Презентація на тему:
"Сонячні кларнети"

“Сонячні кларнети” Душа моя сонця намріяла П. Тичина

Перша друкована збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети» – вийшла на початку1919 року, коли поет був уже відомим, і збірки від нього чекали. Тичина вже давно писав, і вже майже сім років друкувався в журналах – «перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу,«передкларнетну» збірку»

 Світ "Сонячних кларнетів" сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети - це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння".

   У вірші "Гаї шумлять" відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіваннями. Чудовий пеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів.

Гаї шумлять - Я слухаю. Хмарки біжать - Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душі моїй так весело. Гей, дзвін гуде - Iздалеку. Думки пряде - Над нивами. Над нивами-приливами, Купаючи мене, мов ластівку. Я йду, іду - Зворушений. Когось все жду - Співаючи. Співаючи-кохаючи Під тихий шепіт трав голублячий.

Природа у Тичини одухотворена присутністю людини. Поет прагне змалювати настрій природи через людину. Надзвичайно музичні , граційні вірші “ Ви знаєте , як липа шелестить…”, “ Де тополя росте”, “Гаптує дівчина”… У вірші “ Ви знаєте , як липа шелестить , поет не показує самого шелестіння , а відтворює те , що може відбутися під акомпонемент шелесту листя.

Серед вiршiв особливе мiсце посiдає «Арфами, арфами» - виняткове явище в художнiй лiтературi. Цей вiрш полонить музичнiстю, майстерним перекладом лiричного змiсту на мову музики. Тичинова арфа сповнює нас нiжнiстю, мелодiйнiстю, рядки нiби зачаровують. Вона звучить протягом усього твору, омузичує всi слова. Навiть слова "смiх", "плач", "думи", "засмучена« сприймаються як уявнi мелодiï, що визначають змiст поетичного твору. У ньому чути мажорне звучання, рiзноманiтне за кольоровими вiдтiнками: "арфами золотими", "квiтами - перлами", "нiжнотонни ми думами", "плач... перламутровий", "поточки, як дзвiночки" та iнше.

Значна частина віршів збірки присвячена темі української революції . Василь Стус писав : “Тичина вже спустився на землю,або знаходиться над самою землею. Майже в кожному образі він бачить щось драматичне”. Тичина переживає за те, що історія повернула життя так, що не співають, а в тузі “мовчать далекі села”, що не видно “раю у цім кривавім краю” ( поезії “Скорбна мати”, “ Золотий гомін”). Тичина – поет вірив у революцію , чекав і боявся її. Звідси пекучий біль за Україну, передчуття біди. Суперечливі погляди на революцію відбилися в поезіях “Відчиняйте двері”, “Хто ж це так із тебе насміятись міг…”

Доба радостi закiнчилась. Настала звична для нашої нацiональної психологiї трагiчна доба. У космiчному безмежжi зникає остаточно людська iндивiдуальнiсть. Починалась нескiнченно довга доба невеселого сьогоднi i щасливого майбутнього. Свячена вода цього майбутнього могла чудодiйно мiнити горе на радiсть, трагедiї на труднощi зростання, злочини – на окремi недолiки. "Я дiйшов свого зросту i сили, я побачив ясне в далинi", - писав Тичина у 1922 роцi. Вiдмовившись вiд свого поетичного минулого, вiн вiддається новому свiтовi з вiрнiстю неофiта. Поет стає трибуном нової доби, речником усього народу: «За всiх скажу, за всiх переболiю.» Поетовi здається, що роль поета-пророка – це його правдива стать: … Там за мною, за мною, за мною i вiд плуга й вiд трудних станкiв, Перед мене щасливе є море, море голiв… Мине ще кiлька рокiв, i поет пересвiдчиться, що ця роль для митця абсолютно заборонена. “Життя творить нове – хоч би й по трупах” – це формула вiри тогочасного Тичини.

Але тоталiтарна полiтика, зневажливо переступивши через усiх генiїв, виставила для свiту єдиний символ революцiйного оновлення - Ленiна i Сталiна. 1930 рiк ознаменувався злочинним судилищем над українською iнтелiгенцiєю-СВУ за сценарiєм ГПТУ - 9 березня в примiщеннi оперного театру. Просто за приналежнiсть до української культури змушували до самообрiхування таких людей, як академiк Сергiй Єфремов – “совiсть української землi”, як його назвав на процесi пiдсудний Нiковський. А тим часом Павло Тичина у цьому ж 30-му роцi пише: Ленiн! Одно тiльки слово, а ми вже як буря: готово! Напружим в один бiк, направим в другий – I крешем, i кришим, i кришим як стiй.

У своїй працi кiнця 60-х рокiв “Феномен доби” Василь Стус писав: "Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталiнiзацiї нашого суспiльства, як Косинка, Кулiш, Хвильовий, Зеров i Курбас. З однiєю рiзницею – їхня фiзична смерть не означала смертi духовної – Тичина фiзично живий, помер духовно, але був приневолений до iснування… по той бiк самого себе. Тичина пiддався розтлiнню, завдавши цим такої шкоди своєму талантовi, якої йому не могла завдати жодна в свiтi сила. Починалася смуга подальшої деградацiї поета, причому деградував покiйний поет так само генiально, як колись писав вiршi" [16]. Василь Стус мав хист говорити чiтко i ставити усi крапки над “i”. В дусi 60-х рокiв мова його була нещадно рiзкою. Але треба сказати: в тi роки було дуже небагато людей, здатних вiдчути генiальнiсть Тичини.

В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть ,не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням. Визначаючи мiсце Тичини у свiтовiй лiтературi, С. Єфремов пише: "Тичину важко вмiстити в рамцi якогось одного напряму чи навiть школи. Вiн з тих, що самi творять школи, i з цього погляду вiн самотнiй, стоїть iзольовано, понад напрямами, вiддаючи данину поетичну всiм їм – од реалiзму до футуризму (“червоно-си –зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привiлей небагатьох – такий широкий мати дiапазон"

Соцiологiчна критика епохи тоталiтаризму зробила все, щоб збiднити творчiсть Тичини, щоб замовчати або спотворити його шедеври. Сьогоднi, на щастя, поет повертається до нас неушкодженим, незнiвеченим, повертається до нас той, кому доступно було пiзнати божественну красу гармонiйностi свiту, вiдчути весь трагiзм епохи, зiткнення сил свiтлих, творчих і чорних, руйнiвних в ïх вiчнiм борiннi. Тичина формувався як митець на зламі епох, революцій і війн. Мабуть, через те його твори та біографія завжди цікаві читачеві. Його поезія наповнена музикою, любов’ю до людей, до всього живого на землі.