Презентація на тему:
Еміль Золя (Карєра Ругонів)

Еміль Золя Треба йти вперед, все вперед, з життям, яке ніколи не зупиняється. Е.Золя

Творчість Еміля Золя (1840-1902), новатора в літературі, сміливого, руйнівного письменника, що з'єднав "нещадність реалізму з мужністю політичної дії" (Л. Арагон), жагучого захисника демократії й гуманізму, ознаменувала новий етап у розвитку французької літератури.

Біографія Хоча Золя народився в Парижі, своє дитинство він провів у південній Франції, де його батько, інженер італійського походження, був вплутаний в будівництво системи міського водопостачання. Старший Золя помер в 1846 р., залишивши мадам Золя та свого малого сина в злиднях. Попри те, що Золя закінчив ліцей Святого Луїса в Парижі, він двічі не склав іспит на ступінь бакалавра, що було передумовою для подальшої освіти, і в 1859 р. він почав шукати прибуткове заняття. Більшу частину наступних двох років Золя був безробітний і жив у великій бідності. Він жив, віддаючи в заставу свої речі і, згідно з легендою, їв горобців, яких ловив через вікно на своєму горищі. Зрештою, в 1862 р. Золя найнявся на роботу клерком. Щоб доповнити свій прибуток, Золя почав писати статті для різних періодичних видань. В 1865 р. Золя написав свій перший автобіографічний роман «Сповідь Клода». Отримавши достатню репутацію як письменник, щоб утримувати себе й свою матір, він покинув роботу у видавництві, щоб мати час займатися письменництвом. Еміль Золя з батьками

В наступні роки Золя продовжив свою кар'єру журналіста та написав два романи «Тереза Ракен» (1867) та «Медлін Фера» (1868). Проект Золя, що спочатку включав 10 романів, поступово розширювався та охопив 20 томів. «Щастя Ругонів», перший роман у серії, з'явився у серійній формі в 1870 р., але був перерваний з вибухом [Франко-прусської війни ] в липні та був зрештою надрукований в жовтні 1871 р. В першій половині 70-х Золя часто зустрічався з Клодом Моне, Альфонсом Доде та Іваном Тургенєвим. Також, як засновник та найзнаменитіший член натуралістичного руху, Золя опублікував декілька трактатів на мистецьку тему.

Участь у політичному житті Франції 13 січня 1898 була опублікована стаття письменника «Я звинувачую» як реакція на справу Дрейфуса. Вона написана у формі відкритого листа, адресованого тодішньому президенту Франції Феліксу Фору. В листі звинувачувався французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув'язненні Альфреда Дрейфуса. Золя наголошував на упередженості військового суду та відсутності серйозних доказів вини Дрейфуса. Лист був надрукований на першій сторінці газети та викликав великий ажіотаж як у самій Франції, так і далеко за її межами. Золя був звинувачений у наклепі і засуджений 23 лютого 1898 року. Щоб запобігти ув'язнення, письменник утік до Англії. Він зміг повернутися до Франції лише після самогубства полковника Анрі та втечі майора Естергазі, двох головних фігур справи Дрейфуса в червні 1899 року. Стаття Золя призвела до широкого резонансу в культурному світі, стала прикладом того впливу, який інтелектуальна еліта може зробити на тих, хто при владі Стаття в газеті «Орор»

В 1870 р. Золя одружився з Габріеллою-Александріною Меле. Після 18 років подружнього життя, в якому було мало любові, Золя став товстим, старим і нещасним. Починаючи з 1887 року, його життя змінилося неймовірним чином. Він почав худнути, а через рік познайомився з Жанною Розеро. Їй було 20 років, вона була висока і темноока. Жанна злегка здивувалася, що Золя взагалі звернув на неї увагу. Письменник незабаром по-справжньому закохався в неї і поселив дівчину в гарному будинку. Габріелла-Александріна Меле Жанна Розеро і Еміль Золя, 1893

У Жанни від нього народилося двоє дітей, яких щасливі батьки назвали Деніз і Жак. Золя дуже любив і обох дітей, і їх матір, яка принесла йому невідоме раніше щастя. Протягом двох років Золя успішно підтримував любовний зв'язок з Жанною і доглядав за дітьми, приховуючи цей факт від Александріни. Потім Александріна отримала анонімний лист, який розповів їй всю правду про другу сім'ю її чоловіка. Александріна прийшла в лють і навіть збиралася розлучитися з Золя, але потім її злість вляглася.

