Презентація на тему:
Український театр у XIX сторіччі

Український театр у XIX сторіччі

Передісторія розвитку українського театру XIX століття Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).

Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні та соціально-побутові драми. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові. В Наддніпрянщині процес відкриття стаціонарних театрів просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі - в 1809, у Полтаві - в 1810.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

1871 - увійшовши в творчу співпрацю з Миколою Лисенком, вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів». 1883 - Михайло Старицький очолив перший професійний український театр. 1885 - з низки причин він залишив групу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1893). Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899). Михайло Старицький

З 1871 року Кропивницький переходить до розряду професійних акторів , погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник». Марко Кропивницький

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871), «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885). Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872), «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

Будівля театру корифеїв у Єлизаветграді

Єлисаветградський театр у якому 27 жовтня 1882 р. відбулась перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М.Л. Кропивницького». Нині — Кіровоградський академічний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького Театр корифеїв — перший професійний Український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Театр корифеїв

Мико ла Ка рпович Сад овський — актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру; брат І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського й М. Садовської-Барілотті. Пана с Ка рпович Саксага нський — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького, корифей українського побутового театру. Видатнітеатральні діячі

Марі я Костянти нівна Занькове цька (справжнє прізвище — Адасовська) — українська актриса, працювала в найпрофесійніших українських трупах Кропивницького, Старицького, Садовського, Саксаганського, Карпенка-Карого. Григо рій Андрі йович Ашкаре нко — актор, антрепренер, драматург. Організатор Російсько-української професійної трупи, керував аматорським театром в Кременчуці. Садовська-Барілотті Марія Карпівна — співачка-сопрано і драматична акторка, сестра І. Тобілевича, М. Садовського і П. Саксаганського.

Осиповичева Антоніна — українська драматична артистка, співачка (сопрано). Анто н Матві йович Моле нцький (Найбок) ( 1843, Золочів —1874, Львів) — український актор, режисер і театральний діяч.

Театр Української Бесіди ТеатрУкраїнськоїБесіди(до 1914: ТеатрРуськоїБесіди) — першийукраїнськийпрофесійнийтеатр 1864—1924. Репертуар Протягом 60 років Театр Української Бесіди ставив водевілі, мелодрами, оперети, перекладні п'єсизахідно-європейськихдраматургів й українську побутову драму. Найбільшим успіхом користувалися німецькі драматурги (крім уже названих, Г.Зудерман, Ґ.Лессінґ, Ф.Геббель, Ф.Ґрільпарцер, Ґ.Гавптман, М.Гальбе), далі скандинавські (Г. Ібсен, Б.Бєрнсон, А.Стрінберґ), французькі (Е. Ростан, П. Бомарше,Ж.-Б. Мольєр) й англійські (О.Вайлд, Б. Шоу, В. Шекспір). Побіч українських опер М. Лисенка, М. Аркаса, Д. Січинського), український глядач в «Театрі Української Бесіди» вперше познайомився на українській сцені з операми: «Жидівка» (Галеві), «МадамБаттерфляй» (Пуччіні), «Кармен» (Бізе), «Травіата» (Верді), «Фауст» (Ґуно), «Оповідання Гофмана» (Оффенбаха), «Сіцилійськепарубоцтво» (Масканьї), «Продана наречена» (Сметани), «Галька» (Монюшка) та ін.

Акторський склад За час існування театру на сцені виступали визначні актори: І. Гриневецький, К. Плошевський, С. Янович, А. Стечинський, В. Юрчак, Семен Семдор, І. Рубчак, Лесь Курбас, М. Бенцаль, А. Бучма, В. Блавацький, Т. Бачинська-Лютомська, М. і Т. Романович, І. Біберовичева, А. Осиповичева, С. Стадникова, Ф. Лопатинська, Вітошинський А. П., Керницький М., С. Терлецький, універсальна К. Рубчакова . Режисери театру Над постановками тут працювали Микола Садовський, Марко Кропивницький, Микола Вороний, Микола Вільшанський та ін.

Театр Миколи Садовського у Києві (1907—1919; власно Трупа українських артистів під керівництвом Миколи Садовського), перший український стаціонарний професійний театр, заснований на базі пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 у Полтаві. У складі трупи були: М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, Г. Затиркевич-Карпинська, О. Полянська, М. Малиш-Федорець, О. Петляш, С. Тобілевич, Є. Хуторна, С. Стадникова, С. Бутовський, І. Загорський, О. Корольчук, Г. Маринич, Ф. Левицький, І. Мар'яненко, С. Паньківський, М. Петлішенко, Н. Богомолець-Лазурська (недовгий час працювали Л. Курбас і Й. Стадник); в оперному репертуарі: М. Литвиненко (Вольгемут), М. Микиша, І. Козловський та інші. Головний режисер М. Садовський, декоратори В. Кричевський та І. Бурячок; музичне оформлення М. Лисенка і К. Стеценка; хормайстер, диригент і хореограф — Василь Верховинець, оперними виставами диригували Г. Елінек, О. Кошиць і П. Гончаров. Театр Миколи Садовського

Основний репертуар — класика (Т. Шевченко, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, І. Котляревський, М. Старицький, П. Мирний, І. Франко), яку Садовський час від часу поповнював п'єсами Лесі Українки («Камінний господар»), В. Винниченка («Молода кров», «Брехня»), Л. Старицької-Черняхівської («Гетьман Дорошенко», «Крила»), С. Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Земля»), С. Васильченка («Куди вітер віє»), О. Олеся (етюди). Репертуар збагатився також, хоч переважно без більшого успіху, перекладними п'єсами: Г. Гаєрманса («Загибель надії»), А. Шніцлера («Забавки»), Я. Гордіна («Міреле Ефрос»), О. Ернста («Вихователь Флаксман»), М. Гоголя («Ревізор»), А. Чехова («Ведмідь»), Ґ. Запольської («Моральність пані Дульської»), Ю. Словацького («Мазепа») та операми («Продана наречена» Б. Сметани, «Галька» С. Монюшка, «Сільська честь» П. Масканьї, «Енеїда», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксоляна» Д. Січинського та ін.).

Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької («Театр Скарбека») відкритий у Львові 28 березня 1842 року. На момент відкриття був третім за розмірами театром Європи.