Презентація на тему:
Федеріко Гарсія

Федеріко Гарсіа Лорка народився 5 червня 1898 р. в родині заможного фермера і вчительки в андалуському селищі Фуента Вакерос (з іспанської – Пастуше Джерело), неподалік Гранади, в долині Вега. Мальовничий край, оточений горами та джерелами, сповнений запаху квітучого мигдалю, назавжди зачарував майбутнього письменника. Природа пробуджувала в його душі звуки, слова, мелодії, які згодом втілилися в художніх образах.

Восени 1915 р. Федеріко вступив до Гранадського університету одразу на два факультети – філософії й літератури та права. Він захопився класичною літературою і водночас глибоко вивчав рідну історію, намагаючись усвідомити “місце Іспанії у всесвіті і своє місце в Іспанії”. Своєрідними “університетами” для нього в цей час були зібрання студентської молоді в кафе “Аламеда”. Тут читали вірші, співали пісні, влаштовували кумедні вистави.

Війна в житті письменника Не залишився Ф.Г.Лорка й осторонь суспільного життя. На повідомлення про жахи Першої світової війни відгукнувся статтею “Патріотизм” (1915), в якій засудив націоналізм, ворожнечу між народами, лицемірство.

Літературна діяльність

Композитор Мануель де Фалья Філософ Хосе Ортега – і - Гасет Художник Сальвадор Далі

“Книга віршів” (1921р.) Це був дебют письменника. Відкривалась вступом “Кілька слів у виправдання”

У 1923 р. Ф. Гарсіа Лорка закінчив факультет юриспруденції Мадридського університету, але його справжнім покликанням була література. Протягом 1921 – 1922 рр. він працював над віршами, що склали збірку “Канте хондо”, яка була опублікована 1931 р. У перекладі ця назва означає глибокий спів, це пісня серця. “Канте хондо” співає, ридає, тужить сама природа. Для поета Бог і природа – це єдинеий всесвіт. І все, що є у ньому,- зірки, місяць, рослини, тварини, люди – тісно пов’язане між собою. У 1922 р. Гнарсіа Лорка організував фестиваль канте хондо в Гранаді

Федеріко Гарсія Лорка БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ Перекладач: Микола Лукаш Клюють півні темний обрій, ніяк сонця не знаходять; Самотина Горова із гори крутої сходить. Пахне кіньми і тінями її тіло, лите з бронзи, груди, два курні ковадла, круглим жалем тужать-стогнуть. “Самотино, що шукаєш, чом блукаєш самотою?” “Чом блукаю, сама знаю, що тобі до мого болю? Я шукаю в цьому краї саму себе, свою долю”. “Самотино, моє горе, коли кінь закусить повід, заженеться з гону в море, буйна хвиля його втопить”. “Не кажи мені про море! Проростає туга чорна на оливковій землі під зелений шепіт-гомін”. “Ти скажи, яка ж то туга, яка мука невгамовна, що з очей тобі сльозить гіркота терпка лимонна?” “Мечусь дома, як причинна, з тою тугою жалькою, волочаться долі коси і по кухні, й по алькову. Все на мені з тої туги гагатом чорним холоне... Ой льолі ж мої ллянії, ой макове моє лоно!” “Самотино! Вмийся біло непочатою водою, собі серце заспокой, може, знайдеш свою долю”.

Гітара Ф.Гарсіа Лорка переклад В.Стуса Починається плач гітари, розбиваються дзбани ранку. Починається плач гітари. Гамувати її — не варто. Не вгамуєш її — намарне. Монотонно, ніби хвиля, плаче гітара, ніби вітер над снігопадом, плаче гітара, не вгамуєш її — намарне. Так плаче за даллю марев півдня пісок гарячий — камелій благає білих. Так плаче стріла без цілі, так вечір без ранку плаче. На голім вітті вмирає вранішня перша птаха. О гітара, конає серце, на п’яти розіп’яте шпагах!

Газела про темну смерть Хотів би я заснути, як засинають яблука, і спати десь далеко від цвинтарного гамору. Хотів би я заснути, як та мала дитина, що в чистім морі мріє собі розкраять серце. Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться, бо рот гниє, а все водиці просить. Навіщо мені знати, як їх мордують трави і місяць із гадючим ротом, що порається перед світом. Хотів би я заснуть на час, на час, на хвильку, на століття, хай знають тільки всі, що я не вмер, що є в моїх устах ще стійло золоте, що я — маленький приятель провесняного леготу і велетенська тінь од власних сліз.

Покрий мене над ранок покривалом, хай пригорщами сипле на тіло мурашву; змочи мені взуття твердючою водою, хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть п?ковзом. Бо хочу я заснути, як засинають яблука, навчитися плачу, що від землі очистить, бо хочу бути разом з дитиною сумною, що в чистім морі мріє собі розкраять серце. Перекладач: Микола Лукаш

Касида про сон під зорями Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик. Поміст без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання. Дівча прикинулось жасминовим биком, а бик — то присмерк, що реве багряно. Щоб небо та було дитям маленьким, жасмин би мав півночі у полоні, а бик — арену синю, без тореро, і серце на спочинку при колоні. Коли ж бо небо — слон здоровий, а той жасмин — вода без крові, а те дівча — то вітка ночі росяна на темному безмежному помості. Поміж жасмином і биком чи кістяні гаки, чи люди сонні. Всередині в жасмині слон і хмари, всередині в бику — скелет дівочий.