Після смерті свого чоловіка Александріна помириться з Жанною Розеро, дозволить обом дітям носити прізвище Золя і буде стежити за їх вихованням і освітою до самої своєї смерті 16 квітня 1925. Жанна буде зберігати вірність батькові своїх дітей і, як Клотільда, героїня «Доктора Паскаля», не знімаючи, буде носити під платтям його намисто - тонкий золотий ланцюжок з сімома перлинами. Золя сам надів його Жанні на шию. Вона носитиме подарунок до самої смерті, що настала під час невдалої операції в клініці в 1914 році. Це буде дивний союз: Золя і його дві улюблені жінки. Розумна, твереза, як осінь, Александріна і юна, п'янка, як весна, Жанна. Золя довго буде приховувати від Александріна свій зв'язок із Жанною, яка подарує йому дочку, а потім і сина. Золя винайме для них будинок неподалік від свого. Щоранку біля вікна, ховаючись від Александріни, він буде розглядати в бінокль, як у сусідній альтанці граються його діти. Щовечора він буде виходити «на прогулянку» - проходити обхідним шляхом два-три квартали, щоб потім потайки прокрастися в будинок до своєї другої дружини і дітей. Чоловік двох дружин

У 1878 році успіх Золя дозволив йому купити невеликий будинок на околиці Парижа. Тут він жив і працював протягом 24 років. У цьому красивому будинку Золя приймав багатьох знайомий, він писав кожного дня. За час мешкання в місті Медан Еміль Золя написав вісім зі своїх знаменитих романів, зокрема в 1885 році завершив роботу над романом "Жерміналь". Отримуючи значні гонорари за твори, які користувалися популярністю, Золя поступово розширив, відремонтував свій будинок і почав проводити в ньому популярні в літературних колах "вечори в Медані", в яких активну участь брав Гі де Мопассан.

Натуралізм — світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є найвищим законодавцем для усього сущого. Натуралізм це погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. Ця засада виступає методологічним принципом обґрунтування моральності, пояснення моральності людини і побудови етичних теорій на основі законів природознавства.

Натуралізм і Золя Роман, щоб стати "сучасним знаряддям пізнання", зобов'язаний бути науковим, тобто "дотримуватися тільки фактів, доступних спостереженню", а письменник повинен уподібнитися натуралістові, що ставить досвід. Золя відмовляє художникові в праві оцінювати зображувані ним події й людей, виносити вирок і робити висновки: "Романіст усього лише фіксатор фактів... його твір стає ніби безособовим, здобуває характер протоколу дійсності".

Е.Золя та натуралізм Звернення до символіки Відтворення дрібних деталей обстановки Вираження авторської позиції, типізація Точність в описі зовнішнього середовища Зображення людини як біологічної істоти Формальна відмова від узагальнень Уподібнення методу наукового дослідження Мотивація вчинків людини не соціальними обставинами, а її біологічною природою

Його ім'я всесвітньо відоме, у його особі вітають не тільки великого письменника, але й мислителя, що вказав людству дорогу до прогресу й волі. 29 вересня 1902 р. Золя знайшли мертвим у його паризькій квартирі. Офіційна версія — отруєння чадним газом через несправність димоходу. Однак і сьогодні обставини загибелі письменника залишаються до кінця не проясненими. В історію світової літератури Золя увійшов насамперед як автор соціальної епопеї «Ругон-Маккари». У ній, як у дзеркалі, відбилися слабкі й сильні сторони його світогляду й художнього методу.

Анатоль Франс виголошує промову на похороні Еміля Золя.

Монмартр Оформлення могили Золя на кладовищі Монмартр виконано з гладко відполірованого темно-фіолетового порфіру за проектом відомого представника стилю модерн, художнього критика і архітектора Франца Журдена (1847-1935). Золя був з Журденом у приятельських стосунках і часто звертався за допомогою в описі архітектурних деталей. Бюст на могилі письменника створений скульптором італійського походження Філіпа Соларі (1840-1906), близьким приятелем Золя і другом Сезанна.

Пантеон – місце поховання видатних людей Франції

4 червня 1908 останки Золя після тривалих парламентських дебатів були перенесені з кладовища Монмартр вПантеон.

