Презентація на тему:
Еллада

Співець Степової Еллади (до 110-ої річниці від дня народження українського поета Д.Л.Демерджі)

4 листопада 2011р. виповнилося 110 років від дня народження нашого земляка, відомого українського поета, журналіста, перекладача Дмитра Лазаровича Демерджі.

Азовське море! Знову я тебе Вітаю, море! Знову я з тобою, Твоє убрання бачу голубе З мережаною білою каймою… Д.Л.Демерджі

Це один з багатьох віршів Д. Л. Демерджі, присвячених рідному краю, рідному Приазов’ю, його малій батьківщині. Коли читаєш його поезії, виникає відчуття, що він знав і любив кожен камінчик, кожне деревце, найменшу травичку на своїй рідній землі – стільки ніжності і любові у кожному вірші до рідного краю, до його людей – виноградарів, рибалок, з якими він дружив і оспівував їхню нелегку, але таку важливу працю. Є художники – мариністи, але якщо є поети – мариністи, то, мабуть, нашого земляка Дмитра Демерджі можна назвати першим із найперших.

Звідси і назви його поетичних збірок – «Море моє», «Сонце на крилах чайки», «Грай, море, добре море».

Чи це я бачу вас знову, Чи ви приснились мені, Море моє лазурове, Юності дні запашні? Чайка, як щирості мова, Хвиля дзвіночками б’є… Як я люблю тебе, море, Море Азовське моє!

На фото: стоять зліва направо: брати Михайло, Георгій, Дмитро Демерджі Сидять зліва направо: племінник Ваня, сестра Олімпіада, її чоловік Кудокоцев Василь Михайлович, мати Єлізавета Іорданівна

Народився Дмитро Лазарович Демерджі 4листопада 1901р. у с.Урзуф, яке тепер розташоване на території Першотравневого району Донецької області, у простій селянській родині Лазара Ставровича та Єлізавети Іорданівни Демерджі. Як розповів син поета, Аскольд Дмитрович Демерджі, родина була незаможною, але в ній завжди панувала повага до знань, читання, книги. В першу чергу це йшло від батька. Лазар Ставрович передплачував багато журналів і газет, навіть із самого Санкт-Петербургу. Тому й не дивно, що ще малим Дмитро Лазарович почав багато читати. В родині Демерджі існує легенда про те, як маленький Дмитрик довгими зимовими вечорами ховався під стіл і там, при світлі каганця, читав. Мати дивилась на нього і казала грецькою: «Матъ дъяскалс дъа интъисъ» - «Мабуть, вчителем будеш». Дмитро Лазарович рано лишився батька. Мати одна виховувала сімох дітей – трьох хлопчиків – Дмитра, Михайла, Георгія та чотирьох дівчаток – Олімпіаду, Параскеву, Раїсу та Зою. Велику допомогу у вихованні дітей їй надавав брат чоловіка Андрій Ставрович.

Першим місцем навчання Д. Демерджі була школа у с. Урзуф. Потім у 15 років Дмитро Лазарович разом із своїми друзями Кавурою Опанасом Андрійовичем та Маличем ( нажаль ім’я та по батькові останнього не відомо) вступили до чотирирічної Преславської учительської семінарії (зараз с. Преслав на території Приморського району Запорізької області). На фото: Д. Л. Демерджі (період навчання в учительській семінарії)

Д.І.Яворницький У тяжкі голодні 20-ті роки доля приведе його до Харкова, а звідти до Катеринослава. Тут, у Катеринославі, він вступив до Інституту народної освіти на історичний факультет. В ці роки доля подарувала Д.Л.Демерджі зустріч з видатним українським істориком, дослідником історії Запорізького козацтва, Д.І.Яворницьким. Дмитро Лазарович був старостою історичного гуртка, яким керував Яворницький. Він був одним з улюблених учнів видатного вченого і по закінченні інституту у 1929р. той допоміг Д.Демерджі вступити до аспірантури Ленінградського університету за фахом «археологія».

На фото: з дружиною Антоніною Артемівною. 1930-ті роки. Але провчився він в аспірантурі два роки і повернувся до Дніпропетровська, тому що тут на нього чекала дівчина, його кохання, майбутня дружина Дмитра Лазаровича Тоня- Антоніна Артемівна.

