Презентація на тему:
Літні звичаї та обряди українського народу.

Літні звичаї та обряди українського народу.

Однією з найдавніших форм духовної культури народу є звичаї та обряди. Звичаї – це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих – же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, тобто стають традиційними. А обряди – це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин та окремих осіб. Система таких усталених обрядів, якими супроводжу – ється громадсько – побутове чи релігійне життя, є обрядовістю нашого народу. Ураїнці належать до тих націй в Європі, чия обрядовість є однією з найдавніших і найбагатших. Найкраще виражене багатство української обрядовості у фольклорі – піснях, побажаннях,віншуван – нях, примовляннях. В обрядовості українців розрізняють два види: родинну ( чи сімейну ), і календарно – побутову. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. Всі обряди завжди мали зв’язок з календарними циклами – зимою, весною, літом та осінню – від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Кожна пора мала свою важливу дату – кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола.

Літній цикл заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами . Цей цикл не мав чітко окреслених меж. Його початок за народними прикметами визначали останніми днями травня. Першою такою датою був день Іоанна Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем це був рубіж для весняної сівби ярих. Недаремно з цього привоу казали: “ Хто не посіяв до Іоанна Богослова, той не вартий доброго слова ”. За іншими прикметами початок літа пов’язували з періодом, коли на дубах з’являлося листя. Якщо до дня Теодора дуби добре зазеленіли, то й літо мало бути врожайним. З – поміж урочистостей літнього обрядового циклу Іоанн Богослов важливими були Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через 7 тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями – неділею та наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, або Зіслання Святого Духа. Ще називали її П’ятидесятницею – за кількістю днів після Великодня. Після неї – понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Але в народі рамки цього

свята дещо ширші. Вони охоплюють період між сьомим і востмим четверга – ми після Великодня. Сьомий тиждень називали Зеленим, Клечальним, Русальним. За восьмим днем закріпилася назва Троїцький. Період від Зеленого до Троїцького четверга називали зеленими Святами. До всіх його днів приурочено багато обрядових дійств, які мають дуже давнє походження. Назва тижня – Русалія – фігурує у початковому літописі, який характеризує їх як розгульні ігри з піснями, танцями і перерядженням. Читаємо під 1067 р про те, що диявол відхиляє від Бога людей , які на Русалії влаштовують собі різні ігрища з піснями і танцями, а церкви в цей час стоять порожні. У цьому обрядовому дійстві чітко проступають поминальні мотиви. За народними повір’ями, у зелений четвер “прокидаються ” мерці, і гостюють аж до Троїцького четверга. На час їх перебу – вання накладалася заборона на цілий ряд робіт.Заборонялося, наприклад, на Гуцуль – щині сплавляти чи рубати ліс, не можна шити та прясти, аби не “ запорошити пороха – ми померлі душі “. А в Зелену суботу помина – ли покійних предків. Цей день називали по – різному: дідовою чи дідівною, або задушною чи семухою. Барвінок – символ Зелених свят.

Того дня в церквах відбувалися відправи. Посвятивши в церкві калачі, сир, молоко, гуцули обдаровували ними один одного, або роздавали бідним, називаючи при цьому за чию душу віддають. Звичай поминати покійних на Зелені свята тісно перекликається з ві – руваннями в русалок. Русалки в українській народній уяві – дівчата або молоді жінки, переважно утоплениці. До цієї категорії духів належать і мертвонароджені діти, чи ті, які померли до хрещення. Їхні душі за народ – ними повір’ями сім літ блукають манівцями, а в зелені свята випрошують під вікнами, щоб їх бодай після смерті охрестили. Ще їх називають мавками ( Волинь ), нявками ( гуцульщина ). Цей термін походить від праслов’янського кореня “ нав ”, тобто “ покійник ”, “ мерлець ”. Народна фантазія наділила русалок незвичайно чарівною красою. Місцем їхнього перебування вважалася річка чи ставок. У місячні ночі вони виходять на берег. Розчісують довгі коси, гойдаються на деревах чи водять свої хороводи. А ось зустріч з ними не віщувала нічого хорошого. Вінок з трав – символ Зелених Свят.

