Презентація на тему:
Історія концептів філософії європейської античності, середньовіччя та відродження

Дисципліна ФІЛОСОФІЯ Лекція 3 Історія концептів філософії європейської античності, середньовіччя та відродження © Волковинський С.О.

3.1. Формування концептів давньогрецької філософії

Антична філософія — комплекс ідей і вчень, продукованих давньогрецькими й давньоримськими мислителями в період з 7 ст. до н.е. по 6 ст. н.е., що й характеризуються певною проблемно-змістовною й стильовою єдністю.

Космоцентризм — спосіб світобачення, в якому смислом і метою людського життя є визначення власного місця в ідеальній системі світоустрою (– космосі).

Людина та давньогрецькі боги не виокремлювалась з оточуючого світу та була частиною природи. Космос був наділений Вселенським Розумом до якого людина могла тільки долучитись.

2. Прагнення до визначення архе (греч. arhe — начало) — єдиної основи світобудови, що виступає незмінною основою видимого чуттєвого змінного світу. Так як актуальний стан світобудови можна зʼясувати тільки шляхом реконструкції її генези.

Тому першою формою античної філософії була натурфілософія або фісіологія (– фісіс – природа), що існувала в VII - V ст. до н. е., метою якої було формування натурфілософських космологічних моделей, що центруються навколо проблеми співвідношенння багатоманіття світу з його субстанцыйною єдністю.

Філософи мілетської школи Фалес, Анаксимандр та Анаксимен вважали що архе — це вода, "апейрон" та повітря (дихання–душа). Причиною такого розуміння був патріархальний генетизм, так як слово природа походить від кореня «рости». Наприклад у Анаксагора в якості «архе» виступають гомеомерії (– «насіння речей»).

3. Формування абстрактної метафізики (– вчення про надчуттєві (трансцендентні) основи та принципи буття), таким чином задав програмний зразок умоглядно-спекулятивного конструювання моделі буття,

але й здійснила деонтологизацию знання (поділ "шляху істини" і "шляху думки"), задавши тим самим імпульс до того, щоб зробити знання спеціальним предметом філософського аналізу.

Таким чином, в якості архе вже виначався не якійсь з чотирьох елементів природи, а організуючий принцип буття, який одночасно і був основою пізнання сутності світу (– того, що при-ховується за чуттєвим світом).

Такий принцип Геракліт вбачав в Логосі, піфагорійці — в числі, Анаксагор — в гомеомеріях (– «насіння речей») та «нусі» (– світовий розум), Емпедокл — в Коханні та Ворожнечі (Філії та Нейкоса), Елеати (Парменід) – в в незмінному Бутті, Демокріт — в атомах, Платон — в ейдосі-ідеї, Арістотель – в формі.

4. Гілозоїзм — (грец. ὕλη — матерія та ζωή — життя) — уявлення про те, що вся матерія є одушотвореною, або сама по собі, або шляхом участі в функціонувані Світової Душі.

5. «Антропологічний поворот» — зміщення філософської рефлексії з проблематики фюсису та космосу на проблему людини та її життя як члена суспільства, протиставивши те, що існує по природі та те, що існує по встановленню.

«Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, а не існуючих, що вони не існуть» Протагор

6. Прагнення до визначення власної долі, що визначена Космосом і яку неможливо змінити (Едіп). Людина, що виконує веління власної долі має гідне життя та стає героєм, тобто померлою людиною (етимологічно «герой» – померлий), що виконала свою долю (moros – доля-загибель).

7. Діалектичність пізнання – в онтології : розвиток буття через взаємодію з небуттям, в гносеології – істина народжується через зіставлення протилежних думок, в етиці – доброчесністю є «золота середина» між крайнощами (Арістотель).

8. Метод філософування. В до сократівський період був декларативно-догматичний метод філософування – декларування власних поглядів, перетворення їх в догму. Тому дуже часто для спростування істинності філософії супротивника використовували пара-докси.

В філософії після Сократа починає використовуватись діалогічно-доказовий метод, де істинність визначається через доведення відповідності істини до споглядального буття та її відповідності з різних точок зору (– діалогічність).

3.2. Історія концептів Середньовічної філософії

Вчителі Церкви. Сіньореллі (1499-1502, Орв’єто, Собор, часовня Сан-Брізіо)

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ АПОЛОГЕТИКА (від грец. apologia - захист) I - IV ст. Апологетика була спрямована на раціональним обґрунтуванням християнської віри. Було два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: 1. Прихильники позитивного ставлення вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній. 2. Прихильники негативного ставлення до античної філософії - вважали, що необхідно повернутись до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі.

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ПАТРИСТИКА (вчення «отців церкви») IV - IX ст. На цьому етапі відбувається розробка та оформлення основного змісту християнської філософії на основі релігійного вчення Ісуса Христа та філософської системи Платона. СХОЛАСТИКА (лат. schola –школа) IX - XV ст. Представляє собою шкільно-университетську дисциплину, що мала за мету філософськи обгрунтувати релігійне вчення й догмати Церкви під впливом філософського спадку Арістотеля.

