Презентація на тему:
Націоналізм в Україні

Вступ. До питання про історію націоналістичного руху. Націоналісти в незележній Україні. Висновки. Список використаної літератури. План презентації:

Ще жодна постколоніальна держава не спиналася на ноги, якщо в ній не діяли потужні націоналістичні партії та рухи. Класичний приклад – Індія. Індійський національний конгрес, Мохандас Ганді та Джавахарлал Неру, поєднання сильної центральної влади із самоврядуванням штатів, нелегка боротьба із сепаратизмом і проведення успішної модернізації країни, яка нині стрімко входить до числа наддержав. Не менш класичний приклад – Ізраїль. Усі політичні партії, ліві та праві, на час заснування цієї держави були виразно націоналістичними. Звичайно, радикальний націоналізм може призвести до кризи й навіть катастрофи в національному розвитку. Проте ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму: держава може просто де-факто розпастися, як це сталося із Сомалі. Націоналізм – це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології та практики, а для постколоніальної держави саме це і є головним – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії. Метою даної роботи – показати еволюцію націоналістичного руху в Україні.

1. До питання про історію націоналістичного руху. 1.1. Зародження націоналістичного руху в Україні. 1.2. Відомі діячі українського національного руху. Націоналізм – “граничний рівень лояльності до власної національності” і “національна держава як ідеальна форма політичної організації” (С. ван Евер). Націоналізм – це “головним чином принцип, згідно з яким політичне і національне повинно бути конгуентне” (Е.Дж. Гобсбом).

Поява українського етносу, який сформувався в результаті впливу західних культур (в першу чергу польської та литовської) на населення територій, що опинилися після розколу Русі поза контекстом загальноруського культурного розвитку, супроводжувалося жорсткою полемікою про сутність і майбутнє молодої нації серед представників обох частин розділеного (до кінця XVII століття - в основному між Росією і Австрією) народу. Особливої гостроти вона отримала в XIX столітті, коли українська ідея почала набувати форму. З'явився у неї і свій символ в особі поета і прозаїка Тараса Шевченка, якого сьогодні називають «хрещеним батьком українського націоналізму». [2] Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори — Все покину і полину До самого бога Молитися... а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

Класики українського націоналізму Микола Іванович Міхновський (*1873, Турівка, Полтавська губернія; †3 травня 1924) Видатний український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України. [6] Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував: [6] "Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України". Микола Міхновський

Державницька ідея [6] Міхновський висловлює думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, а необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива лише у «державі одноплемінного національного змісту». За Міхновським, кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин». Автор пише: «…через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше Галицько-Руське Королівство — спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою». Констатуючи трагічний факт бездержавності України, Міхновський робить висновок: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..» Міхновський не обурюється закидом, що український народ, мовляв, некультурний, безсилий та інертний, а навпаки, розцінює цей закид як «найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!» На підставі висловлених думок, Микола Міхновський у кінці брошури робить висновок: «Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. … Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. … Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! … Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. … Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!» [6] Брошура Міхновського "Самостійна Україна". Випуск 2002 року

Донцов Дмитро Іванович (*30 серпня 1883, Мелітополь — †30 березня 1973, Канада) український літературний критик, публіцист, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. [6] Дмитро Донцов народився 30 серпня (за іншими даними 10 вересня) 1883 року. В 1900 після закінчення Мелітопольського реального училища залишає рідне місто і переїздить до Царського Села біля Петербурга, де продовжує освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету, який закінчує 1907 року. Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність, і 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві), після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїжджає в Галичину, потім в Австро-Угорщину. У 1909—1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті, там же одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри в Відні, 1911 р. переїжджає до Львова, де продовжує навчання. 1917 року одержує ступінь доктора юридичних наук. 1913 року Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, а з 1916 р. — у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів. Протягом 1919—1921 рр. — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР в Берні (Швейцарія). З 1922 р. — знов у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вісник», друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. Видає бібліографічні статті, «Муссоліні», «А.Гітлер», пререкладає «Майн Кампф» українською мовою. У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм». У 1939 р. емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі (Канада), там же в 1948-53 рр. викладав українську літературу в місцевому університеті. Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук. Дмитро Донцов Книги “класиків” Українського націоналізму