Н. М. Ужвій Треба сказати, що під час навчання в інституті Д. Л. Демерджі паралельно навчався у Дніпропетровській консерваторії по класу вокалу. В нього був красивий баритональний тенор. Д. Л. Демерджі довелося працювати на сценах оперного театру та музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка м. Дніпропетровська. Він брав участь у таких виставах як «Наталка Полтавка», «У неділю рано зілля копала». Доля подарувала йому можливість працювати поруч із геніальною українською актрисою Н. Ужвій, яка в ті часи виступала на театральних сценах м. Дніпропетровська. Але, як-то кажуть, не судилося. Як розповів син поета Аскольд Дмитрович, у Дмитра Лазаровича з його голосом на сцені повинно було бути амплуа героя, героя-коханця. Але він був невеликого зросту і в театрі йому порадили полишити кар’єру співака і зайнятися чимось іншим.

Після повернення з Ленінграду Д. Л. Демерджі починає активно працювати в журналістиці. Окрім того він пише вірші. У 1933р. виходить його перша збірка поезій «Радість». На жаль, за свідченням сина поета, вона не збереглася. У 1931 -1935 р. р. у Дніпропетровську було створено робітничу літературну групу «Плавка», одним з організаторів і керівників якої був наш земляк. Ось як пише про це один з учнів Дмитра Лазаровича Б. Карапиш: «Він створював і колисав найстарішу в Україні робітничу літ. групу «Плавка» ще на початку 30-их років у заводському районі Дніпропетровська, по-батьківськи підставляв руки, аби жовтороті літературні горобчики, самовпевнено прагнучи вилетіти у широкі світи, не розбивались об твердий асфальт міста».

На фото: зліва Д.Л.Демерджі під час військової служби Потім була війна, Дмитро Лазарович проходив службу у Закавказькому воєнному окрузі. Дружина Антоніна Артемівна та син Аскольд були у евакуації в Ташкенті. Після закінчення війни він розшукав їх і вже всі разом, всією родиною, вони повернулися до Дніпропетровська. Тут знову він з головою поринає в журналістську та творчу діяльність. Працює в редакції газети «Зоря» зав. відділом, відповідальним секретарем. Його обирають головою Дніпропетровського обласного літературного об’єднання. У 1958р. виходять дві книги Д. Демерджі: поетична збірка «Море моє» та збірка нарисів «Так підказало серце». І у 1962р. його приймають до Спілки письменників України.

На фото: зліва Д. Л. Демерджі із братом Михайлом Так сталося, що велика частина життя Дмитра Лазаровича Демерджі пов’язана із селищем Ялта. Тут мешкав його рідний брат Михайло Лазарович, в родині брата жила і мати поета Єлізавета Іорданівна. Тому Дмитро Демерджі, наскільки це було можливо, часто навідував ці місця. Він полюбив Ялту і на ялтинському узбережжі Азовського моря придбав собі невеличкий будиночок.

Неповторна краса природи цих місць надихала його на створення витончених, проникливих ліричних віршів. Ніч серпнева берег обгортає- Зоряна, безвітряна п’янка. Над Білосарайкою моргає Невсипуще око маяка. По воді з-під місяця тремтлива Стежечка прослалася жива. Селище рибальське під обривом, Ніби тиха чайка, спочива. Ледве бовваніють білі хати. І садки замріялись у сні, Лиш не вгомонилися цикади І сурмлять, сурмлять свої пісні. А на півдні раз у раз зірниці Схоплюються. Між кудлатих хмар Загубила серп свій Півнич-жниця, Все ясніш горить Волосожар. За Чумацьким шляхом стане скоро Догори колесами гарба, Вирине з морських глибин Аврора І почнеться ще одна доба…

…Хтось невимовно щедрий і багатий Вночі проходив берегом пустинним, Порозкидав коштовні діаманти, В пітьмі досвітній майже непомітні. На вогкому піску вони лежали До ранку нерухомо і чекали. Та от сяйнуло сонце й запалило Ті діаманти полум’ям веселим. Який дивак – отой нічний чарівник! Таке багатство тут розкидав щедро! Де він спромігся скарби ті узяти?! Та придивляюсь… На піску вологім Не діаманти – крихітні медузи!

До Дмитра Лазаровича у Ялту приїздило багато відомих літераторів. Поміж собою вони називали його будиночок «Азовською чайкою». Ось як згадує про ці часи учень Дмитра Лазаровича, відомий дніпропетровський поет Ігор Пуппо: «У мальовничому курортному селищі Ялта, що неподалік від Маріуполя, на самісінькому березі моря стоїть невеличкий білий будиночок. «Азовська чайка» - так охрестили цей будиночок його численні відвідувачі. Сюди довгі роки стікалися шляхи багатьох літераторів – і молодих, і літніх, а також композиторів, художників, артистів. Всіх їх щиро вітав доброзичливий і мудрий хазяїн. В своєрідній «книзі відгуків» є записи Олеся Гончара, Максима Рильського, Михайла Дудіна та багатьох інших.» Книга відгуків, про яку згадує І. Пуппо, зараз зберігається в архіві сина Дмитра Лазаровича А. Д. Демерджі.