«Кар'єра Ругонів» Своєрідним прологом до всієї епопеї став роман «Кар'єра Ругонів» (1871), який має ще «науковий» підзаголовок «Походження». Дійсно, у ньому йдеться про походження сім'ї Ругон-Маккарів і про народження II Імперії. Фундаторкою роду стала Аделаїда Фук, єдина донька багатих міщан Плассана. Від батька, що вмер у божевільні, вона успадкувала «відсутність урівноваженості, якийсь розлад розумової діяльності й серця», що змушували її «жити не звичайним життям, не так, як всі». Аделаїда виходить заміж за селянина Ругона, а після його раптової смерті стає коханкою контрабандиста на прізвисько «Маккар-бродяга», убитого через п'ятнадцять років стражником на кордоні. Від шлюбу з Ругоном пішло потомство врівноважене, солідне, процвітаюче в справах (син П'єр і його діти: Ежен, Аристид, Паскаль, Марта, Сідонія). Діти Маккара (Антуан й Урсула), психічно нестійкі й обтяжені спадкоємним алкоголізмом, утворили сімейну галузі. Маккарів, для якої характерна поступова деградація й виродження. У кожному із представників обох ліній складно переплелися біологічні й психічні особливості їхніх батьків. Золя в наступних романах на конкретних долях нащадків Аделаїди Фук уважно простежить дію біологічних законів у процесі формування індивіда, виконавши тим самим завдання письменника-натураліста.

Родовід сім’ї Ругон-Маккарів

Проблеми того часу й вічні, порушені в романі Золя «Кар’єра ругонів». Тогочасні проблеми Вічні проблеми Політичногожиття, державного устрою; кар’єрногозростання; дитячоїпраці; становищадітей-сиріт таін. Сім’ї та шлюбу; батьків і дітей, чесності, справедливості та неправди; кохання; принциповості та безпринципності; громадянської активності, позиції, свідомості

Серед героїв твору можна визначити головні та другорядні, по-зитивні та негативні, збірні та символічні, вигадані та реальні, од -нозначні та суперечливі

Характеристика образів

П’єр Ругон (молодший) — селянський син за походженням.. Для втілення своєї мрії — розбагатіти — П’єр робить усе: отруює життя матері своєю ненавистю й нахабно обдурює її та грабує; ошукує своїх зведених братів та сестру, одружується з багатою, але байдужною йому дівчиною; створює гурток дрібних буржуа у своєму «жовтому салоні», щоб «прославитися» та посісти прибуткове місце в Плассані. П’єр поводиться як флюгер, використовує відомості від сина Ежена з Парижа про перебіг політичних подій, а також поради хитрої Фелісіте. Здійснивши бонапартистський переворот у Плассані, П’єр Ругон пише звернення до громадян, скориставшися текстом, який склав Антуан, змінивши в ньому лише одну фразу: «Настало царство порядка…» замість «Настало царство справедливості» Він очолює «муніципальну комісію», «роздуває свої заслуги», «ризик» та «героїзм», почуваючись нащадком Наполеона, «якого переворот перетворив на імператора».

Антуан Маккар — другий син Аделаїди Фук, народжений нею поза шлюбом від волоцюги Маккара.. Коли повернувся з армії почав пиячити й погрожувати П’єрові, псувати йому репутацію. Отримавши від того подачку у 200 франків, пропив їх. Потім плете з краденої лози кошики, потрапляє за це до в’язниці.. Через десять років одружився з працьовитою Фіною, яка повністю утримувала його. У них народилося трійко дітей. Одна дочка через пияцтво та бійки батьків виявилася калікою. Коли діти підросли й почали працювати, відбирав у них гроші. Мріяв розправитися з П’єром та його дружиною від імені народу. Антуан заради розваги хотів натравити небожа Сільвера на П’єра. Коли померла дружина, а діти розбіглися, Антуанові знову довелося працювати. Революцію він сприйняв як можливість помститися братові: підмовивши кількох дужих повстанців, пішов арештовувати П’єра. Опинившись під арештом, Антуан за 1000 франків погоджується на зраду. Він веде вцілілих повстанців до мерії, щоб підставити їх під кулі Ругона та гвардійців. Сам же тікає до матері, отримує свої гроші й вирушає за кордон.