Український націоналістичний рух як монолітна політична сила існував не довго. Власне, свій початок він бере у 1929 році, коли у Відні на першому Конгресі українських націоналістів було створено Організацію Українських Націоналістів, яку очолив визначний державний і політичний діяч полковник Євген Коновалець. [2] Діяльність ОУН під проводом Коновальця - найяскравіша сторінка не лише в історії націоналістичного руху, а й національно-визвольної боротьби українського народу. На цьому етапі свого розвитку націоналістичний рух досяг найголовнішого: було закладено ідейні і політичні засади боротьби за відновлення державності, а "українське питання" поставлено на міжнародній арені. Смерть Коновальця, який був ліквідований за особистим наказом Сталіна у 1938 році, нанесла сильний удар по єдності українських націоналістів й засвідчила наміри більшовицької агентури зробити все, щоб нейтралізувати вплив ОУН. [2]

Уже в 1940 році стався перший розкол ОУН: націоналісти поділилися на прихильників Андрія Мельника та Степана Бандери, останній очолив ОУН(р). Не вдаючись до аналізу його причин, сьогодні можна ствердити, що розкол не приніс політичних дивідендів жодній із сторін, натомість послабив вплив українських націоналістів на суспільно-політичне життя України та еміграції. На переломі 1953-54 років в середовищі ОУН(р) виник новий конфлікт. У його результаті в 1956 році утворилася Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз). Її перший голова - Лев Ребет був ліквідований більшовицьким агентом Б.Сташинським у 1957 році. Згодом Сташинський знищив провідника ОУН(р) С.Бандеру. [2] Лев Ребет Степан Бандера Андрій Мельник

Треба відати належне діаспорним провідникам усіх частин колись єдиної ОУН. Кожен з них докладав зусилля, щоб об'єднати розрізнений націоналістичний рух. Проте, слід визнати, що ці зусилля не дали належного результату. [2] Водночас необхідно констатувати, що величезною заслугою усіх гілок ОУН є їх неоціненний вклад у здобуття Української державності. Можливо вперше в історії національно-визвольного руху було порушено згубну практику звинувачень за поразки наших державницьких устремлінь. Натомість національно-визвольний рух був спрямований виключно на боротьбу з ворогами українського народу. Так постали похідні групи ОУН, Українська Повстанська Армія, які на території України боролися з усіма окупантами. Конкретним результатом діяльності українських націоналістів стало постання у 1939 році Карпатської України, створення у Львові Державного правління, а у Києві Української Національної Ради, національних інститутів, які засвідчили прагнення української нації до власної державності. [2] У повоєнний період саме українські націоналістичні організації надавали дієву допомогу дисидентському руху, займались виданням і поширенням заборонених в Україні книг, зберегли наукові, культурні та політичні осередки українства. [2]

Герб Прапор Карпатська Україна 15 березня 1939

Відомі діячі українського національного руху Степан Бандера (01.12.09 - 15.10.59) Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. На початку 1922 р. став членом Пласту. З 1928 р. - член Української Військової Організації. У 1929 р. вступив до Організації Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 р. – член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ), а з червня 1932 р. - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. В червні 1933 р. затверджений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Є автором декількох праць, в яких ґрунтовно розроблено теологічні і теоретичні засади українського націоналізму, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958) та ін. У1959 р. трагічно загинув від кулі агента радянських спецслужб. Похований у Мюнхені. [6]

Прикдади виявлення характеру ставлення до постаті С.Бандери Футболка з портретом С.Бандери Пам‘ятник Степану Бандері у Львові Пам'ятник Степану Бандері в м. Бережани Тернопільська обл. Сітілайт виготовлений на замовлення Львівскої міської Ради з написом «УПА живе»

