Презентація на тему:
Володимир Рутківський "Сині води"

Володимир Рутківський «Сині води» підготувала: студентка групи Філ-42(у) Сободянюк Анна

Анотація Анотація до першої книжки: Рік 1361. Волею долі волинський князь Дмитро Боброк опиняється в епіцентрі подій, що зрештою призводять до битви на Синіх Водах – однієї з найбільших битв в історії давньої України. Вистояти у небезпечній боротьбі йому допомагають троє відчайдушних друзів. Разом з героями роману відомого українського прозаїка Володимира Рутківського “Сині Води” читач не лише зазнає безліч захопливих пригод, а й дізнається, хто врятував великого князя литовського від стріли найманого вбивці, познайомиться з ханом Мамаєм і побуває у стародавньому Києві. А головне – переконається в тому, що потяг до свободи долає будь-які перепони. Анотація до другої книжки: Літо 1362 року… Вигорілий український степ завмер у передчутті неминучої битви. Сюди, пильно стежачи за кожними рухом супротивника, повільно сходяться два війська: українсько-литовське під орудою великого князя Ольгерда і татарське, на чолі з братами Хаджибеєм, Котлабугою і Димитром-Солтаном. Зустрілися вони над річкою Сині Води. Разом із героями роману – трьома відчайдухами, що жили в далекому ХУ столітті,  читач стане свідком і учасником тих драматичних подій, які змінили хід історії.

Роман «Книга року BBC» У листопаді 2011 року були оголошені результати щорічної премії "Книга року ВВС": переможцем став двотомний історичний роман Володимира Рутківського «Сині води». Став, зауважимо, несподівано для багатьох, причетних до конкурсної процедури. Однак на об’єктивність ВВС навряд чи можна нарікати: серед п’яти претендентів обрали кращого. Взагалі історична проза – «вдячний» жанр в українській літературі, починаючи від «Чорної ради» Куліша і закінчуючи «Чорним вороном» Шкляра. Тому «Тексти», які регулярно цікавляться літературними новинками і які підняли активну дискусію на «чорноворонівську» тему, не могли проминути «Сині води».

Головний герой: князь Дмитрій Боброк є дуже цікавим (але при цьому не «затертим» в інших творах) історичним персонажем. За походженням із відомого рода Коріятовичів, внук Гедиміна, великого князя литовського, видатний полководець, зять і права рука московського князя Дмитрія Донського, командувач у декількох вдалих походах Москви. І при цьому – походженням з Волині (про що говорить його повне ім’я Боброк-Волинський). Саме Боброк передбачив перемогу Дмитрія Донського над Мамаєм у знаменитому пророцтві перед битвою на Куликовому полі, саме він утримав серпуховського князя Володимира, який командував засадним полком, від передчасної атаки, і змусив його дочекатися найкращого моменту для удару в тил військові Мамая. І саме цей непересічний князь стає отаманом вільних мешканців Порубіжжя, т.зв. бродників, потім отримує від литовського князя Ольгерда прабатьківське князівство в Каневі, і зрештою, відіграє одну з головних ролей у битві під Синіми водами...

Помилки при зображенні історичної епохи у романі Так, князь Боброк у романі поводиться в стилі Олександра Невського з ейзенштейнівського фільму – як такий собі «народний товариш князь». Беж жодних рефлексій приятелює з найнижчими верствами населення (хоч смердами, хоч волоцюгами), власноруч мурує стіни свого замку в Каневі – а насправді такої демократії у часи пізнього Середньовіччя не було за визначенням, і представники вищої знаті так поводитися просто не могли. Інший приклад. Автор чомусь вперто називає князя Димитрія, підпорядкованого татарам князя Малого Поділля, (судячи з імені, він явно не належав до татар і не менш явно був хрещеним), ханом Салтаном (в одному місці – навіть Солтисом, але це явно жарт системи автоматичного виправляння помилок), перетворюючи титул на ім’я. Більше того, змальовує цього Деметра-Салтана як типового татарина. Хоча ситуація, коли руські за походженням князі були васалами татарських ханів і воювали на їхньому боці, була на той час типовою. Не дуже вдалося автору й пояснення того, чому литовське підпорядкування Русі було вигіднішим, ніж татарське чи московське. У Рутківського вийшла така собі гіпотеза Погодіна-Соболевського, тільки навпаки. Нагадаємо, ця вважала, що після монгольскої навали корінне населення Київської Русі втікло на північ, у Володимиро-Суздальські, згодом московські землі. Натомість Рутківський відправляє киян до... Литви: «бо ж кияни завжди були безстрашними бійцями, а дівчата руські ставали вірними жонами (???) литвинськими (мабуть, у той час, коли кияни-чоловіки безстрашно воювали :-) ).

