Презентація на тему:
Селяни

Міні-проект на тему «Повсягденне життя мешканців україни у 18-19 столітті» Підготували: Богомолова А., Югай А., Василенко А.

У першій половині 19 ст. в Україні відбувався складний процес розкладу феодально-кріпосницького ладу та розвитку капіталістичних відносин, що гальмувалися існуючою тоді в Росії та Австро – Угорщині кріпосницькою системою.Основними групами населення на селі в дореформений період були поміщицькі та державні селяни (крім них існували ще незначна кількість удільних селян). Велику групу становили селяни і козаки, перетворені на військових поселенців. Безземельних і розорених селян поміщики переводили у розряд дворових, які постійно працювали на панському дворі. Селяни 1) Побут Побут селянина зосереджувався насамперед навколо його житла. І наприкінці ХVIII-на початку XIX ст. українці продовжували споруджувати традиційні оселі. На Поліссі та в Східній Галичині селяни жили в курних і напівкурних хатах. На Поділлі, Полтавщині та Півдні житла зазвичай будувалися з печами, які обов'язково мали димарі. На Слобожанщині, Середньому Подніпров'ї та особливо на Півдні України, де не вистачало деревини, частіше споруджували глиняні та кам'яно-вапнякові будинки. На Поліссі та в Західній Україні традиційно будували зрубні оселі. У всіх регіонах, попри певні територіальні відмінності, облаштування селянської хати мало багато спільного. При вході до неї в куті справа або зліва знаходилася піч. У протилежному (по діагоналі) від печі висіли образи, прикрашені рушниками і квітами, стояв стіл або скриня, застелені скатеркою. Від печі до причілкової (короткої) стіни встановлювався піл — настил із дощок, на якому спали. Над ним висіла жердка, де вішали одяг, а у святкові дні — килими чи дорогі рядна. Попід стінами стояли дерев'яні лави. Згідно з даними І. Фундуклeя, селянські будівлі у першій половині ХІХ ст. складалися з хати для проживання, стодоли, хліва та клуні. Вартість спорудження селянської хати становила 32,99 руб. На будівництво стодоли необхідно було витратити 28,42 руб. (без урахування витрат на відповідні матеріали).

2) Робота Робочий день зазвичай починався дуже рано — улітку о 4—5 годині, узимку о 5—6. Літо було найбільш напруженою порою в житті селянської сім’ї. Уранці після сніданку всі працездатні члени родини вирушали в поле, опівдні сходилися на обід, інколи хтось, переважно дитина, носив у поле обід. Сходилася вся родина лише на вечерю пізно ввечері. Узимку роботи меншало, хоча в жінок до звичних домашніх клопотів додавалися ще прядіння, ткацтво. Чоловіки були вільніші. У сім’ї існував суворий розподіл праці на чоловічу, жіночу та спільну роботу. В обов’язки жінки входила вся робота на городі, включно зі збором врожаю і переробкою, заготівлею овочів, готування їжі, обробка льону й конопель, прядіння, ткання, шиття, догляд за птицею, коровою, свинями, прання, прибирання, догляд за чоловіком та дітьми. Чоловічі обов’язки: робота в полі, виготовлення і лагодження сільськогосподарського реманенту, заготівля палива й будівельних матеріалів, догляд за робочою худобою. Становище української жінки було нелегким. Разом із тим воно визначалося народною культурою, взаєминами, які встановлювалися між молодими людьми, а потім між чоловіком і дружиною. Одруження в українському селі зазвичай ґрунтувалося на взаємній закоханості. Це, звичайно, впливало на становище жінки в сім'ї. Від підпорядкування її захищало й звичаєве право. Чоловік не мав права розпоряджатися майном і землею, отриманими жінкою як посаг. 3) Їжа Їжа селян майже однакова як улітку, так і взимку. Вони харчуються такими стравами: хліб житній, гречаний або ячмінний, зрідка пшеничний, за винятком свят та місцевостей, де пшениця родить. Борщ готують із салом або зі свининою, капустою, буряками, щавлем влітку та з іншими овочами. Зрідка селяни їдять яловичину, частіше свинину, баранину або птицю, але лише на свято або в неділю. Взагалі вони споживають багато картоплі, яку вирощують всюди, особливо на піщаних ґрунтах, а також ячмінну, гречану, пшоняну кашу та галушки, які готують з житнього, пшеничного або іншого борошна, яєць, молока й сиру. Горіхи, бобові, кукурудза, часник, цибуля, свіжі або солоні огірки також належать до їхнього раціону. Для їжі вони користуються простим мальованим глиняним посудом. Ложки, якими вони користуються, виточені з дерева, відполіровані, вкриті лаком і також складені рядочком у шафі. Виделки їм майже невідомі...». 4) Одяг Повсякденний жіночий одяг складався із сорочки та запаски. Вона могла бути однотонною або картатою. У прохолодну погоду жінки вдягали керсетки, пошиті із сукна, свити, кожушки, великі вовняні хустки. У свята замість запаски носили плахту. Дівчата заплітали волосся в косу і прикрашали голову стрічками, квітами чи вінком.