На фото: другий зліва направо Р. М. Демерджі, поруч – О. Т. Гончар, третій справа - український письменник В. Задорожній. 1957 р. с. Ялта. Свідчення про перебування в Ялті в гостях у поета великого українського письменника Олеся Гончара зберегли світлини, які люб’язно надав племінник Дмитра Лазаровича Родіон Михайлович Демерджі. Олесеві Терентійовичу дуже сподобались ці місця. Він називав їх Малою Еладою, Степовою Еладою. Фото зроблені у дворі оселі Михайла Лазаровича Демерджі. С. Ялта. Автор фото – Г. Л. Демерджі.

Дмитро Лазарович товаришував з Олесем Гончаром, але зустрічатися випадало дуже рідко і це його дуже засмучувало. І осінь ще одна спливла. Знов не приїхали…Діла. (Хоч і дороги всі відкрито). Без Вас тут бригантини плинуть У неспокійну далину, Без Вас в політ сім’ю орлину Я проводжаю, й не одну. Без Вас, на жаль, щороку нині Стрічаю журавлів ключі, Як в ті погожі дні осінні, Коли Ви тут були. Вночі на морі й зараз таємничі Блакитні спалахи встають Дива манливі фосфоричні До берега тримають путь, Щоб розплескатися на бризки І визолотити пісок… Тоді, здається, цей куток Ви вперше бачили так близько. Цей мальовничий і ясний Гостинний, як завжди і нині Куток Еллади чарівний На милій нашій Україні.

На фото: зліва направо Р.М.Демерджі, О.Т.Гончар, четвертий – В.Завгородній, поруч – М.Л.Демерджі. 1957 р. с.Ялта В третьому томі Щоденників О. Гончара є уривок з листа О. Т. Гончара до Д. Л. Демерджі. 24.03.1985р. З листа другові (поетові Демерджі) «Ще раз вдихнув повітря «степової Еллади», прочитавши книжечку Вашу. Докоряєте мені, що не приїхав – «діла». А може, річ і не тільки в цьому? Може, є щось у житті таке, до чого людина й не повинна повертатися вдруге? Щоб чари не розвіялись, щоб не обуденнилось те, що – вперше і востаннє – постало перед нею, як образ краси найвищої, божественної? Ось так і ця азовська «степова Еллада» хай зостанеться в душі поетичним прекрасним видінням, чимось фантастичнім, де і небо, і люди, і птахи – все було не таке, як скрізь… Вітайте вічне те узбережжя…»

На фото: сидять зліва направо Л.Н.Кір’яков,А.А.Шапурма, Д.Л.Демерджі, …Гумеров; стоять справа наліво С.Коссе, Г.Меотис(Данченко). В.Бахтарис, ? Частими гостями у Дмитра Лазаровича бували і грецькі поети Приазов’я. У 1979 р. побачила світ антологія поезій «Від берегів Азова», упорядником якої був Д. Л. Демерджі. У його перекладах на українську мову до антології увійшли вірші Г. Костоправа, А. Шапурми, Л. Кір’якова, А. Дімітріу, В. Галли, Д. Теленчі, С. Коссе, П. Сараваса, Д. Папуша, В. Бахтарова, Г. Данченка(Меотіса).

Серед грецьких літераторів Приазов’я :зліва направо Л. Н. Кір’яков, Д. Л. Демерджі, …, А. А. Шапурма. Стоять: зліва направо В. Бахтарис, Г. Меотис(Данченко), …

Д. Л. Демерджі з сином Аскольдом Дмитровичем Декілька слів хочеться сказати про те, що майже всі члени великої родини Демерджі мали і мають неабиякі творчі здібності. Цікаві записки з історії с. Урзуф у 20-30р. ХХ ст. залишив рідний брат Дмитра Лазаровича М. Л. Демерджі. Пише вірші, дуже добре співає його племінник Р. М. Демерджі. У 2001 р. побачила світ збірка віршів «Раздумье» сина поета Аскольда Дмитровича Демерджі, біолога за професією. Як пише він у передмові до збірки, батько хотів бачити в синові в першу чергу вченого-біолога, але « все больше и больше убеждаясь, что муза поэзии пересиливает богиню биологии ( не знаю, есть ли такая), примирился с тем, что сын - рвется в поэты».