Музей-садиба Бандери На місці колишньої плебанії, де мешкали Бандери, сьогодні створено музей-садибу цієї родини - візитну картку села Волі-Задеревацької, що на Львівщині. Вказівник до музею Лицарі УНР, ОУН-УПА – Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Олекса Гасин Садиба-музей

Тарас Бульба-Боровець (1908 - 15.05.81) Псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Гонта. Народився на Волині. У 1930 заснував організацію Українське Національне Відродження. Декілька разів заарештовувався польськими спецслужбами, в 1934-35 був в'язнем Берези Картузької. У 1939- 41р.р., під час більшовицької окупації, продовжував роботу в організації націоналістичного підпілля на Поліссі і Волині. У 1941- 45 р.р. сформував і очолив партизанські виділи Поліської Січі в м.Олевську. В лютому 1942 р. повстанські загони на чолі з Боровцем діяли в Костопільському та інших р-нах. В березні-квітні 1943 р. вів переговори із штабом УПА-Північ. В липні 1943 р. Перейменував, очолювані ним, загони в Українську Народно-Революційну Армію і створив, спільно з І. Мітрингою, Українську Національно-Демократичну Партію. У 1943 р. УНРА була роззброєна частинами Української Повстанської Армії. У 1943 р.– заарештований гестапо у Варшаві і ув'язнений у концтаборі Саксенгаузен. Звільнений у вересні 1944 р. З 1948 р. жив в еміграції у Канаді. Видавав журнал “Меч і Воля”, створив Українську Національну Гвардію. Автор спогадів “Армія без держави”. Помер у Торонто. [6] «Армія без держави — це те ж, що і держава без армії. В одному й другому випадку, особливо на етапі становлення, одна існуюча сама по собі структура, як і друга, приречена на неуспіх». [6] Т.Бульба – Боровець Один із творів Т. Бульби-Боровця «Армія без держави»

Олекса Гасин-Лицар (1907 - 31.01.49) Полковник УПА Народився у 1907 р. в селі Конюхів Стрийського району на Львівщині. Курінний провідник пластунів. Член УВО, ОУН, студент Львівської політехніки. Закінчив з відзнакою школу підхорунжих польської армії. Політв’язень польських тюрем (1931, 1933, 1937) і концтабору Береза Картузька (1934-1935). Організаційний військовий референт КЕ ЗУЗ (1935-1936), член військової референтури ПУН за кордоном у ранзі сотника (1938-1939). Член Революційного Проводу ОУН (1940-1941). Член проводу ОУН з 1947 р. Підвищений до рангу полковника УПА в 1948 р. Загинув смертю героя у Львові у січні1949р. [6] Олекса Гасин-Лицар

Євген Коновалець (14.06.91 - 23.05.38) Полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927 р.). Народився у с. Зашків Львівського повіту. У 1901-1909р.р. навчався в Академічній гімназії у Львові, вивчав право у Львівському університеті. У 1913 р., як представник від студентства, входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП. На початку Першої світової війни 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В червні 1915 р. потрапив у російський полон. У 1915 – 1916 р.р. перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. У вересні 1917 р. втік з табору. Був одним з організаторів полку Січових Стрільців. З грудня 1922 був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. У 1938 загинув у Роттердамі (Голландія). Похований на кладовищі Кросвік у Роттердамі. [6] Євген Коновалець Плакат Української партії Пам‘ятник Коновальцю у Львові Футболка із портретом Коновальця Смолоскипна хода на честь героїв Крут Київ 29 січня 2009

