X Код для використання на сайті:
Ширина px

Скопіюйте цей код і вставте його на свій сайт

X Для завантаження презентації, скористайтесь соціальною кнопкою для рекомендації сервісу SvitPPT Завантажити собі цю презентацію

Презентація на тему:
Вільям Шекспір як людина свого часу

Завантажити презентацію

Вільям Шекспір як людина свого часу

Завантажити презентацію

Презентація по слайдам:

Слайд 1

Вільям Шекспір

Слайд 2

Біографічні дані Існують різні погляди на особу і біографію Шекспіра. Основною науковою течією, підтримуваною більшістю дослідників, є біографічна традиція, що склалася впродовж декількох сторіч, згідно з якою Вільям Шекспір народився в місті Страдфорді-на-Ейвоні в заможній, але не благородній сім'ї і був членом акторської групи Річарда Бербеджа. Цей напрям вивчення Шекспіра називають «стратфордіанством».

Слайд 3

Будинок де народився Шекспір

Слайд 4

Традиційні погляди Шекспіра Вільям Шекспір народився, за переказами 23 квітня[1], в заможній за тим часом родині Джона Шекспіра, рукавичника та торгівця шерстю. Батько обирався на різні суспільні посади, один раз був вибраний мером міста. Він не відвідував церковні богослужіння, за що платив великі грошові штрафи. Його мати, вроджена Арден, належала до одної із найдавніших англійських родин. Вільям відвідував граматичну школу («grammar school»), в котрій викладали латинськуй грецьку мови, літературу й історію. Проживаючи в провінційному місті, тісно спілкувався з народом, від якого засвоїв англійський фольклор і багатство народної мови. Із розоренням батька п'ятнадцятирічний Вільям змушений був самостійно заробляти собі на життя. Будучи молодшим учителем, він одружився у 1582 році з Енн Хетевей; у нього було троє дітей. У1587 році виїхав у Лондон і став грати на сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593року працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург. При Якові I трупа Шекспіра отримала статус королівської. В 1599 році брав участь у побудові лондонського театру «Глобус», став його пайовиком — і наступні 10 років значився у списках його трупи. Протягом багатьох років Шекспір займався лихварством, а в 1605 році став відкупником церковної десятини. У 1612 році Шекспір вийшов з невідомих причин у відставку і повернувся в рідний Стратфорд, де жили його дружина і дочки. Заповіт Шекспіра від 15 березня 1616-го року був підписаний нерозбірливим почерком, на підставі чого деякі дослідники вважають, що він був у той час серйозно хворий. 23 квітня 1616 року Шекспір помер. Через три дні тіло Шекспіра було поховане під вівтарем стратфордської церкви. ...

Слайд 5

Критика традиційних поглядів («Антистратфордіанство») «Антистратфордіанська» лінія досліджень ставить під сумнів можливість написання Шекспіром із Страдфорда «шекспірівського канону» творів. Прихильники цієї теорії вважають, що відомі про нього факти входять в суперечність із змістом і стилем досліджуваних п'єс і віршів. Антистратфордіанцями висунуті численні теорії щодо їхнього справжнього авторства. Зокрема, як кандидати на авторство п'єс Шекспіра антистратфордіанці називають Френсіса Бекона, Едварда де Вера (17го графа Оксфорда),Крістофера Марло, Роджера Маннерса (графа Ретленда), Вільяма Стенлі (графа Дербі) і інших (відповідно «беконіанська», «ретлендіанська» тощо гіпотези).

Слайд 6

Антистратфордіанці грунтуються, зокрема, на таких обставинах:

Слайд 7

Не збереглася жодної книги, що належала Шекспіру із Стратфорда. Достовірні його автографи — тільки підписи прізвища і імені; його почерк досить неакуратний, що дає підставу антистратфордіанцям припускати, що він був не дуже звичний писати або навіть малограмотний. Низка стратфордіанців вважає, що один творчий автограф Шекспіра все ж таки відомий: можливо, тією ж рукою, що і підписи, написана частина забороненої цензурою п'єси «Сер Томас Мор» (це не просто копія, а чернетка з авторською правкою).

