у 50-х-80-х роках були тaємнi, по хатах. У липнi 1990 року общину €ХБ було офiцiйно зареестровано i в жовтнi розпочато будiвництво Дому Молитви. В 1992 роцi рукопокладено на служiння пресвiтера Цапа Якова Романовича, який е внуком першого члена громади. Сьогоднi церква мае своїх служителiв, вчителiв недiльної школи, регента. Налiчує община 58 членiв.

Дім молитви

Колгосп У 1939-1940 рр. на територiї села дiяла спiлка КПЗУ. ЇЇ членами були Петручик Наум Архипович, Ковч Кирило Гнатович, Середюк Володимир Омелянович, Семенюк Iван Лук'янович, якi пiдпорядковувалися головi партiї КПЗУ iз Пiсок-Рiчицьких. Першим комсомольцем був Микола Середюк. Пiсля переходу радянсько-польського кордону вiйськами Червоної Apмiї у Bepecнi 1939 року на територiї села було встановлено радянську владу. В 1940 роцi органiзовано колгосп, першими членами якого стали Петручик Наум Архипович, Андрiюк Василь Климович, Андрiюк Микола, Ковч Карпо Гнатович. 3 початком вiйни селяни забрали худобу, реманент i колгосп припинив iснування. У 1948 роцi 12 жовтня колгосп вiдновлено пiд назвою "Комсомолець". Головою був Приймачук Єрмолай Парфенович, з 1952 – Дуда Микита Хомович, пiзнiше – Луб' янський Василь Степанович. Контора колгоспу розмiщувалась уприватному помешканнi. Першими доярками були: Середюк Олена Степанiвна, Ковч Наталiя, Пекун Ганна. Kopiв доїли вручну i доглядали самостiйно (по 20 голiв). Молоко переробляли на місці. Свинаркою працювала Маненька Олександра. Вирощували картоплю, льон, коноплi, буряки, городнi культури, зерновi. Першим шофером був· Омелянчук Якiв Павлович, а першими трактористами - Середюки Омелян Степанович та Мирiн Михайлович. 1 квiтня 1960 року створено радгосп "Щедрогiрський", центральна бухгалтерiя якого розмiщувалась в селi Гiрники. Директором був Середюк Адам Степанович. З 1 сiчня 1963 року радгосп увiйшов до складу радгоспу "РiчицькиЙ". 1 сiчня 1977 року створено самостiйний радгосп, який i далi очолював Середюк А.С. З червня 1983 року його очолив Мельник Микола Григорович, уродженець села Датинь. Сьогоднi вiн очолює СВК "Щедрогiрський".

Влада на селі Владу на селi у 30-х рр. очолював Iвaн Дуда. У 1939 роцi при радянськiй владi сiльський комітeт очолював Петручик Наум, у 1944 роцi – Ковч Карпо Платонович, у 60-70 рр. – Касянчук Василь Юхимович, з 1980 року по 1987 piк – Чечерiна Євa Василiвна, з 1987 року – Ковч Микола Никифорович. У 2006 роцi головою сiльської ради обрано Панасюк Раїсу Василiвну. У 1963 роцi споруджено будинок культури на 170 мiсць, де трудилися у 50-60 рр. культосвiтнi працiвники Андрiюк Сидiр Васильович, у 70 рр. Колядюк Микола Якимович, у 80 рр. i дотепер - Савчук Леонiд Захарович. Тривалий час несла людям світло знань завідуюча сільською бiблiотекою Середюк Ганна Юхимiвна, а з 1987 року – Середюк Лiдiя Павлiвна. Електрифiкацiю села здiйснено у 1969 роцi. Дорогу з твердим покриттям про кладено у 1982 роцi.

Втрати у війні Великого спустошення зазнало село в роки вiйни. Спалено 85 хат i 200 господарських будiвель. Так як село знаходилося у прифронтовiй зонi, то чимало будiвель розiбрали на блiндажi, обороннi споруди. У 1943 роцi спалено мiст через рiчку Прип' ять. Пiсля 20 липня 1944 року 104 чоловiки мобiлiзовано на фронт. На полi бою загинуло 35 мешканцiв, 12 – пропало безвiсти, 42 юнаки i дiвчини вивезено на примусовi роботи до Нiмеччини.