Теоцентризм — спосіб світобачення, в якому смислом і метою людського життя є Бог та досягнення духовної єдності з ним.

Фома Аквінський (1225 — 1274) висуває п'ять власних доказів існування Бога: • рух: усе, що рухається, спонукуване кимсь (чимсь) іншим — отже, є первинний двигун усього — Бог; • причина: усе, що існує, має причину — отже, є першопричина всього — Бог; • випадковість і необхідність: випадкове залежить від необхідного — отже, первісною необхідністю є Бог;

• ступені якостей: усе, що існує, має різні ступені якостей (краще, гірше, більше, менше тощо) — отже, повинна існувати вища досконалість — Бог; • мета: усе в навколишньому світі має яку-небудь мету, спрямовується до мети, має сенс — виходить, існує якийсь розумний початок, який спрямовує все до мети, надає зміст усьому, — Бог.

2. Догмат Откровення • світ можна пізнати, тільки пізнавши Бога; • Бог недоступний для пізнання; • незважаючи на те, що Бог непізнаваний, Він Сам дозволив пізнати Себе (дав інформацію про себе) через одкровення — Біблію;

• єдиний спосіб пізнання Бога й усього сущого — тлумачення Біблії; • Бога можна пізнати лише надприродним шляхом, завдяки особливій здатності людини — вірі. Сама філософія розглядається як напередпідготовче навчання, "що, проводить та вирівнює шлях по Христу"

3. Догматичність мислення —спосіб мислення, в якому є істини, що не потребують доведення про творення (всього Богом) та откровення (Бога про Самого Себе — в Біблії). Принцип "нічого зайвого" ("бритва Оккама").

Єресь — з грец. вибір, осягнення, переконання, вибраний напрям думок. В античності єресь визначалась як свобода вибору, концепція, навчання. А вже в період Всесвітніх соборів визначилось як свідоме й навмисне відхилення від чітко сформульованого догмата віри.

Оріген Картина світу

4. Примат теології над філософією. — світ вважався пізнаваним через пізнання Бога, яке може бути здійснене через віру в Бога.

«Вірую, бо абсурдно» (Тертуліан) Заперечення сили розуму дає віру.

«Розумій, щоби могти вірити і вірь, щоби розуміти» (Аврелій Августин) Сила віри утверджує розум.

Не стільки «вірую, щоби розуміти» скільки «розумію, щоби вірити» Позиція схоласта Петра Абеляра Сила розуму дає силу вірі.

Хоча область основних таїнств лежить поза філософським пізнанням, тому що Християнська Істина вище розуму, однак вона не може й суперечити останньому. Використовуючи поняття "природнього світла розуму" Фома Аквінський вважав, що він перебуває в певній необхідній відповідності з богооткровенним, тобто надрозумним, яке ніяк не тотожно нерозумному.

5. Два способи пізнання Бога (раціоналізм та містика) — Патристика, Псевдо-Діонісій Ареопагит. Катафатичне богослов'я ( від грец. καταφατικός, «стверджуючий») — сукупність теологічних принципів, що постулюють пізнання Бога через розуміння того, чим, або вірніше, ким Він є.

Апофати чне богослов’я (від грец. ποφατικος «заперечливий»), або негативна теологія — богословський метод, що полягає у вираженні сутності Божествен-ного шляхом послідовного заперечення всіх можливих його визначень як незрівняних йому, пізнанні Бога через розуміння того, чим Він не є.

На противагу позитивним визначенням стверджуються негативні: починаючи, наприклад, з «безгрішний», «нескінченний», «безсмертний» і закінчуючи «ніщо».

Якщо схоласт мислить про Бога, то містик "мислить" Бога. Містики дійсно наголошують на необ'єктивований духовний досвід; їхнім загальним девізом варто було б визнати слова, приписувані вмираючому Плотіну: "прагну звести божественне в мені до божественого у всьому".

Бернар Клервоський – На підставі смиренності й любові досягається молитовне споглядання Істини. Бонавентура описував шість щаблів споглядання, умовами якого були божественна Благодать, а з боку людини — святе життя й молитва. Починаючи з споглядання "сліду" Бога в тілесному світі, містик переходив до споглядання образу Бога у власній душі й, потім, безпосередньо до Бога.

Мейстер Екхарт — Людина повинна відріктись не тільки від самого себе й світу, але подолати свій зв'язок також і з іпостасним Богом. Справжня воля є воля від світу, від себе й від Бога.

6. Онтологічне розведення існуючого на екзистенцію та есенцію, тобто на існування та сутність.

Згідно з теологічною філософією сутність (ознаки) може мати місце й без буття ( без існування). Щоб стати існуючим (буттям), сутність (ознаки) повинна бути створена Богом.