Слайд 8

Лексичний словник Вільяма Шекспіра складає 29 тисяч різних слів, тоді як сучасний йому англійський переклад Біблії короля Якова — тільки 5 тисяч. Багато експертів сумніваються, що у малоосвіченого сина ремісника (Шекспір ніколи не вчився в університетах і не їздив за кордон; його навчання в «граматичній школі» теж стоїть під питанням) міг бути такий багатющий словниковий запас. З іншого боку, письменники-сучасники Шекспіра — Марло, Джонсон, Джон Донн та інші — були не меншого, а то і скромнішого походження (батько Шекспіра із Стратфорда був багатий і входив в управління містом), але де в чому їхня ученість перевершувала шекспірівську.

Слайд 9

Деякі учені вважають, що ім'я («Shakspere» або «Shaksper», що можна прочитати як «Шакспер»), записане в церковній книзі при хрещенні, і «Shakespeare» або «Shake-speare» — Шекспір, ім'я, яким підписані твори, не дають нам жодних підстав вважати, що це одна і та ж особа[2]. Втім, орфографія імен власних у той час далеко не була врегульована, а сучасники Шекспіра Бен Джонсон і Крістофер Марло підписували свої книги теж не зовсім так, як їхні прізвища значилися в офіційних документах (Jonson, а не Johnson, Marlowe, а не Marlow).

Слайд 10

За життя Шакспера і протягом кількох років після його смерті ніхто жодного разу не назвав його поетом і драматургом.

Слайд 11

Вистави за п'єсами Шекспіра мали місце в Оксфорді і в Кембриджі, тоді як за правилами ставитися в стінах цих старовинних університетів могли тільки твори їхніх випускників.

Слайд 12

Всупереч звичаям шекспірівського часу, ніхто в цілій Англії не відгукнувся жодним словом на смерть Шакспера.

Слайд 13

Багато учених стверджують, що Шекспір відвідував школу короля Едуарда VI в Стратфорде-на-Ейвоні, де вивчав творчість таких поетів, як Овідій і Плавт, проте шкільних журналів не збереглося[4], і тепер нічого не можна сказати напевно.

Слайд 14

Заповіт Шекспіра — дуже об'ємний і докладний документ, проте в ньому не згадується ні про які книги, папери, поеми, п'єси. Коли Шекспір помер, 18 п'єс залишалися неопублікованими; проте, про них теж нічого не сказано в заповіті.

Слайд 15

Автором однієї з фундаментальних робіт в цьому напрямі є російський шекспірознавець І.М.Гилілов (1924—2007), книга-дослідження якого «Гра про Вільяме Шекспіра, або Таємниця великого фенікса», що вийшла в 1997 році, викликала інтерес і резонанс серед фахівців[5]. Гилілов називає тих, хто писав під літературною маскою шекспірівські шедеври Роджера Меннерса, 5-го графа Ретленда, і Єлизавету Сидні-Ретленд, дочку англійського поета Філіпа Сидні, що перебували в платонічному шлюбі. У 2003 році вийшла книга „Шекспір. Таємна історія“ авторів, що виступили під псевдонімом „О. Козмініус“ і „О. Мелехцій“. Автори проводять докладне розслідування, кажучи про Велику Містифікацію, результатом якої (нібито) з'явилася не тільки особа Шекспіра, але і багато інших відомих діячів епохи. У книзі Ігоря Фролова «Рівняння Шекспіра, або Гамлет, якого ми не читали», заснованій на тексті перших видань «Гамлета» (1603, 1604, 1623 рр.), висунута гіпотеза про те, які історичні особи ховаються за масками шекспірівських героїв. У 2008 році вийшла книга Сергія Степанова «Вільям Шекспір», де на основі власного перекладу автор доводить, що сонети В.Шекспіра — листування Ретленда, Пембрука і Єлизавети Сидні-Ретленд. У тому ж році вийшла книга Марини Литвинової «Виправдання Шекспіра», де автор відстоює версію, що твори В. Шекспіра були створені двома авторами — Френсісом Беконом і Меннерсом, п'ятим графом Ретлендом.