Ну і нарешті – про відвертий історичний анекдот, що мимовільно з’явився на сторінках роману. Кульмінація сюжету – битва на Синіх водах, де відзначили себе кінні арбалетники князя Кейстута: вони здалеку розстрілюють татарську кінноту і чинять у її рядах люте спустошення. При цій фразі у людей, що полюбляють історичну літературу та «близькоісторичну» фентезі має з’явитися посмішка на обличчі: адже термін «кінні арбалетники» увійшов у число навкололітературних інтернет-мемів. Річ у тім, що автори-дилетанти дуже полюбляють цей рід військ, а насправді ж перезаряджати арбалет у сідлі так само зручно, як бігати по траві з лижами на ногах. Дехто, можливо, зауважить: ну й що з того, що автор "Синіх вод" вільно повівся з історичною достовірністю? Дюма-старший чи Вальтер Скотт і не таке собі дозволяли, але на популярність їхніх книг це жодним чином не вплинуло. Справді, не вплинуло. Чому? Та тому, що історична достовірність приносилася в жертву динамічному сюжетові. Письменникові можна пробачити будь-який "кінний арбалет", якщо в нього вийшов захопливий текст з нетривіальними героями. На жаль, "Сині води" не є шедевром і в цьому сенсі.

Претензії до персонажів Вони настільки шаблонні, що це під кінець просто починає дратувати. Причому автор і тут вірний своєму підходові: щойно намітивши в персонажі якусь «некартонну» якість, він надалі ефективно множить її на нуль, перетворюючи героя з живої людини на манекен. Візьмімо Дмитра Боброка – головного героя книги. Не зрозуміло, чому він діє так, як діє, які мотиви ним рухають. Хоче будь-якою ціною помститися за загиблу дружину та матір? Ні. Хоче стати на рівні з іншими князями, владарювати хай навіть серед покидьків-берладників? Теж ні. Є лицарем «без страху і докору», якого не цікавить політична кар’єра, а виключно воїнська доблесть та слава? Теж ні. Всього потроху, а в підсумку – нічого виразного. Ще більше це характерне для другорядних персонажів: прочитавши роман, автор рецензії заради цікавості спробував згадати, чим відрізняється бродник Медовуха від екс-бродників Коцюби чи від Пилипа Берендея. І не згадав – одного можна спокійно міняти на іншого, і розвиток сюжету від цього не зміниться. Показовий момент: найтрагічніший епізод у книзі – це загибель Боброкового... коня. Бродника Медовуху, який із ризиком для життя «згодовує» татарським ханам дезінформацію (правда, незрозуміло навіщо – адже його повідомлення на розвиток подій жодним чином не вплинули), автор «мимоходом» рятує від страти, а потім так само мимоходом убиває у погоні за одним з татарських князів. Зазначимо, що більше серед «гарних хлопців» загиблих нема.

Так само примітивно висвітлені й антагоністи: лідер «поганих бродників» Гирич гине від ножа Боброка ще на початку книги. Його сподвижник Барило – персонаж абсолютно вторинний, він виникає, коли треба вчинити якусь капость Боброкові (без жодних успіхів, звісно ж). Так само невиразною є і його загибель від рук «татарського начальства». Сцена порятунку князя Ольгерда малим Петриком від «снайпера лучника» - настільки банальна, що замість очікуваного ї драматизму від неї нападає нудьга. З цікавих епізодів згадується хіба що один: коли два свати, татарин Сабір та русин Василь Хвощ вирішують мирно, за чаркою, поспостерігати за бійкою своїх земляків, і зрештою так захоплюються, що починають гамселити один одного. На жаль, «гумористичний напрямок», який теж міг би витягти книгу, автор також не став розвивати. Чи не єдиний виняток у цьому переліку «картонних» героїв – хан Мамай, який, хоч і є персонажем другого плану, але виписаний краще і глибше, ніж Боброк і його сподвижники-бродники разом узяті.

Висновки щодо роману Незаперечний плюс книги – оригінальні ілюстрації, що поєднують зображення і текст. Виглядає стильно, естетично і водночас інформативно. Та підсумовуючи «всі за і проти», мушу винести прикрий вердикт: книга, що стала лауреатом премії ВВС, а отже, мала б належати до тих текстів, які заслуговують на увагу, насправді є «прохідною». На жаль, її справедлива оцінка – це трійка з плюсом, не вище. Трагедії в цьому немає, але висновки потрібно було б зробити. І журі ВВС під час визначення майбутніх призерів «Книги року», і авторам, які братимуться за написання історичних творів.