Презентація на тему:
Володимир Гжицький

Володимир Ґжицький

Володимир Ґжицький (15 жовтня 1895 р.-19 грудня 1973 р.) — український письменник, публіцист, перекладач. Брат Степана Ґжицького. Член СПУ (1956).

Біографія Народився в с. Острівець, нині — Теребовлянського району, в сім'ї вчителя. Від 1900 жив у селі Довге на Теребовлянщині. Вчився у Тернопільській українській гімназії (1907-1914, 1917). Війна 1914 р. перервала навчання, закінчив гімназію у 1917 р. В. Ґжицький воював в Українській Галицькій Армії — у чині поручника. Перейшов Збруч, добрався у 1919 р. до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети і т. ін. Вчився в Харківсьуому інституті сільського господарства. Закінчив 1926 року. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна».

Початок творчості В. Ґжицький починав як поет і драматург. Про це свідчать поетична збірка «Трембітині тони» (1924), драматичні твори для дітей, які успішно ставили у Харкові: «По зорі»(1925), «Вибух» (1927), п'єса «Наступ» на тему класової боротьби на селі часів колективізації (1931). І все ж найбільше талант В. Ґжицького розкрився як прозаїка. Перша повість «Муца» вийшла 1928 р. Невдовзі побачили світ знаменитий роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), збірка оповідань «Цісарське право», роман «Захар Вовгура» (1932). 1928 року Ґжицький у складi кінописьменницькоï експедицiï, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешніх жителів ойротів. Наслідком поïздки став роман «Чорне озеро» (1929), що завоював письменниковi

Арешт і заслання Проте постановка гостроï проблеми національних взаємин у Радянському Союзi вже тодi була страктована органами ДПУ як «викривлення політики, яку проводив Й. Сталін щодо нечисельних народностей СРСР». I хоча в 1932 роцi В. Ґжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарів Донбасу, доля письменника була визначена тимчасовим перебуванням у лавах УГА та романом «Чорне озеро». 7 грудня 1933 року в Харківському облуправліннi держбезпеки був виписаний ордер № 32 на арешт В. Ґжицького. У постановi на арешт йому інкримінувалася приналежність до контрреволюційноï організацiï УВО (Украïнська військова організація) та участь у терористичній діяльностi. 1 січня 1934 року на черговому допитi Ґжицький змушений був «визнати», що належав до УВО з осенi 1930 року, входив до складу Харківськоï групи під керівництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нібито належали А. Панів, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко

В обвинувальному висновку оперуповноважений Грушевський i начальник секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Долинський виносили справу В. Ґжицького на розгляд судовоï трійки ДПУ УРСР i пропонували ув'язнити його на п'ять років у виправно-трудових таборах. Роман «Чорне озеро» ліг на терези, коли «трійка» вирішувала його долю, ліг разом з біографічними даними письменника — походження з Галичини, участь в УГА і т. ін. Судова трійка при колегiï ДПУ протоколом від 23 лютого 1934 року постановила: «Гжицького Володимира Зеноновича заслати до виправно-трудового табору терміном на ДЕСЯТЬ років…» Відбував заслання письменник у Республіцi Комi. 1946 року спеціальним табірним судом був знову засуджений на 4 роки ув'язнення. Але й після відбуття цього покарання В. Ґжицький лишався з тавром контрреволюціонера, а тому міг влаштуватися до працi лише в обмежених регіонах краïни. Після смерті Сталіна засланець Ґжицький звернувся до Ради Міністрів СРСР з проханням переглянути його справу. 17 травня 1954 року старший слідчий КДБ Гребньов, вивчивши ïï матеріали, дійшов висновку: заяву про перегляд справи «залишити без задоволення».

Художню автобіографію продовжено у творі «Ніч і день». Найцінніше у цьому творі — достовірність фактів, котрі пов'язані з табірними жахами. Автору вдалося викликати враження повної незахищеності героя і знецінення людського життя в умовах безпрецедентного в історії людства беззаконня, політичного цинізму, злочину перед мільйонами людей. Потім В. Ґжицький написав не менш відомі історичні романи «Опришки» (1962), «Кармелюк» (1971), автобіографічну повість «Слово честі» (1968); ряд творів для дітей та про природу. Хрестоматійним вже стало оповідання письменника «Лось». Написання його датоване 1946 — 1956 рр. Багатоманітна жива природа постає і з етюдів про птахів. Чотирнадцять таких етюдів В. Гжицький об'єднав у книжечці «Петрикові чорногузи» (1966). Пізніше уже більше їх надруковано у посмертній збірці «Пролог до осені» (1978). Ці його своєрідні природознавчі етюди насичені цікавою інформацією, багатьма влучними спостереженнями і, головне, перейняті й зігріті добрим почуттям до всього живого. Писав В. Гжицький і мемуари про літературно-мистецьке життя 20-х років, про колег по перу. Був перекладачем. Помер письменник 19 грудня 1973 р. у Львові. Реабілітований.

Реабілітація та післятабірний час Ще два роки потрібно було всіляких перетрактацій, поки трибунал Киïвського військового округу на засіданнi від 21 лютого 1956 року ухвалив: «Постанову судовоï трійки при колегiï ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 року щодо Ґжицького Володимира Зеноновича скасувати i справу про нього провадженням припинити за відсутністю в його діях складу злочину». У «післятабірний» час В. Ґжицький написав автобіографічну трилогію «У світ широкий» (1960), «Великі надії», «Ніч і день» (обидві 1963). Перші дві частини трилогії — це романи про шлях молодої людини, Миколи Гаєвського, українця з Галичини. Письменник відтворив долю героя від початку Першої світової війни, провів його через перебування в австрійській армії, в УГА.

Творчість Автор збірок: поезій «Трембітні тони» (1924), новел «Цісарське право», нарисів «Комуни в степах» (обидві — 1930), оповідань і повісті «Повернення» (1958), оповідань «Помста» (1960), творів для дітей «Петрикові чорногузи», нарисів, новел та етюдів «Пролог до осені» (1978); повістей «Муца» (1928), «Пустинний берег» (1963), «Кармелюк» (1968); романів «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), «Захар Вовгура» (1932), «Опришки» (1932, ч. 1; 1962), «Слово честі» (1968); автобіографічної трилогії «У світ широкий» (1960), «Великі надії» (1963) та «Ніч і день» (1965 опубл. у ж. «Жовтень»; повна ред.: Л., 1989); п'єс «По зорі» (1925), «Вибух» (1927), «Наступ» (1931), «Пісня про „чорних хлопців“» (1932, не опубл., рукопис втрачено), «Скарби» (1970, рукопис); Автор перекладів творів Г. Запольської, А. Міцкевича, Болеслава Пруса, Ю. Словацького, Ю. Тувіма, Б. Ясенського та інших письменників, сербо-лужицьких нар. пісень; Автор мемуарних творів «Мої побратими» (1973) та «Спогади про минуле» (опубл. 1995 в часописі «Літературний Львів»).