Слайд 16

Перші видання Так зване «Перше фоліо» (1623)

Слайд 17

За винятком «Венери і Адоніса» і «Лукреції», Шекспір сам не опублікував жодного зі своїх творів. Та це і не було в літературній традиції того часу звичайним — самому друкувати драматичні твори. Коли Бен Джонсон видав збірку своїх драм (1616), над ним сміялися і побачили в цьому дріб'язковість. А головне — друкувати свої драми менше всього входило в інтереси Шекспіра як члена відомої трупи. Оскільки всяка вподобана публіці п'єса була джерелом доходу того театру, то автори не тільки не прагнули робити її загальною власністю шляхом видання, а, напроти, приховували рукопис від хижацтва видавців-піратів. Якщо не вдавалося за допомогою викрадення добути рукопис, вдавалися до допомоги скорописців, які ходили на представлення уподобаної п'єси і таким чином здобували текст, звичайно, повний всіляких помилок і прямих нісенітниць, над розгадкою яких так багато довелося битися пізнішим видавцям. Цим злодійським шляхом і з'явилися ранні видання шекспірівських п'єс. Та все ж лише половина (18) п'єс Шекспіра була опублікована тим або іншим чином за життя драматурга. Найголовнішою публікацією шекспірівської спадщини по праву вважається фоліо 1623 року (так зване «Перше фоліо»), видане акторами трупи Шекспіра Джоном Гемінгом і Генрі Конделом. До цього видання увійшли 36 п'єс Шекспіра — все, окрім «Перікла» і «Двох знатних родичів». Саме це видання лежить в основі всіх досліджень в області шекспірознавства.

Слайд 18

Шекспір як драматург Як драматург Шекспір почав виступати з кінця 80-х років XVI століття. Дослідники вважають, що спочатку він відпрацьовував і «підновляв» вже існуючі п'єси — і лише потім перейшов до створення своїх власних творів. П'єси Шекспіра користувалися великою популярністю, проте мало хто знав його ім'я у той час, оскільки глядач звертав увагу насамперед на акторів. У 1613 р. Шекспір залишив театр, перестав писати п'єси і повернувся в Стретфорд-на-Ейвоні. Помер 23 квітня 1616 р. і був похований там же.

Слайд 19

Питання періодизації У свій час, п'єси Шекспіра групували за сюжетами: і виходила група комедій, група трагедій, хроніки з англійської історії, римські трагедії. Подібне угрупування штучне: сполучаючи в одне п'єси різних епох, різних настроїв і різних літературних прийомів, вона ні в чому не прояснює еволюції творчості Шекспіра. Використовуване у наш час хронологічне угрупування дозволяє скласти досить чітку картину ходу духовного життя письменника і змін його світогляду. Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують в один, що, втім, не створює істотних відмінностей. Ділення на чотири періоди дозволяє доскональніше розглянути ранні п'єси Шекспіра. В той же час, ділення на три періоди також виправдане і створює велику наочність: у перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій — трагікомедії (і «Генріха VIII»).

Слайд 20

Перший період (1590—1594) Перший період приблизно припадає на 1590—1594 роки. За літературними прийомами його можна назвати періодом наслідування: Шекспір ще весь у владі своїх попередників. Комічні жахи «Тіта Андроніка» — пряме і безпосереднє віддзеркалення жахів п'єс Кіда і Марло, що отримали в таланті молодого незміцнілого письменника, ще безглуздіший розвиток. Вплив манірного Ліллі і так званого евфуїзма виражається в химерності стилю першого періоду. Але вже прокидається і власний талант. У що ймовірно належить Шекспірові «Генріху VI» непотрібні жахів вже менше, а в «Річарді III» жахи вже органічна необхідність, потрібна для окреслення страшної особи головного героя. За настроєм цей період можна назвати періодом ідеалістичної віри в кращі сторони життя. Із захопленням карає молодий Шекспір порок в своїх історичних трагедіях і з захопленням оспівує високі і поетичні відчуття — дружбу, самопожертву і особливо любов. Є в першому періоді і твори майже байдужі, а саме перероблена з Плавта «Комедія помилок». Але основне забарвлення дають п'єси, де молодість автора позначилася в тому ореолі, яким він оточує молоде відчуття: «Безплідні зусилля любові», «Дві Верона» і «пісня над піснями» нової європейської літератури — «Ромео і Джульєта», далі за яку не може йти апофеоз любові. Це (навіть при тому, що головні герої гинуть), — пісня торжествуючої любові, і пристрасний хлопець, в тому віці, коли обійми улюбленої жінки представляються вищим благом життя, завжди з ентузіазмом скаже, — що для дня такої любові і життя не шкода. Чарівний ореол, яким Шекспір зумів оточити своїх героїв, при всій трагічності, робить жах «сумної повісті» солодким, і власні імена героїв трагедії ось вже чотири століття продовжують бути прозивним позначенням вищої поезії пристрасті.