Презентація на тему:
Пієлонефрити. Гломерулонефрити

Пієлонефрити. Гломерулонефрити Лектор: Лихацька В.О.

АКТУАЛЬНІСТЬ Пієлонефрит частіше зустрічається у жінок, ніж у чоловіків. У новонароджених дівчаток його визначають удвічі частіше, ніж у хлопчиків. Звертаємо увагу на те, що діагноз пієлонефриту зазвичай встановлюють лише в ЗО % випадків.

Приклади формування клінічного діагнозу: на догоспітальному етапі або в стаціонарі, як попередній, може бути встановлений діагноз: інфекція сечової системи (ІСС), але протягом 3 – 7 днів він повинен бути визначений топічно (уретрит, цистит, пієлонефрит, простатит). Гострий неускладнений пієлонефрит. Хронічний ускладнений пієлонефрит у фазі загострення. Двобічний полікістоз нирок. Артеріальна гіпертензія. Хронічна ниркова недостатність I ступеню.

гломерулонефрит займає 3 місце серед усієї патології нирок; -  поширенність в популяції – 0,13- 0,2 %; -   хворіють діти різного віку, але частіше 3 – 12 років; -   перебіг захворювання та прогноз залежить від віку, та к після 10 років – часто хронічний гормонзалежний перебіг

ПІЄЛОНЕФРИТ– це неспецифічне інфекційно-запальне захворювання ниркового інтерстицію з послідовним ураженням усіх ниркових структур, що призводить до формування вогнищевого нефросклерозу. ГОСТРИЙ ГЛОМЕРУЛОНЕФРИТ - це імунокомплексне дифузне ураження клубочків обох нирок, яке проявляється гематурією, протеїнурією та гіпертензією, може привести до порушення їх функції т а розвитку ниркової недостатності. ХРОНІЧНИЙ ГЛОМЕРУЛОНЕФРИТ- це група захворювань гломерул, які характеризуються персистуючим прогресуючим запаленням, склеротичними та деструктивними процесами з ураженням інших відділів нефрона, зокрема тубулоінтерстиціальним склерозом

Класифікація пієлонефритів Гострий: -неускладнений; -ускладнений; -катаральний; -апостематозний; -гнійний; -емфізематозний; -пієлонефрит вагітних. Хронічний: -неускладнений; -ускладнений; -фаза загострення; -фаза латентного перебігу; -фаза ремісії.

Класифікація гострого гломерулонефриту: сечовий; нефротичний. Додаткова характеристика: гематуричний компонент. Класифікація хронічного гломерулонефриту: Варіанти: сечовий; нефротичний. Фази: загострення; ремісії. Додаткова характеристика: гематуричний компонент.

Диференціальна діагностика Оглядова урографія. Дає можливість визначити розміри нирок, їх форму, розташування, наявність у них каменів та їх локалізацію. Екскреторна урографія. Грунтується на здатності нирок виділяти контрастну речовину, введену внутрішньовенно. Для її проведення використовують йодумісні рентгеноконтрастні речовини (сергозин, урогра-фін, уротраст, кардіотраст, гіпак). Інфузійна урографія (модифікація екскреторної урографії). Вико нують шляхом внутрішньовенного введення 60 мл контрастної речовини, розчиненої у 120 мл 5 % розчину глюкози. Цей метод дозволяє отрима ти чітку тінь нирки, а також верхніх сечових шляхів, сечового міхура.

Ретроградна (висхідна) пієлографія дає можливість виявити аси метрію чашечко-мискової системи кожної нирки окремо, деформацію нирок, дефекти ниркової тканини. її використовують для діагностики хронічного пієлонефриту і виключення гідронефрозу, туберкульозу, пухлин та природжених аномалій нирок (полікістоз, гіпоплазія, под воєння нирки тощо). Ретроградну пієлографію проводять у випадках, коли дані екскреторної урографії недостатньо переконливі для точного встановлення характеру ураження ниркових мисок.

Ниркові індекси (за даними екскреторноїурографії)

Ретропневмоперитонеум. При цьому в заочеревинний простір уводять газ (кисень, вуглекислий газ). У такий спосіб отримують чітке зображення контурів нирок Комп'ютерна томографія. Значно розширює можливості ранньої діагностики хронічного пієлонефриту та його диференціації з пухлинами нирок. Ниркова ангіографія. Дає можливість вивчити стан судинної системи нирок і має особливо велике значення для диференціальної діагнос тики реноваскулярної гіпертензії, туберкульозу, складних аномалій нирок, хронічного пієлонефриту. При цьому дослідженні контрастну речовину вводять за допомогою катетера через стегнову артерію в аорту на рівні відходження ниркової артерії.

УЗД нирок. Метод ехографії нирок грунтується на реєстрації відбитих сигналів імпульсного ультразвуку. Він доповнює рентгенологічний та радіонук лідний методи діагностики ураження нирок. При цьому отримують інформацію про наявність або відсутність розширення порожнин чашечко-мискової системи, про стан паренхіми нирок, що дуже важливо в тих випадках, коли уражена нирка не виділяє контрастної речовини або виділяє її в незначній кількості.

Чутливість флори, що найчастіше виявляється у сечі при пієлонефриті

Додаткові дослідження: ● серологічні дослідження для визначення антитіл у складі Ig G, M до вірусів кору, цитомегалії, герпеса, тощо; ● обстеження на TORCH-інфекцію; ● лейкоцитарна формула сечі; ● дослідження вмісту уратів, фосфатів, оксалатів у крові та їх екскреція з сечею; ● пункційна біопсія нирки.