Мати Сільвера рано померла, тому хлопця виховувала бабуся Аделаїда. Під час нервових нападів у бабусі підтримував її, співчувавАле з 12 років почав працювати, допомагав сусідові-каретникові. Доброзичлива атмосфера, самостійність, відповідальність «загартувала його душу, сповнену високих поривань. Юнаком Сільвер залишався таким же чесним, добрим, працьовитим і порядним. Йому хотілося «примусити людей бути щасливими, хай і всупереч їх волі». З дівчиною М’єттою Сільвера пов’язувала ніжна дружба. Він став її захисником, опорою, підтримкою. Читаючи й далі просвітницьку, революційну літературу, юнак думав про М’єтту, про нове (утопічне) суспільство, де б «народи схилялись перед ідеальною жінкою, що її було втілено в образі М’єтти». Так, за спадковістю, у хлопця «нервовий розлад бабусі… перетворився на постійне натхнення». Він захоплений силою та ніжністю дівчини, прагне врятувати її від пліток. Під час нападу повстанців на жандармерію Сільвер поранив одного жандарма, Ренгада, і кров налякала юнака. Коли перемогли бонапартисти, Ренгад знаходить Сільвера, щоб помститися. І розстрілює юнака на тому місці, де він зустрічався із М’єттою.Сільвер — виняток у середовищі Ругонів, тому гине, як і революція. Але виступає за гуманізм, високі принципи й справедливе суспільство.

М’єтта рано залишилася сиротою. Коли їй було 9 років, батько потрапив на каторгу за вбивство жандарма. Дівчинку відвели у родину дядька, де вона фактично була наймичкою. М’єтта познайомилася із Сільвером. Він став її лицарем, справжнім другом Після смерті тітки вона стала зовсім чужою в дядьковому домі. Жюстен постійно дорікав їй батьком-каторжанином: Яке коріння, таке й насіння. М’єтта ридала, але трималася, тамуючи в душі протест. Дружба з Сільвером переросла в чисте кохання. Спочатку закохані зустрічалися біля колодязя, а потім знайшли місце на пустирі площі св. Митра. Виходили на прогулянку під одним плащем. Любили влітку купатися вночі в річці. Коли Сільвер вирішив приєднатися до збройного повстання, М’єтта пішла проводжати його. Уперше відчувши повагу з боку громади, дівчина захотіла понести червоний прапор. І несла його, поки зовсім не втратила сили. Розпочався бій. Поруч із Сільвером стояла М’єтта з прапором, «обличчя її рожевіло в зморшках червоного прапора». Випадкова куля вцілила в дівчину. Сільвер підбіг, почав цілувати свою подругу й плакати, від чого «в очах М’єтти спалахнула остання радість… Вони кохали одне одного, та їх ідилія закінчилася смертю». Сільвера полонили, а М’єтта залишилася лежати.

Аделаїда Фук, засновниця роду Ругонів, страждала на нервове захворювання. рано повдовіла. Через деякий час до неї прийшло дивне кохання до злодія та волоцюги Маккара. На своїх дітей Аделаїда не звертала уваги, унаслідок чого вони виросли чужими й байдужими до неї. П’єр ледь не довів матір до цілковитого божевілля, примусив зректися усіх грошей за продану садибу. Аделаїда в 42 роки перетворилася на стару, що самотньо жила в хижці Маккара, який загинув. Їй віддали на утримання онука-сироту Сільвера. Це рятувало її від самотності, від відчаю. По черзі пере-ховувала синів, нічого не знаючи про їх діяльність. Коли П’єр приніс Антуанові гроші за зраду, вона зрозуміла і з відчаєм закрича ла: «Це ви стріляли?.. Я чула дзвін золота… Горе мені! Я народила вовків… цілу родину, цілу зграю вовків… Було лише одне нещасне дитя, і вони зжерли його…»Ці материні слова влучно характеризують сутність майже усіх членів сім’ї Ругон-Маккарів, які досягли своєї низької мети ціною крові, зради, підлоти.

Фелісіте Пуєк, дружина П’єра Ругона, як і її чоловік, мріє розбагатіти, всім буржуа міста. Жінка створює у своєму домі «жовтий салон», де збираються реакційно налаштовані буржуа Плассана. Фелісіте поливає дерево Свободи біля супрефектури отруєною водою, щоб воно засохло Фелісіте вважає себе розумнішою за чоловіка, тому хитрощами дістає лист від Ежена, першою дізнається про перемогу бонапартистів і «керує» П’єром. Коли Ругон у відчаї просить поради у дружини, та відчуває задоволення. Фелісіте дає слушну пораду, але нагадує чоловікові: «І не забувай, що це я тебе рятую… Дивись, і ти будь зі мною лагіднішим». Фелісіте не лише хитра й лицемірна, вона ще й жорстока. Підкупивши Антуана, уже готового до зради, вона підштовхує до вбивства і свого чоловіка, який вагається, чи слід убивати республіканців, які прийдуть зі зрадником. Нарешті реакція перемогла. «Жовтий салон радів», «усі раділи, що врятовані, що більше нема через що здригатися». І тільки речі нагадували, якою ціною це все здобуто.

