Презентація на тему:
Китайська шкатулка

Китайська шкатулка Поезія Лі Бо та Ду Фу

Філософія Китаю Конфуціанство філософія доцільного громадянського устрою, здорового глузду і практичних знань. Щоб отримати посаду державного службовця будь-якого рівня, в середньовічному Китаї треба було скласти іспит на знання конфуціанських істин

Прояв конфуціанства в поезії Прагнення щирості і реалістичності у вияві своїх почуттів. Вказівка, в зв’язку з чим з’явився твір. Мінімальна кількість художніх засобів. Про свої почуття поет говорить стримано і виважено.

Даосизм Другий напрям у філософії — даосизм. Ідеал даоса — злиття з Всесвітом, з природою, у якій присутня вічна істина. Це втеча від суспільства і невтручання у природний світ речей. Розвиток пейзажної лірики. Популярні теми – самотність, сум, усамітнення в горах, мовчання, злиття людини і природи

Поезія Китаю В Середні віки в Китаї вважали, що земля тримається на трьох китах, а література-- на трьох поетах: Лі Бо, Ван Вей, Ду Фу

Лі Бо (701-762) У 18 років мріяв стати ченцем-відлюдником. У 19 років став народним лицарем, який грабував багатих і допомагав бідним. У 21 живе високо в горах У 25 років вирушає в шістнадцятирічні мандри Отримав звання академіка, був оточений шаною і почестями імператора, але “мав кістку гордості у хребті” Був засланий як державний злочинець, позбавлений “тіні, імені” й “оголошений нічим”

Мене спитали, в чому смисл мого життя у горах. Я усміхнувся і промовчав, ну що тут говорити! З дерев опалі пелюстки Пливуть у далечі- безвісті— В новий, у зовсім інший світ, байдужі до людського!

Осінні почуття Скільки днів ми в розлуці, а серцю немає розради. Рис давно уже встиг прорости біля наших воріт. У кущах не змовкають - від холоду плачуть цикади, І все нижче схиляється в хмарах густих небовид. Світлячкам їх ліхтарики біла роса погасила. Біла паморозь вкрила холодну осінню траву. Рукавом прикриваюсь я - стримати сльози несила, Тільки спомином щастя й чеканням на тебе живу.

Проводжаю друга Темні гори північні за містом стоять, мов стіна. Світлі води за муром міським пропливають зі сходу. Попрощаємось тут - жде тебе неблизька далина, Піднімають вітрила, і човен виходить на воду. Хмари плинуть, і думи мені повідають твої, Будить сум у душі це повільне прозоре смеркання. Ти рукою махнеш - і, схиляючись до течії, Кінь мій журно в цю мить заірже в тишині на прощання.

Печаль на яшмовому ганку Печаль на яшмовому ганку Глибокої ночі вона бовваніє на яшмовім ганку у пишній росі. Роса холодить, і панчішки промокли—байдуже! В оселю вернулася згодом, фіранки прозорі спустила, крізь них З далекого неба лиш місяць ясний осяває її лик невеселий. Глибокої ночі вона бовваніє на яшмовім ганку у пишній росі. Роса холодить, і панчішки промокли—байдуже! В оселю вернулася згодом, фіранки прозорі спустила, крізь них З далекого неба лиш місяць ясний осяває її лик невеселий.

Ду Фу (712-770) Отримав класичну китайську освіту Був переконаним конфуціанцем Вчився мислити самостійно 8 років мандрував країною Не склав імперський іспит на державного службовця Зустрічався з Лі Бо, яким захоплювався Жив бідно, від голоду помер його маленький син Був радником імператора, прагнучи “творити добро, виправляючи зло” Все життя прагнув повернутися додому на північ Мандрував і жив у джонці, в якій і помер

Думки під час нічної подорожі Дрібну травицю берега овіяв вітерець, Висока щогла чаплею Над крихітним човном; Дрімають зорі в далечі Над степом осяйним, І на Янцзи промінчики ллє місяць — срібний гном. Хіба мета в житті моя — То слава віршів цих? Коли посаду втратив я, Пішов блукальцем жить; І нині в мандрах вештаюсь, мов чайка та сумна, Що мчить поміж планетою І піднебесним склом.

Самотній лелека Самотній лелека не напоїть дзьоба, Летить, кричить, голос нагадує ключ. Хто пожаліє цю самотню суцільну тінь? Розгубилися в десятках важких хмар.. Погляд зривається і ніби щось бачить… Смутку багато — і ніби чує.. Польові круки не продовжують нитки думок, а теж кричать і метушаться безладною зграєю

Дикі гуси летіли за тисячі лі Та на північ вони повертаються знову. Їм байдуже, чому тут зостанусь в далекій землі. Вже злітають вони і у путь вирушають сувору. Як їх мало лишилося на мілині. Лиш перегук пронизливий чути в долині. Люба, вигадки то, безнадійні, сумні— Не несуть вони лист. Небилицям не вірю я нині.

У човні В Ченду обробляю му поля, Живу на чужині, як гість. Стомився;сиджу край вікна І дивлюсь на північ, на хмари… Веду попід руку стареньку дружину— І вдвох у човні Маленьких синів споглядаємо купіль У пінистій річечці… Гарно! Як ті молодята літають метелики легко удвох; А лотоси стеблами обійнялися у парі.. І жити отак, пити чай –це не гірше, Аніж першосортне вино, Й коряк порцеляновий не поступається яшмовим чарам.

Розмісти вірш Лі Бо або Ду Фу, який тобі подобається