2. Націоналісти в незалежній Україні На початку 90-х років минулого сторіччя націоналістичні організації, проводи яких перебували за кордоном, відновили свою діяльність в Україні. У 1993 році Міністерство юстиції зареєструвало громадську організацію ОУН під проводом Миколи Плав'юка. [2] Також з'являється політична партія Конгрес українських націоналістів (КУН) під проводом Слави Стецько. [2] Крім згаданих об'єднань про свою причетність до націоналізму задекларувала низка інших партій і громадських організацій. Всеукраїнське об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ), Соціал-Національна Партія України (СНПУ),Українська консервативна республіканська партія (УКРП), УНА-УНСО - це далеко не повний перелік тих, хто претендував на роль "націоналістичного фактору" в українській політиці. Впродовж усього часу націоналісти шукали за формою, що може консолідувати націоналістичний рух. [2] Слави Стецько Микола Плав'юк

Конгрес Українських Націоналістів є політичною партією, яка об’єднує громадян України і в своїй діяльності керується Конституцією України, Законом «Про політичні партії в Україні», Статутом та Програмою Конгресу. [5] Головна мета діяльності Конгресу – боротися за побудову Української Самостійної Соборної Держави, за її зміцнення і розбудову та створення передумов для всебічного розвитку всіх творчих сил української нації. [5] Партія заснована 18 жовтня 1992 року на Установчому з’їзді в м. Києві. З моменту заснування до березня 2003 р. партію очолювала народний депутат трьох скликань Ярослава Стецько. Конгрес нараховує понад 24 тисячі членів. [5] Прапор Конгресу Українських Націоналістів являє собою прямокутне двоколірне полотнище: червоний колір символізує кров українців, які полягли в боротьбі за незалежність Української Держави; чорний колір символізує землю, заселену і освоєну українським народом. [5] Символіка Емблема – на червоному тлі кола, обрамованого чорною (зовнішньою) і золотавою (внутрішньою) лініями, розміщений хрест у вигляді меча. Меч, спрямований лезом донизу, має подвійне значення: хрест означає, що організація у своїй діяльності керується принципами християнської моралі; меч лезом вниз символізує, що Конгрес Українських Націоналістів готовий захистити Українську Державу. [5] Олексій Григорович Івченко – Голова Конгресу Українських Націоналістів

Восени 1993 року Мін'юст зареєстрував політичну партію "Організація українських націоналістів в Україні (ОУНвУ)". Кістяк партії склали члени ОУН(р), які діяли лише в Україні, здебільшого були репресовані й не погоджувалися із політичною практикою проводу революційної ОУН. ОУНвУ задекларувала благородну мету: об'єднати націоналістичний рух. Однак це була безуспішна спроба. Що більше, ОУНвУ пережила низку розколів, а найбільшим її "досягненням" стали підтримка блоку "Народний рух України за єдність", в народі "третій рух", під керівництвом Богдана Бойка та активна протидія обранню Президентом України Віктора Ющенка. [2] Черговою спробою консолідувати націоналістів стало створення у 1998 році політичного блоку "Національний фронт", основу якого склали Конгрес українських націоналістів, Українська республіканська партія та Українська консервативно-республіканська партія. Блок не здолав 4% порогу на виборах до парламенту. Серед причин називали відсутність "мельниківського крила" та жорстке протистояння з Народним рухом України. [2]

У червні 2003 року на XVI Великому Зборі Українських Націоналістів було оприлюднена декларація про єдність націоналістичних сил. Свій підпис під документом поставили голова ОУН Микола Плав'юк, голова СНПУ Ярослав Андрушків та провідник Всеукраїнської громадської організації "Тризуб" ім. С.Бандери Василь Іванишин. Декларація не розв'язала проблеми консолідації українських націоналістів, проте засвідчила наміри націоналістів, що перебувають у різних організаціях виступити консолідованим націоналістичним рухом. Наступним кроком на шляху єдності націоналістичного руху стало спільне звернення ОУН та ОУНр з нагоди 75-ї річниці створення Організації Українських Націоналістів. У зверненні не лише відзначається величезна заслуга ОУН в здобутті Української держави, а й підкреслюється, що націоналізм залишається "єдиною об'єднуючою силою, що стоїть на сторожі інтересів українського народу". [2]