Серед інших чоловічих персонажів слід згадати Маккара, другого чоловіка Аделаїди. Маккар був злодієм і контрабандистом, мав стихійний, некерований характер. Тому й не одружився з Аделаїдою, хоча вони мали двійко дітей, на яких він не звертав уваги. Маккар мав «погану славу Якщо десь траплялася крадіжка або вбивство, підозри падали на нього. Ось чому сусіди були не у захваті від того, що цей розбійник і волоцюга став обранцем Аделаїди. Ці риси характеру позначилися на дітях — на Урсулі й особливо на Антуані — підлому ледареві, який прагнув жити за рахунок інших. У синів П’єра Ругона спадковість була іншою. В Ежена «батьківська статечність… перетворилась на величну поставу», «за повної схожості із П’єром успадкував духовні риси Фелісіте». Ежен Ругон був честолюбним, зневажав дрібні розрахунки та досягнення. А великих успіхів він міг досягти лише в столиці. Тому юнак їде до Парижа, займається політикою, прагне до влади й досягає її, увійшовши у коло бонапартистів у період їх перемоги. Середній син Ругонів Паскаль не вдався у своїх родичів. Він добре навчався, став лікарем. Жив окремо в Плассані, займався наукою, допомагав людям, і ті його дуже поважали. Під час революції Паскаль був лікарем у повстанців. Критично оцінював свій рід, передбачав його майбутнє: «На мить, як у спалаху блискавки, перед ним постало майбутнє Ругон-Маккарів, цієї зграї жадань, що їх було випущено на волю, які жеруть здобич у сяянні золота та крові».Ця позиція героя збігається з авторською.

Молодший брат Арістід схожий зовні на матір, але характер мав батьківський. Якщо Ежен любив владу і в мріях , то Арістид уявляв себе багатієм, що «солодко їсть і п’є, насолоджується всіма чуттєвими задоволеннями». Щоб розбагатіти, використовував будь-які засоби. Мати любила його й підтримувала.Навчався погано, більше заглядав у корчму, ніж на заняття, тому батько забрав його додому й вирішив одружити. Але син не зайнявся справами фірми й не поліпшив їх, а навпаки, призвів до банкрутства. Арістид із дружиною Анжелою розкішно жили за рахунок батьків. Коли П’єр відправив їх жити окремо, Арістід — дрібний чиновник із низькою платнею, «згорів від незадоволених бажань».Під час революційних подій у своїй газеті «Незалежність» він спочатку агітував за республіку, потім вихваляв Ругона як героя. Отже, Арістід — це тип продажного буржуазного діяча й журналіста, безпринципної людини, яка пристає на той чи інший бік залежно від обставин. Маркіз де Карнаван далекий від народу й вороже до нього налаштований. Він за старі монархічні порядки. Своїй позашлюбній дочці Фелісіте радить пристати до бонапартистів лише в тому разі, якщо вони дадуть вагому обіцянку Ругонам. Переживає маркіз лише за свою долю.

Літературний диктант Еміль Золя — засновник літературного напряму натуралізму. ( Так ) 2) Сільвер дотримувався монархічних поглядів, тому виступив проти повстанців. (Ні) М’єтта — молода дружина Сільвера. (Ні) Аделаїда — засновниця роду Ругон-Маккарів. (Так ) Фелісіте намагалася таємно управляти своїм чоловіком. (Так )

Повстанці з боєм узяли місто Плассан. (Ні) Плассан — це однорідне робітниче місто. (Ні) Ежен повідомляв батька в листах із Парижа про політичні новини та спрямовував його діяльність. ( Так ) 9) Фелісіте заснувала «жовту вітальню» («салон»), у якій збиралися противники республіканців. ( Так ) 10) М’єтта загинула, мужньо кинувшись у бій та відстрілюючись. (Ні) 11) П’єр домігся омріяної посади збирача податків та ордена Почесного легіону. (Так ) 12) Багато рис героїв, їх поведінку автор пояснює спадковістю. (Так )