Гострий пієлонефрит Загальноклінічні симптоми: ● підвищення температури тіла до фебрильних цифр; ● пропасниця, проливний піт; ● артралгії та міалгії; ● може бути картина бактеріемічного шоку. ● головний біль, інколи запаморочення; ● тошнота, блювота; Місцеві симптоми: ● біль та напруга м’язів у поперековій ділянці; ● дизурія, ніктурія, полакіурія; ● імперативні сечовипускання.

Гострий пієлонефрит Загальний аналіз крові: ● лейкоцитоз, зміщення лейкоцитарної формули вліво; ● підвищення ШОЕ. Загальний аналіз сечі: ● лейкоцитурія (піурія); ● протеінурія та еритроцитурія (може бути мінімальною або відсутня); ● циліндрурія. Бактеріологічне дослідження сечі та видова ідентифікація збудника: ● рівень бактеріурії ≥ 105 КУО/мл; ● найчастіші збудники – E. Coli, staphylococcus, streptococcus, klebsiella, proteus, еnterobacter, рseudomonas. Біохімічний аналіз крові: ● підвищення рівня С-реактивного білку; ● підвищення рівня 2- та -глобулінів; ● можливе підвищення рівня сечовини та креатиніну; ● зниження концентрації загального білка (у важких випадках); ● гіперглікемія (у важких випадках); ● гіпербілірубінемія (у важких випадках); ● гіперфібриногенемія, зниження рівня антитромбіну III та фібринолітичної активності (ознаки ДВС-синдрому).

Диференціальну діагностику гострого гломерулонефриту проводять із хронічним гломерулонефритом у фазі загострення, гострим або загостренням хронічного пієлонефриту, амілоїдозом нирок, декомпенсованими захворюваннями серця, що перебігають із застійною протеїнурією, сечокам'яною хворобою, туберкульозом і пухлинами нирки, а також дифузними захворюваннями сполучної тканини з ураженням нирок і хворобою Шснляйна —Геноха. Вирішальне значення в диференціації цих захворювань, крім клініко-анамнестичних даних, має використання комплексу клініко-лабораторних, біохімічних, рентгенологічних, ультразвукових та інших методів дослідження. Потрібно, проте, пам'ятати, що хворим на гострий гломерулонефрит контрастну рентгенографію нирок без відповідних показань проводити не треба, оскільки нефротоксичний вплив контрастних засобів, що містять йод, може погіршити перебіг захворювання.

Лабораторні дослідження

Допоміжні дослідження виконуються за наявністю показань (ф) на етапі діагностики та в процесі лікування для уточнення діагнозу, визначення активності патологічного процесу та функціонального стану нирок при ГН, аналізу побічної дії та ускладнень терапії і включають: дослідження кислотно-лужного стану; визначення лужної фосфатази крові; визначення амілази крові; білково-осадові проби (тимолова, Вельтмана); визначення продуктів деградації сполучної тканини (С-реактивний білок); визначення продуктів деградації фібріну в сироватці крові; вірусологічні дослідження для виявлення маркерів гепатиту В, С, дельта ; обстеження на TORCH-інфекцію ; визначення антинуклеарних антитіл, LE-клітин ; визначення ANCA;

Інструментальні дослідження

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ 1. Хворі лікуються стаціонарно, ліжковий режим. 2. Дієта №7Б, в термінальній стадії №7Г. Обмежують надходження білка (до 60-20 г на добу), фосфатів, контроль за надходженням натрію хлориду, калію, води. Білок повинен бути високоцінним тваринного походження – м’ясо, птиця, яйця. Вживання молока та риби треба обмежити. 3. Медикаментозна терапія: - сорбенти (адсорбують на собі аміак та інші токсичні речовини у кишечнику: ентеродез, карболен, ентеросгель); - кишковий та шлунковий діаліз (сифонні клізми, промивання кишечника, шлунка, стимуляція виділення калу); - протиазотемічні засоби (леспенефрил, хофітол, пілозурил); - анаболічні препарати (ретаболіл); - корекція ацидозу (4,2 % натрій гідрокарбонат); - корекція гіперкаліємії (резоніум, 5% розчин глюкози з інсуліном); - корекція артеріальної гіпертонії (натрій уретики, препарати центральної адренергічної дії, β-адреноблокатори);

- лікування анемії (фероплекс, фероцерон, конферон, феро-градумент, тардефирон, рекормон); - лікування остиодестрофії (при гіпокальціємії – карбонат кальцію, для корекції гіперфосфатемії – альмагель, для зниження продукції паратгормону – ергокальциферол, окседивіт; тахістин, остеохін); - лікування інфекційних ускладнень (антибіотики без нефротоксичних ефектів – левоміцитін, макроліти, оксацилін, пеніцилін, цефалоспорини). 4. Перитонеальний діаліз (в черевну порожнину вводять спеціальний діалізуючий розчин в який дифундують токсичні речовини). Сеанси проводять 3 рази на тиждень. 5. Гемодіаліз (дифузія з крові у діалізуючий розчин через напівпроникну мембрану сечовини, креатині ну, сечової кислоти та інших уремічних токсинів). Гемодіаліз проводиться за допомогою апарату „штучна нирка”. Сеанс гемодіалізу триває 5-7 годин, його повторюють 2-3 рази на тиждень. Хронічний програмний гемодіаліз показаний хворим в термінальній стадії хронічної ниркової недостатності у віці від 5 до 50 років без ознак активної інфекції чи масивної бактеріурії, які дали згоду на проведення гемодіалізу та наступну трансплантацію нирки. 6. Трансплантація нирки. Покази до пересадки – перший та другий періоди термінальної фази, недоцільна пересадка нирки особам старше 45 років та хворим на цукровий діабет – знижена виживаність трансплантата.