Презентація на тему:
Україна між двома Світовими війнами 20-і, 30-і

Україна між двома Світовими війнами 20-і, 30-і рр. XX ст. План лекції. Утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Входження України до складу СРСР. Україна у 20-х, 30-х роках. Нова економічна політика. Голодомор 1921 – 22 років. 4. Культурне життя в період НЕПу. 5. Період індустріалізації та колективізації. Голодомор в Україні 1932 – 32 рр. 6. Культура в 30-х роках

28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про військовий та господарський союз. В 1921 р. між державами Антанти та державами Троїстого союзу був підписаний Ризький мирний договір – закінчення I Світової війни та розділення території по лінії Керзона.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР - союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів

У 1928 р., радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України.

Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери. чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.

політика «коренізація», проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Політика українізації Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Політика українізації Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

Результати політики українізації Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54%. В 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, а в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів.

Позитивні зміни З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш. Виникли національні культурні та літературні організації ("Гарт", "Плуг", "Авангард“.

Прогресивні зміни у культурі 20-х рр. У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян

Українізація у 20-х рр. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Звуження українізації Наприкінці 20-х років процес українізації практично припинився. Почався наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський були оголошені «ворогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією.

Становище української церкви У листі до членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще. Частина духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в 1923 р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р., виникає справді незалежна національна церква — українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Індустріалізація завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн. тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.). Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь», Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%, місцевого — 9,9%.

Колективізація напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу».

Колективізація На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Голод В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

Тиск на культуру в кінці 20-х рр. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як членів вигаданої СВУ «Спілки визволення України».

У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська.

Репресії проти культури В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський.

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників, художників, композиторів. За їхньою допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація.

Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький.

У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу.

Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єва, Л.Лукова. У 30-х роках О.Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Джерела інформації з курсу історія України: Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. – К. 1990. Крип'якевич І. П. Історія України. – Львів, 1990. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1-2. – К. 1992. Субтельний Орест. Україна. Історія. - К 1993. Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів, 1996. – 488с. Історія України / Під редакцією В. А. Смолія. – К 1997. – 423 с. Історія української еміграції: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997. – 520 с.