Ялте Азовской Провинция винограда, Столица сухого вина, За что мне такая награда Судьбою суровой дана? Здесь гроздья лиловые зреют, Грозя превратиться в вино. Здесь люди живут, не старея. Да им и стареть не дано! И – снова ночные цикады Не душу мне рвут – тишину! И плещется море за садом, И вижу тебя я одну… Ах, много ль поэту надо! Не мне одному ты дана – Провинция винограда, Столица сухого вина! Аскольд Демерджи.

1961 год. В Украине вышла детская, ярко иллюстрированная сказка Дмитрия Демерджи "Друзья". Таких книг тогда не было, поэтому она произвела настоящий фурор в издательском мире. "Кабинеты редакции были завалены письмами-благодарностями от читателей. Несмотря на то, что книга вышла тиражом 100 тысяч, пришлось допечатывать по просьбам почитателей сказки", - рассказывает сын Дмитрия Демерджи Аскольд. В те времена у малышей появилась возможность окунуться в мир доброй, нежной истории с чрезвычайно интересными картинками, нарисованными другом Дмитрия Демерджи Владимиром Любарским. Писатель, который был и главным редактором издательства "Днепропетровское книжное издательство" тонко почувствовал потребности тогдашних юных читателей и специально для них написал эту непревзойденную книжку – веселые приключения трех зверушек – мишки, зайчика и поросенка. Герои сказки – настоящие друзья, ценят, уважают и любят друг друга, всегда вместе и помогают в сложные минуты. Для них дружба превыше всего! Очень важно современным детям воспитывать в себе такие ценности, находить желание дружить, не замыкаться в собственном пространстве, быть открытыми и общительными, а также честным и порядочным по отношению к своим друзьям. Следует помнить: сегодня помог другу ты – завтра поможет он! И как ты относишься к своим близким, так они будут относится к тебе. Подобные произведения являются достоянием нашей культуры. Они не должны теряться в лабиринтах времени, лежать в пыльных ящиках. Издательский дом "Мария" издает книгу Дмитрия Демерджи "Друзья" для маленьких читателей и слушателей. Теперь и современные дети подружатся с симпатичными героями сказки – Волохатыком, Лапанком и Чучой.

Один з учнів поета Б. Карапиш писав: «Демерджі… Є така гора в Криму, що в перекладі з грецької означає «коваль». І, мабуть, це дуже символічно, що це слово стало прізвищем поета, який багато зробив для того,щоб зберегти подих національної багатобарвності, зберегти усю палітру того, що ми називаємо культурою і духовністю». Д. Л. Демерджі прожив довге і плідне життя. Він помер на 91-ому році життя 22 грудня 1991 р. . Його поховано у м. Дніпропетровську. У спадщину він лишив нам скарб неоціненний – своє поетичне Слово, свої поезії, в яких так талановито і проникливо оспівав свою рідну землю, наше Приазов’я. Глибокий уклін Вам, Ковалю!

Пращурові Яким ти був мій пращуре далекий, Що прізвище лишив мені Коваль? Ні біографії, ані портрету Не збереглось, на превеликий жаль. Одне я знаю: був ти добрий майстер, Ковальська вдача і рука міцна. Не випадково сниться ж мені часто: Працюємо удвох біля горна В Криму, під Демерджі-горою – кузня, Тут в полум’ї народжується день, Бескеття від ударів наших дружніх Малиновими дзвонами гуде… Ти лемешів і якорів чимало Перекував для земляків своїх, Для орачів, садівників, рибалок Робив на совість. Бо сяк-так не міг. Ну, а за це тебе в неділю, в свята Навперебій сусіди, друзі всі – Запрошували в дім погостювати, Посидіти за келихом красі*, Послухати старих казок цікавих, У дружнім колі, під тулуб-зурну, Пісень співати. Певно ж ти співав їх, І знав ( це безперечно!) не одну. О, ті пісні. Та все про злую долю – Тужні, журливі (може й сам творив?), Про славних юнаків – па лікарів**, Що визволять з татарської неволі. Коваль-пісняр ти був, адже струна І ніжного, і бойового тону Живе й в мені – то, певне, від горна Бринить вона крицевим передзвоном. …Нехай горно життя мого палає Отим, що ти лишив мені, вогнем! Хай той вогонь мені допомагає Людського щастя бути ковалем!

Глибокий уклін Вам, Ковалю!