Презентація на тему:
"Західноукраїнські землі у складі Польщі у 1921-1938рр"

Підготувала: учениця 10 класу Сало Альона

Західною Україною прийнято називати землі з переважно українським населенням, які в 20-30-х роках увійшли до території Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини.

Найбільше українців опинилося у складі Польщі. Це передовсім жителі Східної Галичини. Польські власті поділили її на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Полісся. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років становила близько 6 млн. чол., а заселяли вони майже третину тодішньої Польщі.

За рішенням Ради послів українські землі у складі Польщі мали одержати автономний статус. Проте українці не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські пости в армії, поліції, таємних службах. У 1920 р. для Східної Галичини офіційно запропонували назву – “Східна Малопольща”.

Було зменшено кількість українських навчальних закладів: в 1911-1912рр. їх було 2240, а в 30-х роках – лише кілька сотень. У гіршому стані була середня і фахова освіта. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини у 1939р. Працювало лише 5 українських державних шкіл. На галицьких землях діяло просвітянське товариство “Рідна школа”.

Про колоніальну відсталість галицьких земель красномовно свідчив стан промисловості: 85% підприємств були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Переважали ті галузі, що забезпечували високі прибутки без великих вкладень: нафтодобувна деревообробна, харчова. Стан української промисловості погіршувався й через засилля іноземного капіталу. У 1934 – 1937рр. Спостерігалося деяке пожвавлення економіки. Проте воно не переросло в нове піднесення.

Постійним супутником життя українців в Польщі було безробіття. В період економічної кризи воно набуло небачених розмірів. У 1931-1932рр. В Східній Галичині, за даними офіційної польської статистики, було зареєстровано 27 тис. безробітних.

Закон про восьмигодинний робочий день на практиці не виконували. У період кризи у деревообробників він сягав 14 годин. Реальна заробітна плата не збільшувалася, а часто і зменшувалася. Надзвичайно тяжкими були умови праці. На підприємствах частішали нещасні випадки.

Національне і соціальне гноблення викликало опір українського населення. У 1920-1921рр. Робітники Львова, Стрия, Станіслава та інших міст виступили з вимогами підвищити заробітну плату, припинити терор, забезпечити демократичні свободи. Боротьба не припинилася: робітники вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці, відмовлялися сплачувати податки.

Та все ж, незважаючи на національні та соціально-економічні утиски, українське населення Польщі в 20-30-х роках не зазнало таких знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської частини України.

http://www.google.com.ua