Русалка – міфологічна істота. Русалки могли втопити чи залоскотати будь – кого до смерті, хто б їм зустрівся. Русалок і боялися і чекали. Вони виходили з води на поля. коли квітували жита, і від них залежала доля врожаю. Чим більше вони розважалися в житах, тим врожайнішою ставала нива. Де русалки на луках водили свої хороводи, там густішою виростала трава. Таке двоїсте ставлення спостерігається у народних традиціях і до покійних предків : “своїх” старалися вшанувати, а “ чужих ” – від – лякувати. Зустрічати русалок починали у Зелений четвер, а проводжали у Троїцький четвер. Голов – ною суттю проводів було позбутися непрошених гостей. Для цього обиралася гарна дівчина з дов – гим волоссям, їй допомогали дівчата і молодиці, вбрані у вінки. Вони йшли з піснями у поле, до річки, чи на кладовище. А коли доходили до призначеного місця – скидали вінки і розбігалися. А дівчині – русалці плели вінок з хмелю, папороті. або житнього колосся так, щоб не було видно її обличчя або й одягу. Це було характерним мотивом невидимості, сліпоти, властивістю персонажів потойбічного світу.

Зелені свята мають дуже давню історію. Про це свідчить і таке обрядове дійство по всій Україні, як клечання ( замаювання ) хат і господарських будівель гілками зелені. Закосичували також образи і вікна навхрест. До – лівки встеляли пахучим зіллям. Засохлі гілки не годилося викидати будь – куди. Їх найчастіше спалювали. Але звичай клечати житло не є лише українським. Його знали і інші індоєвропейські народи. Звідси випливає, що початки цього дійства сягають тисячоліть, коли живе гіллясте дерево служило основою, стовпом для житла наших пращурів. З часом змінювалася конструкція житла, верхівку дерева зрізали. Але пам’ять про зелену верхівку над житлом збереглася. Давнім і найбільш емоціним літнім торжеством є купальське свято, або Івана Купала. У давнину купальські свята займали у часі тривалий період. Про це свідчать купальські пісні, яких співали з перших днів Петрівки аж до святкування дня апостолів Петра і Павла ( 12 липня ).Але кульмінаційна Точка цього свята припадала на період літнього сонцестояння. За період християнизації наших пердків прадавнє купальське торжество поєдналося зі святом Івана Хрестителя. Натомість ритуальна частина і час її виконання дійшли до нас здеформованими. Перші описи цього торжества датовані XVI – XVII ст, хоча перші згадки про Купала на декілька століть старші. Густинський літопис ( анонімна пам’ятка XVII ст. ) наголошує на тому , що

Купальське торжество відзначали напередодні жнив. Купальська обрядовість якраз і є його заключним етапом. Цього вечора збиралися дівчата і парубки, плели собі вінки з зілля і підпері – зувалися зеленими вітками. Запа – лювали вогонь і, взявшись за руки, водили навколо вогню хороводи співали пісень, у яких згадували Купала. А потім стрибали через вогонь. До наого часу цей ритуал з незначними змінами достеменно зберігся на Волині й Поліссі. Тут у період підготовки до святкування дівчата збирали польові квіти і пахучі трави, плели декілька вінків. Хлопці дбали про купальське дерев – це, солому і дрова для вогнища. Люди, які приходили на місце святкування повинні були принести з собою дрова для вогнища, що свідчить про древнє общинно – родове значення купальської ватри, як і вогнів зимового і весняного циклів. Святкування Івана Купала

Хто стрибає через вогонь у купальську ніч – весь рік буде здоровим.

Вінки з трав купальської ночі. Як тільки хлопці встановлювали купальське деревце – дівчата прикрашали його квітами і кольоровими стрічками. Його називали “мареною”, “купайлицею”, “гільцем”. Основна урочистість починалася з ушанування деревця, на якому запалювали берестяні чи воскові свічки.У цей момент дівчата водили навколо “купайлиці” хоровод. Поки дівчата танцювали, хлопці роз – палювали багаття, яке підтримували протягом всієї купальської ночі. Потім влаштовували біля вогню громадську вечерю. Опісля починалося жартівливе змагання дівчат з парубками:хлопці намагалися вхопити купальське деревце, а дівчата боронили його. Тоді деревце розривають на частини, ламають гілочки. Кожен, хто вхопив таку гілочку, якнайшвидше біг з нею додому. Гілки розкидали по грядках, щоб городина краще росла, а дівчата ховали під подушки, щоб суджений наснився. Коли молодь поверталася на місце урочистостей, те, що залишилося від дерев – ця топили у річці, або спалювали. При цьому намагалися якнайшвидше

Таїна купальських свят. втекти від річки, щоб “ чорт не вхопив, бо саме тоді він вила – зить з води ”.Потім перестри – бували вогонь поодинці чи парами. Фіналом свята було ворожіння на вінках. Там, де був ставок, або річка, дівчата пускали на воду по два вінки. Один вінок загадували на себе, другий – на хлопця. Якщо вінки сходились докупи, то дівчині судилося бути у парі зі своїм нареченим. Ще два пласти вирізняються у купальському ритуалі. Це ритуальні вогні і громадська вечеря. До речі, на Купала, крім молоді, влаштовували гостину і поважні члени сільських громад. Під час купальського торжества вдавалися також до різноманітних оберегів. Наприклад, до наших днів дійшов звичай “затикати хату” на Купала. Щоб “зла сила” не шкодила Господарству, треба було розвішати на стінах стебла чорнобилю і лопуха. Місцями під стріху клали кропиву.Зеленими вітками ліщини чи верби обтикали грядки чи ниву, щоб буря їх обминула.