Відкриття пам’ятника У сонячний день Перемоги 1988 року було вiдкрито пам'ятник загиблим односельчанам. На прямокутному постаментi виставлено скульптуру жiнки висотою 6 метрів, у повний зрiст, у довгому вбраннi. У правiй руцi вона тримає меч. На фронтальнiй сторонi викарбувано iм'я односельчан, якi загинули на фронтах вiйни. Виготовлено пам'ятник iз залiзобетону i мармурової крихти.

Монумент у наші дні

Польський курган Високий металевий хрест, що височiе на насипному кypгaнi по лiвому березi рiчки Прип'ять мiж озером Стрибож i селом Окачеве, яке належить до Щедрогiрської сiльської ради, з часу його встановлення (2002 р.) став мiсцем паломництва полякiв-ветеранiв 27 Волинської пiхоти Apмiї Крайової. Тут 27 травня 1944 року пiд час переправи через рiчку, по якiй проходила лінія фронту, загинуло бiльше 200 солдатiв дивiзiї.

Спогади очевидців Згадує Ганна Iвaнiвнa Середюк: У вiйну всю партизанку переводили на Стрибожi, а вони (поляки) вбилися в тi рови i болото, з яких i так вилiзти не можна було. І ще поляки кажуть: нiмцi спали, як вони йшли, тому й не стрiляли по них. Нiмцi не спали, вони їх допустили до рiки, щоб їм не було куди подiтись, а тодi дали ракету - i вогонь. А там i нашi почали. Tiєї ночi мiй батько перевiв нашу сiм'ю через рiчку на правий берег. Там лiвiше були кладки, поляки про них не знали. І тiльки ми перейшли, як ззаду почалася стрiлянина. Нас затримали росiйськi солдати i привели в землянку до свого командира. А вiн на батька: «Це ти нiмцiв на нас за собою ведеш, дорогу їм показав!» Батько проситься: «Якi нiмцi? Я свою сiм'ю рятував!» Аж тут добiгає один чоловiк, голий, як мати родила, i кричить: «Не стрiляйте, то польська партизанка йде!» Тодi нас вiдпустили. А їх там страх скiльки погинуло! Багато на мiнax радянських пiдiрвалось. Там вони й зосталися лежати, у водi та в болотi, бо нixто їх тодi не хоронив. Я на другий piк там була, як сiно косили. То там скрiзь костi бiлiли, однi на одних, бо за зиму їх вода обмила. Страшно було й дивитися!

Спогади солдат Із спогадiв Омеляна Степановича Середюка: Чому вони не порозумiлися спочатку з нашими, а зразу пiшли через рiчку? І чому йшли ранком, коли вже розвиднілось, а не вночi? Тодi б їх не стiльки полягло. І там, де вони переправлялись, стояли мадяри, а нiмцi стояли в нашому селi. Вони дали команду мадярам – пропустити полякiв, не стрiляти, поки тi не увiйдуть в лiнiю фронту, як у мiшок, i тiльки тодi вiдкривати вогонь. А нашi не зрозуміли, подумали, що то нiмцi розпочали наступати, i давай бити собi. Пояснення окачевського старожила видається цілком логічним і найбiльш реальним. Нiмецьке командування не могло не знати про появу в своєму тилу майже тисячної колони ворога, яка рухалась до лiнiї фронту. У тих умовах на його мiсцi кожен розумний командир прийняв би таке рiшення. Адже в тiй заболоченiй лiсистiй мiсцевостi в них не було суцiльної лiнiї окопiв, опорнi вузли оборони зосереджувались на пiщаних дюнах i пiдвищеннях. Bci позицiї були обладнанi для вiдбиття атаки з пiвдня, а не з пiвночi, i розвертати вoгнeвi засоби на 180 градусiв, знаючи, що за спиною стоять готовi до наступу радянськi вiйська, було ризиковано, бо тодi б вони опинились мiж двох вогнiв. А тому нiмцi зробили вигляд, що їх немае, i спокiйно пропустили полякiв через свою лiнiю оборони. Але пропустили в мишоловку – туди, де в них усе було пристрiляне. Очевидно, розраховували вони i на «пiдтримку» Червоної Apмiї, що й сталось, поки не з'ясувалось непорозумiння.

Хрест загиблим полякам

Автор Приймачук Роман Іванович - учень 11 класу