Жінки носили очіпок, прикриваючи його наміткою або хусткою. Шию прикрашали намистом і дукачами. Чоловіки одягалися в полотняні сорочки й штани, у прохолоднішу погоду — сукняні штани та безрукавки. Голову прикривали солом'яним брилем або сукняною шапкою. В осінньо-зимовий період вони вдягали каптани, свити, сіряки, кобеняки. Узимку ходили в кожухах. Зимовим головним убором чоловіків була смушева шапка, а восени — повстяна або сукняна. Сировиною для матеріалів, з яких виготовлявся одяг, були рослинні волокна та шкіри тварин (з хутром або без нього). Саме в цей час в Україні на ринку з’являються фабричні тканини, та все ж частка домотканого одягу, який споживало сільське населення, залишалась домінуючою. Міщани Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді і значенні українських міст. Внаслідок того, що міста Наддніпрянщини стали центрами зосередження імперської адміністрації, у кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр з площею, навколо якої споруджували адміністративні установи. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак переважна більшість вулиць залишалася незабрукованою і майже непрохідною у дощову пору року. Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1–2 тис. осіб. На середину ХІХ ст. із 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис., а 5 – понад 50 тис. жителів. Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари. 1) Житло Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які, відповідно до побажань і фінансових можливостей господаря, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати. У 1796 р. власник міста Умані, польський магнат С. Потоцький збудував маєток із садово-парковою зоною та підземною річкою. Маєток магнат назвав на честь своєї дружини Софії Вітт-Потоцької. Зачарований красою маєтку, польський письменник С. Трембецький у 1806 р. присвятив йому поему «Zofiówka».

Ціна на будинки в центральних частинах як губернських, так і повітових міст Правобережної України завжди була високою, тим більше, якщо вони являли собою новобудову, мали багато поверхів та значну площу. Так, приміром, на початку ХІХ ст. у Києві нові будинки в центральній частині міста оцінювалися від 6500 до 25 000 руб. 2) Одяг У 18-19 ст. заможні мешканці міст - козацька старшина, купці - носили одяг з дорогих чужоземних тканин - шовку, парчі. Простолюд - міщани та козаки - з полотна й сукна місцевого виробництва. За верхній одяг правили жупани, кунтуші. Основним натільним одягом для чоловіків і жінок лишалася сорочка. Жінки на сорочки одягали плахти й спідниці. Взимку по всій Україні носили кожухи. Взуття чоловіків і жінок, їхні головні убори залишалися традиційними.Одяг багатших міщан виготовлявся з матеріалів фабричного виробництва. Чоловіки носили кашкети. Жінки вдягали катанки — верхній одяг, пошитий із сукна з вилогами, обкладеними адамашком (шовковою тканиною) чи оксамитом, а чоловіки — сукняні куртки, бекеші. Заможні верстви наслідували петербурзьку та західноєвропейську моду. 3) На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх соціальні ознаки: 1) відсутність власного дому; 2) відсутність постійного місця проживання; 3) джерело існування - праця по найму. Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%. Умови життя були надзвичайно важкими. Казармені приміщення суконних фабрик (Клінці Чернігівської губ.) здебільшого також дуже погані. Підлоги в казармах бувають у верхніх поверхах дерев’яні, в нижчих — кам’яні, асфальтові, рідше земляні. Нари зазвичай дерев’яні, не пофарбовані і дуже рідко із заліза. Щілини нар переповнені паразитами. За підстилку слугує зазвичай власний одяг, рідше робітникам видають мішки, набиті соломою (солом’яні матраци, мати), або рогожі. Ковдр і подушок ні в кого немає. Часто робітники сплять, не знімаючи навіть черевиків, частково боячись крадіжки. Кількості місць на нарах зазвичай вистачає лише для однієї зміни.