Презентація на тему:
ЧУМА

ЧУМА PESTIS (A 20)

Чума (Pestis) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що спричинюється чумною паличкою. Проявляється гарячкою, тяжкою інтоксикацією, серозно-геморагічним запаленням лімфатичних вузлів, легень та інших органів, сепсисом.

Yersinia pestis в крові хворих на чуму

Можливі механізми передачі: трансмісивний; раневий; фекально-оральний; крапельний.

Блоха «Чумний блок»

Американський бавовняний хом’як, Sigmon hirsutus Чорний щур, Rattus rattus Даурський бабак, Citellus dauricus Сурок-тарбаган, Marmota sibirica

Пам’ятник жертвам чуми у Відні, 1693

Поширення чуми у світі, 1998 (ВООЗ, 1999)

Класифікація: Клінічні форми: шкірна (А 20.1), бубонна (А 20.0), шкірно-бубонна; первинно-легенева (А 20.2), вторинно-легенева, кишкова, первинно-септична (А 20.7), вторинно-септична, інші форми (А 20.8). Ступінь тяжкості: легкий, середньої тяжкості, тяжкий. Ускладнення: інфекційно-токсичний шок, менінгіт (А 20.3), аденофлегмона та ін.

Альтернативна класифікація (Г.П. Руднєв, 1972) Первинно-локалізовані форми: шкірна, бубонна, шкірно-бубонна. Внутішньодисеміновані (генералізовані) форми: первинно-септична, вторинно-септична. Зовнішньодисеміновані форми: первинно-легенева, вторинно-легенева, кишкова. Ступінь тяжкості: легкий, середньої тяжкості, тяжкий.

Чумний бубон, що прорвався

Правила забору і відправки матеріалу: Матеріал забирає працівник того медичного закладу, де знаходиться хворий. При шкірній формі чуми беруть вміст везикул, пустул, виділення виразок, кров, при бубонній формі – пунктат з бубона і кров, при септичній – кров, при легеневій – харкотиння (слиз з ротоглотки), кров. Забір роблять до початку антибактерійного лікування. Пробірки та інший лабораторний посуд з матеріалом загортають у тканину, просочену дезінфекційним розчином, ретельно пакують у бікси чи дерев’яні ящики і пломбують. У супровідному направленні вказують паспортні дані хворого, основні епідеміологічні дані, попередній діагноз, який матеріал направляється, дата і час забору та відправки. Матеріал транспортують у лабораторію із дотриманням правил безпеки.

Лабораторна діагностика: бактеріологічний (основний). Виділяють чисту культуру збудника, яку в подальшому ідентифікують; бактеріоскопічний (орієнтовний). Виявлення при мікроскопії в мазках з гною, харкотиння біполярно пофарбованих грамнегативних паличок дає підставу підозрювати чуму; серологічний. Для експрес-діагностики використовують метод імунофлюоресценції зі специфічним антитільним діагностикумом. РПГА та інші реакції використовують для ретроспективного діагнозу і обстеження природних осередків. Розроблений високочутливий імуноферментний метод; біологічний. Заражають досліджуваним матеріалом лабораторних тварин – мишей і морщаків.

Протиепідемічні заходи спрямовані на: запобігання занесенню інфекції з-за кордону; оздоровлення природних осередків чуми; екстрену профілактику в разі виявлення хворого на чуму.

У разі виявлення хворого на чуму здійснюють такий комплекс протиепідемічних заходів: його негайну ізоляцію і лікування; виписування перехворілого після клінічного видужання і при негативних результатах трьох бактеріологічних досліджень, здійснених після закінчення лікування; виявлення і госпіталізацію осіб, підозрілих на чуму, у провізорні шпиталі; виявлення і розміщення протягом 6 діб в ізоляторі усіх, хто мав контакт з трупами померлих чи їх речами (за відсутності клінічної симптоматики); встановлення територіального карантину; подвірні обходи з вимірюванням температури тіла (тричі на добу) усіх мешканців населеного пункту, неблагополучного стосовно чуми; дератизацію в процесі локалізації осередку.

Для переривання механізму передачі: дотримуються заходів особистої профілактики медичним персоналом чумного шпиталю (використання протичумного костюму, вимірювання температури тіла та ін.); проводять заключну дезінфекцію в осередку 5 % розчином фенолу чи 2-3 % розчином хлораміну; здійснюють дезінфекцію в осередку.

Несприйнятливість людей в осередку чуми досягають за рахунок: вакцинації населення визначених територій; екстреної 6-денної профілактики стрептоміцином або тетрацикліном осіб, підозрілих на можливе зараження.

Холера – це гостра, особливо небезпечна кишкова інфекція, що спричиняється холерним вібріоном і характеризується переважно функціональним ураженням тонкої кишки, шлунка, з приєднанням проносу, блювання, зневоднення організму.