Усяке сутнє є певною єдністю есенції й екзистенції. Сутність Фома Аквінський трактує як те, завдяки чому річ стає тим, що вона є. Але тільки в Бозі сутність та існування тотожні; отже, тільки Бог є абсолютно простою істотою. Це акт чистого Буття. Усі інші істоти є складними й створеними, тобто залежними в своєму бутті. Будь-який індивид "складається" з матерії й форми.

Сутність — смисл даної речі; те, що вона є сама по собі, на відміну від всіх інших речей.

Антисфен : Людину та коня я бачу, а людинності та кінності я не бачу. Це тому, що ти дивишся тілесним, а не духовним оком. Платон :

7. Проблема Універсалій. Універсалії (лат. universalis — загальний; те, що відноситься до цілого) — слова (терміни), що позначають все те, що за природою своєю здатне промовляти про одиничні речі.

Платон Універсалії утворюють вищий рівень буття (Світ ідей) Арістотель Універсалії знаходяться в самих речах (форма)

Реалісти визнавали універсалії ідеями або типами, що існують до речей або існуючими в самих речах як об'єктивні розумові сутності, субстанції. Номіналісти (приміром, Росцелін) вважали їх усього лише поняттями нашого розуму, що існують "після речей".

Крайні номиналісти взагалі вважали їх порожньою знаковою стороною або оболонкою слова. Однак стосовно богословських проблем це вело до неприйнятних для офіційного християнства висновків. Наприклад, божественна триєдність загрожувала переродитися в тритеїстичну доктрину. Адже якщо заперечується реальність загальної сутності, то три іпостасі перетворюються в три самостійних бога.

Абеляр намагався обійти крайності як реалізму, так і номіналізму. Його власна позиція по цім питанню одержала назву концептуалізму.

(крайній) реалізм Universalia sunt realia Універсалії – реальні сутності Концептуалізм Universalia sunt nomina Універсалії – це імена (слова) Universalia sunt concept Універсалії – це поняття Мислити можна тільки загальне, і тільки загальні сутності по-справжньому існують. Існують тільки одиничні речі, але мислити можливо тільки загальне. Існують і можна мислити тільки одиничні речі. (крайній) номіналізм

Концептуалізм — (від лат. conceptus — поняття) — філософське вчення, яке, не приписує загальним поняттям самостійної онтологічної реальності, разом з тим ствержує, що вони відтворюють схожі ознаки одиничних речей, що об’єднуються в людському розумі.

8. Догмат Креаціонізму. • Бог створив навколишній світ з нічого; • утвір світу є результат акту Божественної волі; • світ створений завдяки всемогутності Бога; • природа не може творити сама себе; • справжнім буттям є тільки Бог;

• єдиним творчим початком у Всесвіті є Бог; • створений Богом світ не є справжнє буття, він вторинний стосовно Бога; • оскільки світ не має самодостатність і виник з волі іншого (Бога), він непостійний, мінливий і тимчасовий; • немає чіткої межі між Богом і Його утвором.

9. Ідея теодіцеї.

Теодіцея — (новолат. theodicea — боговиправдання від грец. θεός, «бог, божество» + грец. δίκη, «право, справедливість») релігійно-філософське вчення, яке прагне довести, що існування в світі зла не підриває віру в Бога як абсолютне добро.

10. Проблема свободи волі. Свобода волі — здатність самостійно визначати свої вчинки, діяти на підставі власного рішення.

А у Вас є свобода волі ? А можете не думати про білу мавпу ?

3.3. Історія концептів філософії Відродження

Антропоцентризм і гуманизм Антропоцентризм — тип світогляду, згідно з яким людина є найвищою метою світоустрою (знаходиться в центрі смислу світу).

Гуманизм — ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності.

2. Оппозиційність до Церкви та церковної ідеології (Реформація)

3. Пантеїзм — (від пан... і грец. theós — бог), філософське вчення, що ототожнює бога та світ.

4. Звернення до Книги Природи поряд зі Священною Книгою. Де Книга Природи була написана математикою.

5. Визнання повної свободи вибору.

"Я створив тебе істотою не небесною, але й не тільки земною, не смертною, але й не безсмертною, щоб ти, не соромлячись, сам собі став творцем і сам викував остаточно свій образ. Тобі дається можливість впасти до рівня тварини, але також і можливість піднятись до рівня істоти богоподібної – виключно завдяки твоїй внутрішній волі..." – так говорить бог Адаму в трактаті італійського гуманіста Піко делла Мірандола "Про гідність людини".

6. Ствердження людської богоподібності.

7. Земля не є центром Всесвіту.

8. Макіавелізм — стратегія соціальної поведінки, яка припускає маніпуляцію ледь уловимими або не фізично-агресивними засобами, спрямованими на зміну поведінки інших людей, без урахування їхніх інтересів.

9. Утопізм Уто пія (грец. ού + τόπος — «місце, якого немає») — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться. Поняття «утопія» вперше з'явилось у творі Томаса Мора «Утопія» (так в його творі називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство).

Людина отримує тільки те знання, яке усвідомлює ! © Дякую за увагу !