Купальська ватра. Звичайно, не всі купальські дійства дійшли до наших днів. Загубилася елітарна основа обрядів, які здійснювали до прийняття хрис – тиянства служителі язичницьких культів – жерці. Саме вони колись надавали цьогму святові солярного характеру, тобто зв’язку з періодом літнього сонцестояння чи пово – ротом Сонця на зиму. Від тих часів збереглися лише деякі вірування. Мовляв: Сонце в купальські дні також купається, бодай на мить занурюється в річку, а після цього світить ще яскравіше. До певної міри збереглися рештки давнього ритуалу освячення купальського вогню. Саме з тих часів започатковано традицію добувати “ живий вогонь ” за допомогою тертя. Натомість краще збереглася основа купальських обрядів: звичай запалювати купальські вогні, влаштовувати дівочі ворожіння, збирати цілющі трави.

Збирання цілющих купальських трав. Найбільш стійкими на всій території України були народні вірування в цілющу силу купальського зілля. Тому під час купальських торжеств було поширено збирання різноманітних лікарських рослин. До цих чинників долучалися і фантастич- ні. Зокрема, повсюди існувало повір’я про чудодійні зела, які розквітають тільки єдиний раз на рік – у ніч на Івана Купала. Найбільш чародійну приписували у народі цвіту папороті. Кому поталанить зірвати цю квітку, тому найбільше щаститиме в житті: він розумітиме мову тварин і рослин, перед ним розкриватимуться зачаровані скарби. Але це під силу тільки одчайдухові, оскільки цю квітку стереже “нечиста сила”. Це вже пізнє, християнізоване тлумачення. Очевид- но, у давнину набути тих “неземних знань” міг тіль- ки той, хто мав зв’язок з покійними предками, а чарівна квітка папороті стала своєрідним посеред – ником між живим і таємничою “нечистою силою”.

Апостоли Петро та Павло. Заключними акордами літнього обрядового циклу були звичаї. приурочені до церковних святих Петра та Павла ( 12 липня ), Прокопія ( 21 липня ), Кирила ( 28 липня ). Серед них важливим було свято апостолів Петра та Павла. До цього дня колись майже по всій Україні починали зажинати жито – справляти “зажинки”. Часом до Петра вже Пекли перший хліб з нового врожаю. У більості випадків з цим днем пов’язували закінчення літньої пори. Недаремно в народі казали:” Як до Петрі, то й до теплі ”. У день великомученика Прокопія уникали важких робіт, особливо в полі.У Карпатах вважали: того, хто в цей день працюватиме, може вбити грім. Таким же громовим днем був і день святого Кирила, або князя Володимира.

Пророк Ілія Закінчувався літній цикл днем пророка Іліі, в народі Іллі, який згідно з повір’ями відав громами і блискавками. Хоча в народі день 2 серпня вважався присвятком, усе ж намагалися не працювати, особливо у полі, щоб не накликати на себе біди. Незважаючи на те, що грім має “своє право” до Чесного хреста, але після Іллі Вже заборонялося купатися у ставках і річках, бо “ святий Ілля літо кінчає ”. Пророк Ілля у процесі християнізації замінив колись грізне божество язичників – Перуна. У цих рештках обрядових дійств, розпорошених по так званих “громових святах”, годі дійти первісної суті давніх офіційних святкувань наших предків. І лише в Зелених святах і купальському торжестві збережено ядро прадавньої обрядовості літнього циклу. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце,

тобто дотримувалися напівкочового способу житя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі. Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво, збиральництво поступово переростає у хліборобство. Замість мандрівного способу життя настає відносна осілість, тривале проживання на певні території. Але первісні форми життя не зникають, а доповнюють новий господарський устрій. Ця законо – мірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими. Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і нових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини, її взаємин з іншими людьми та навколишньою природою. Ось на цьому фоні З часом і виникла обрядовість, яку на сьогоднішній день розподіляють за циклами: зимову, весняну, літню і осінню.

Використана література: Українське народознавство за загальною редакцією С.П.Павлюка, Г.Й Горинь, Р.Ф.Кирчіва. Львів, видавничий центр «Фенікс», 1997 р Електронна енциклопедія «Кирилла и Мефодия »