ЕТІОЛОГІЯ ХОЛЕРИ Збудник – холерний вібріон (класичний, Ель-Тор, Бенгал О139) Серовари – Огава, Інаба, Гікошима Токсичні субстанції – екзотоксин (холероген), фактор проникності, ендотоксин Морфологія – грам- негативна зігнута па- личка (кома), з 1 джгути- ком (рухлива), спор і капсул не утворює

ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ХОЛЕРИ Джерело збудника – хворий, реконвалесцент, вібріоносій (1:10-1:20) Механізм передачі – фекально-оральний Типи епідемій – водна (найчастіше) ; харчова; контактно-побутова (змішана) Сезонність – літо-осінь Сприйнятливість – висока

ПАТОГЕНЕЗ ХОЛЕРИ Інкубаційний період – години - 2-5 діб Адгезія до мікроворсинок тонкої кишки, розмноження збудника без пошкодження епітеліоцитів і запальної реакції Холероген-екзотоксин: активація аденілатциклази, посилення синтезу цАМФ (простагландини, фосфодиестераза) – «поломка» «натрієвої помпи» – втрата здатності всмоктувати рідину з кишечнику, підвищена секреція рідини у просвіт тонкої кишки Дегідратація, демінералізація Гіповолемія, порушення гемодинаміки Тканинна гіпоксія, метаболічний ацидоз, респіраторний алкалоз

Класифікація: За збудником: V. cholerae O1 biovar cholerae, V. cholerae O1 biovar Eltor, V. cholerae biovar Бенгал О139, холера неуточнена. Клінічні форми: типова й атипова (блискавична, гастритна, у грудних дітей, у людей статечного віку). Ступінь тяжкості: стертий (найлегший), легкий, середній, тяжкий, дуже тяжкий. Ступінь зневоднення: без зневоднення, зі зневодненням I, II, III, IV ступеню. Ускладнення: холерний алгід, колапс, гостра ниркова недостатність, пневмонія, абсцес, флегмона, бешиха, пролежні та ін. Вібріоносійство (субклінічна форма).

КЛІНІКА ХОЛЕРИ Початок гострий Пронос (випорожнення водянисті, на кшталт «рисового відвару»), без болю в животі, без підвищення температури тіла Блювання фонтаном, без нудоти Зневоднення Випорожнення при холері («рисовий відвар»)

Ступені зневоднення І ступінь – втрата 1-3 % маси тіла ІІ ступінь – втрата 4-6 % маси тіла (сухість шкіри і слизових оболонок, зниження еластичності й тургору тканин; помірна тахікардія, гіпотонія; олігурія; судомні посмикування м’язів; охриплість голосу, акро- і періоральний ціаноз); ІІІ ступінь – втрата 7-9 % маси тіла (афонія, анурія, «руки пралі», симптом окулярів; шум тертя плеври і/або перикарду, поширені судоми, тотальний ціаноз); ІV ступінь – втрата 10 % і більше маси тіла (гіповолемічний шок, алгід)

Симптоми дегидратації.

Вигляд немовляти при ІІІ ступеню зневоднення

ЛАБОРАТОРНА ДІАГНОСТИКА ХОЛЕРИ Виявлення збудника у випорожненнях, блювотинні експрес-методи (мікроскопія «висячої» краплі – форма, рухливість; реакція імобілізації; реакція аглютинації протихолерною О-сироваткою; реакція імунофлюоресценції) посів на 1 % пептонну воду з наступним пересівом на середовище Ресслера Визначення титру вібріоцидних антитіл (ретроспективно) Непрямі ознаки (згущення крові): збільшення кількості еритроцитів, лейкоцитів, гемоглобіну; підвищення гематокриту, відносної густини плазми; гіпокаліємія

ЛІКУВАННЯ ХОЛЕРИ Регідратація при зневодненні ІІІ-IV ступеня здійснюється у стаціонарі в 2 етапи: І (первинна) – негайне в/в введення стандартних сольових розчинів в об’ємі 10 % маси тіла протягом 1,5-2 год (під контролем вмісту калію, натрію і кислотно-лужної рівноваги крові); необхідно пунктувати 3-4 судини; хворого кладуть на «холерне» ліжко і ретельно враховують усі втрати, що тривають ІІ (компенсаторна) – компенсація втрат, що тривають. При зневодненні І і ІІ ступеню адекватна пероральна регідратація стандартними сольовими розчинами – ораліт, регідрон (при І – 30 мл/кг, при ІІ – 60-70 мл/кг) – об’єм в 1,5 рази більший від втрат, з обов’язковим додаванням глюкози. Етіотропна терапія (антибіотики тетрациклінового ряду, левоміцетин).

“Холерне” ліжко

Пристрій для орального введення рідини в організм

Шина для укладки руки

Жовта гарячка гостре інфекційне арбовірусне захворювання, яке поширене в Південній Америці, Західній, Центральній та Східній Африці серед ссавців (частіше всього — мавп) і передається трансмісивним шляхом.

Клінічна картина Інкубаційний період коливається від 3 до 6 діб, зрідка до 10 днів. Хвороба починається раптово. З'являються сильний головний біль, біль у м'язах спини і кінцівок, нудота, блювота. Підвищується температура до 39—41 °С. Характерний зовнішній вигляд хворого: жовтяниця шкіри, одутлість обличчя, набряки. При блискавичному перебігу хвороби смерть настає через 3-4 дні. Летальність захворювання становить від 5%-10% до 15-20%, а під час епідемічних спалахів — до 50-60%.