"Євроінтеграція"
Завантажити презентаціюПрезентація по слайдам:
Інтегрáція 1)поєднання, взаємопроникнення. Це процес об'єднання будь-яких елементів (частин) в одне ціле. Процес взаємозближення й утворення взаємозв'язків; 2)згуртування, об'єднання політичних, економічних, державних і громадських структур в рамках регіону, країни, світу.
Європейська інтеграція це процес політичної, юридичної, економічної (а в деяких випадках — соціальної та культурної) інтеграції європейських держав, у тому числі й частково розташованих в Європі. На даний момент європейська інтеграція досягається в основному за рахунок розширення Європейського Союзу та Ради Європи.
Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни.Серед таких мислителів був Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі, який вперше висунув ідею європейської інтеграції.
У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи (1949), НАТО (1949), [Західноєвропейський союз] (1948).
9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»)
18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952р
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору. Однак аніЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 1950-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній. Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейської спільноти з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейську економічну спільноту (ЄЕС). 23 березня 1957 року у м. Римі відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом).
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Спільнот, Європейський Парламент та Суд Європейських Спільнот. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Спільнот.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 1970-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія, 1 січня 1981 року — Греція, а 1 січня 1986 року — Іспанія та Португалія. 1 липня 1987 року набув чинності Єдиний Європейський Акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій)
Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним. 7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття «Європейський Союз» з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).
1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція. 2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський договір вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейської Економічної Спільноти та Євратому, Договору про заснування ЄСВС.
Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу. На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу – Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. З 21 грудня 2007 року до складу Шенгенської зони увійшли Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина та Мальта. 29 березня 2009 року до Шенгенської угоди приєдналась Швейцарія.
26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. 1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції.
Зараз євро перебуває в обігу на території 17 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данія вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. З 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, до єврозони поки що приєдналися лише Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина та Естонія.
1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. 17-18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі.Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації.
29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу. У жовтні ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Наразі Європейській Союз налічує 27 членів.
Політичний контекст Відносини між Україною та ЄС скеровуються Європейською політикою сусідства. У 2009 році ЄС започаткував ініціативу «Східне партнерство», східний вимір Європейської політики сусідства, націлений на істотне підвищення рівня відносин із шістьма східними сусідами.
Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною незалежності. Його витоки — в історії нашого народу й усвідомленні права жити в демократичній, економічно розвинутій, соціально орієнтованій країні. Його мета — створення шляхом масштабних внутрішніх перетворень умов для входження до спільноти європейських розвинутих країн.
Події наприкінці 2013 року сильно вплинули на стосунки офіційного Києва та Брюсселю. Так, непідписання Угоди про асоціацію 28 листопада на саміті в Вільнюсі Європарламент назвав однією з основних втрачених можливостей" у взаємовідносинах
Ще більшу загрозу для зближення України з Європою створили спроби влади силою припинити мирні протести прихильників євроінтеграції, репресії проти активістів, преси та опозиції. Європейський парламент засудив такі дії в спеціальній резолюції, США та чиновники ЄС припустили застосування санкцій проти української влади.
НАТО 1949 Напрям діяльності: Узгодження військово-політичної діяльності і захист інтересів країн учасниць, у тому числі з застосуванням збройних сил
Країни-члени: США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Греція, Туреччина, Норвегія, Данія, Люксембург, Ісландія, Чехія, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Албанія, Хорватія Учасники програми «Партнерство заради миру»: країни Східної Європи, СНД. Особливе партнерство: Україна, Росія
Країни-члени: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія, Австрія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр (грецька частина), Болгарія, Румунія
Рада Європи 1949 Напрям діяльності: Захист прав людини, вирішення гуманітарних проблем і європейської безпеки
Північна Рада 1952 Напрям діяльності: Координація політичної та економічної діяльності країн Північної Європи
Центральноєвропейська ініціатива 1989 Напрям діяльності: Координація політичної та економічної діяльності країн Центральної Європи
Країни-члени: Італія, Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Молдова, Румунія, Україна, Сербія, Чорногорія
Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю 1993 Напрям діяльності: Багатостороннє співробітництво з метою лібералізації торгівлі. Розвиток вільної торгівлі між країнами учасниками
Країни-члени: Хорватія (до 2013), Македонія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Молдова, Сербія, Чорногорія, Косово
Організація чорноморського економічного співробітництва 1992 Напрям діяльності: Підтримка економічного розвитку, досягнення стабільності і миру в Чорноморському басейні. Стати елементом загальноєвропейського співробітництва
Країни-члени: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. Спостерігачі: Сербія, Чорногорія, Австрія, Німеччина, Єгипет (бажає стати повноправним членом), Ізраїль, Італія, Польща, Словаччина, Туніс, Франція
Балтійська асамблея 1991 Напрям діяльності: Координація політичної та економічної діяльності країн Прибалтики
Організація з безпеки і співробітництва в Європі 1975 Напрям діяльності: Вироблення умов і заходів по зміцненню довіри і безпеки в Європі
Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ 1997 Напрям діяльності: Координація політичної та економічної діяльності Грузії, України, Азербайджану та Молдови
Схожі презентації
Категорії