Презентація на тему:
"Національний склад населення України"

Презентація з географії на тему “Національний склад населення України” учениці 9-Г класу Луцького НВК №9 Карпось Катерини

Історія формування національного складу населення Характерною особливістю етнічної історії України є формування багатоетнічного складу її населення. Воно на всіх етапах історичного розвитку вбирало іншоетнічні субстрати, однак механізм цього процесу у різні часові періоди був різним. Можна виділити три основних етапи формування національного складу. Перший із них, що стосується періоду існування археологічних культур, відтворює процес етнокультурної взаємодії, нерідко об'єднуючи полярні культури, скажімо, землеробську, скотарську, культуру осілих і культуру кочових племен. Другий етап пов'язаний з Великим переселенням народів -гунів, готів,аварів,«аспарухових болгар» на Балкани і Закарпаття, угрів-мадярів у Дунайську низовину, норвезьких вікінгів-русів у Середню Наддніпрянщину. Велике переміщення народів, залишило відмітини на її етнічному грунті. Вони виявилися або в мовних компонентах,у запозиченні деяких елементів матеріальної та духовної культури,або у поповненні слов'янсько-українського населення. Отже, з другим етапом пов'язані консолідаційні процеси слов'янства та етногенез українців

Третій етап обіймає великий часовий діапазон — XII—XIX ст. і пов'язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами — Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною й Австро-Угорщиною, Туреччиною, Кримським ханством, Румунією, Чехо-Словаччиною, Росією; а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на XVIII—XIX ст., коли, власне, і сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному грунті, котрий тепер не стільки вбирав іншоетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування національних груп. Отже, склад населення України ставав не тільки багатоетнічним, а й багатонаціональним. Нині він включає 51 національну групу, третина з яких проживає компактними районами. Певне уявлення про національний склад України та процес його формування дають об'єктивні дані ревізій, проведених у Російській державі, а також переписи населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії.

Дані переписів свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага була завжди переважаючою порівняно з іншими національними групами; водночас вона майже до кінця 20-х років XX ст. неухильно зменшувалася відносно їхньої загальної кількості у світі; з 20-х років частка українців України дещо зростала. Вказані тенденції — результат тих історичних змін, що відбувалися в Україні та в сусідніх державах, де мешкала значна частина українського населення. Так, зменшення питомої ваги українців на території основного етнічного масиву протягом XVIII ст. з 85,6 % до 83,3 % було викликано насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон. Щодо міграцій українців за межі власної етнічної території, то вони ілюструються такими показниками. Тільки в Росії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8 % всіх українців світу, на початку XIX ст. — 14,4 %, на початку XX ст. — 22,4 %.

Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один йшов у внутрішні регіони Російської держави (на Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно звільнені землі (у Новоросію, Бессарабію), другий — переважно за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн українців, то в 1897 р.— понад 6 млн. Деяке зменшення чисельності українців обумовлювалось і демографічними процесами (невеликим природним приростом в Правобережній Україні, де цьому заважала кріпосницька система) та значним притоком в Україну інонаціональних груп.

Щодо окремих регіонів України, соціальні та національні процеси в яких були різними, то українське населення в них розподілялося так: найбільш «українським» було Лівобережжя — українці становили близько 90 % усього населення; на Правобережжі майже 80 %. З кінця XVIII ст. як на Лівобережжі, так і на Правобережжі частка українців дещо зменшилася, відповідно на 1,5 % і 0,9 %: на Лівобережній Україні — за рахунок інтенсивної міграції російських однодворців і розкольників та внаслідок значного відтоку місцевого українського населення в Новоросію і на Північний Кавказ; на Правобережній Україні — через значну міграцію польського, єврейського та молдавського населення. Особливе зменшення українців Правобережжя спостерігалося в першій половині XIX ст.: з 90 до 80 %. Воно визначалося помітним зростанням частки й чисельності єврейського населення, що мігрувало з Польщі та Білорусії і концентрувалося в Україні, по «смузі осілості». Скажімо, в Київській губернії їхня частка збільшилася з 1794 по 1870 р. з 3,34 до 12,10 %; у Волинській — з 3,56 до 13,21 %; у Подільській — з 11,91 до 12,26 %. Всього ж єврейське населення в Україні зросло за цей період у чотири рази.

На відміну від Лівобережжя та Правобережжя, в Степовій Україні, зокрема в новоутвореній Новоросійській губернії, кількість українців різко збільшилася за рахунок їхньої міграції з інших регіонів України. Однак питома вага українців і тут зменшувалася, тільки з 1795 по 1858 р.— на 8 %. Цей процес пов'язаний як з інтенсивною міграцією німецьких колоністів (насамперед на Херсонщину), а також росіян та молдаван, так і з русифікацією значної частини українського населення. Останній процес був характерним для Донбасу пореформеного часу, де частка українців знизилася до рівня 68,9 %. Ще суттєвіші зміни у національному складі населення сталися в Бессарабії, де українці становили лише п'яту частину в Хотинському повіті — третину. Зменшення українського населення відбувалося в цьому регіоні за рахунок міграції німців-колоністів, болгар і гагаузів. Інша етнічна картина склалася в Таврійській губернії — там частка українців зросла з 1795 по 1858 р. удвічі, переважно за рахунок міграції українців з інших регіонів України.

Українці Українці є найчисельнішою національністю в Україні. Станом на 2001 рік їх налічувалося 37541,7 тис.,що на 0.3% більше ніж у 1989 році. Українці становлять 77.8% населення і переважають у всіх регіонах, за винятком Автономної Республіки Крим та Севастополя. Найбільша частка українців серед населення характерна для західних та центральних областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької областей) — 88 - 98%. У областях Придніпров'я та Слобожанщини частка українців становить 70 - 82%. Дуже нерівномірно розселене українське населення на території Закарпаття, Буковини, Донбасу та Одеської області. У Закарпатській області українці (80.5%) переважають у всіх адміністративних одиницях, за винятком Берегівського району (18.8%) та міста Берегова (38.9%). Також українці є меншістю у прикордонних з Угорщиною частинах Ужгородського та Виноградівського районів. У Чернівецькій області українці становлять 75.0%. Вони переважають у всіх районах, за винятком Герцаївського (5.0%), Новоселицького (34.0%) та мають відносну більшість у Глибоцькому районі (46.8%).

У Донецькій та Луганській областях українці становлять 56 - 58% населення. Вони переважають у більшості районів і міст, за винятком - Донецька (46.7%), Єнакієва (45.3%), Макіївки (45.0%), Алчевська та деяких інших міст , а також південно - східних районів — Станично - Луганського, Краснодонського, Свердовського. У Автономній Республіці Крим українці становлять 24.3% і складають відносну більшість тільки у Первомайському (37.9%) та Красноперекопському районах (43.4%). В Одеській області українці становлять 62.8%. Українське населення розміщене нерівномірно — від 90 - 95% у північних та північно - східних районах області до 7 - 30% у південних районах. Загалом, українці переважають у всіх адміністративних одиницях, за винятком м.Ізмаїл (38.0%), районів Арзицького (27.4%), Болградського (7.5%), Ренійського (17.7%) Тарутинському (24,5%). Відносна більшість українців у Ізмаїльському районі (28.9%), Кілійському (44.6%), Саратському (43.9%) районах.