Презентація на тему:
Ацетилен

МИКОЛА ВОРОНИЙ Біографія,літературна творчість,поетичні збірки

фото

Біографія Мико ла Кіндра тович Ворони й (24 листопада (6 грудня) 1871[1], Катеринославщина — 7 червня 1938, Одеса) — український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Псевдоніми й криптоніми: Арлекін, Віщий Олег, Кіндратович, Микольчик. Один із засновників Української Центральної Ради. Один із засновників і режисерів Національного театру. Був одружений з донькою Миколи Вербицького Вірою. Батько поета Марка Вороного.

біографія Народився в сім'ї ремісника. Навчався в Харківському, пізніше в Ростовському реальному училищі; звідти його виключено за зв'язки з народниками: читав та поширював заборонену літературу. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії. Продовжив навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). У Львові зокрема познайомився з І. Франком. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером театру «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 — актор групи М. Кропивницького, П. Саксаганського та інших.

біогафія Член РУП. 1901 — залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. 1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. 1917 — один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру, який відкрив свій сезон постановкою «Пригвождених» В. Винниченка.

біографія 1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де у 1921-му році вийшла друком його збірка поезій «За Україну». У місті познайомився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо. 1934-го М. Вороного заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім вислано на Одещину. 7 червня 1938 розстріляний з групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області[2]. 10 листопада 1957 ухвалою президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітовано. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Літературна творчість Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

Літературна творчість Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його найкращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює псевдопатріотизм («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Літературниа творчість Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма»[4], 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької. Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Поетичні збірки Ліричні поезії (1911) В сяйві мрій (1913) Євшан-зілля (1917) За Україну! (1921)