Що не змогли зробити політики зробив Мін'юст. Зокрема, проведена Мін'юстом перереєстрація значно просіяла реєстр націоналістичних партій. На сьогодні, фактично, лише КУН (голова Олексій Івченко) і ВО "Свобода" (колишня Соціал-національна партія України, нині голова - Олег Тягнибок) репрезентують націоналістичне партійне середовище, що, очевидно, сприяє консолідаційним процесам. 25 травня 2004 року голови ОУН, ОУН-р, КУН і ВО "Свобода" оприлюднили заяву "Єдність-запорука перемоги!", у якій заманіфестували намір об'єднати український націоналістичний рух, перетворити його у сучасну й впливову політичну силу. Це перший документ в історії новітнього націоналістичного руху під яким стоять підписи лідерів найвпливовіших націоналістичних партій і громадських організацій - Миколи Плав'юка, Андрія Гайдамахи, Олега Тягнибока та Олексія Івченка. [2] Олег Тягнибок Олексій Івченко Логотип ВО «Свобода»

Націоналісти і проблема влади [2] Лідери націоналістичних організацій не приховують, що питання влади є для них принциповим. В одному з інтерв'ю, народний депутат України, лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок заявив: "Ми вважаємо, що в 2006-му році в українському парламенті обов'язково має бути фракція українських націоналістів, щоб з будь-якого питання, яке стосується чи внутрішньої, чи зовнішньої політики, чи соціальних, чи економічних питань, має виходити депутат і говорити позицію українських націоналістів. Якщо цього не станеться в 2006-му році, ми боїмося, що ідея українського націоналізму як в парламенті, так і в суспільстві може бути відкинута на десятки років". Не менш категоричний голова ОУН Микола Плав'юк: "Сьогодні українські націоналісти не вимагають для українського народу нічого іншого, ніж вимагають німці для Німеччини, чи вимагають французи для Франції, чи англійці для Англії. І тому, в тому випадку перед нами стоїть можливість дійти до влади, будучи при владі, реалізувати наші засади, які ми довгий час пропагуємо". Очевидно, одним із недоліків української влади є відсутність у ній позиційованої націоналістичної складової. Існують різні пояснення такого стану. Проте є одностайність у тому, що так більше не повинно бути. Суспільство готове до належного сприйняття ідеології українського націоналізму, а значить на різних вертикалях влади мають бути українські націоналісти. Останні вибори у низці європейських країн, зокрема вибори до Європарламенту, де переконливу перемогу здобути європейські націоналістичні партії, засвідчують сприятливу політичну кон'юнктуру, дають непогані шанси українським націоналістам. Тепер тільки від них залежить, коли і в який спосіб буде вирішено це "складне питання" влади. Очевидно, що об'єднаними силами вирішити його набагато легше.

Проблеми сучасного українського націоналізму [1] Ретроспективність – означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного українського націоналізму, воно є, за великим рахунком, єдиним полем його реальної зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводяться з приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість Традиції і творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за своїм духом, а не буквою. Вторинність – означає несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія проти НАТО – то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом відруховості – аби як, але не так! Ліберальність – означає зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту маргінальність в його рамках. Пасивність Ілюзорність – означає безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до „широких зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння і розгубленість. Культурництво – зведення усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському соціумі, до так званих „гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності."

ЦІЛІ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА [3] 1. Здобути Українську Самостійну Соборну Державу і закріпити її, поставити її в основу глибокого і всебічного розвитку української нації. 2. Вести націю до вершини творчого життя. 3. Вибороти її гідне становище в міжнародній родині. 4. Запевнити кожній українській людині гідне становище в суспільстві. 5. Віддати всі свої сили і здібності і вести кожну свою працю під кутом цих принципів. Закони українського націоналізму

ДЕКАЛОГ “ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА” [3] (Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об'єднанням на зразок партій але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено 1929 року “Десять заповідей українського націоналіста”, що стали загально знаними під своєю грецькою назвою “Декалог”). Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя; 1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї. 2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації. 3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань. 4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба. 5. Пімсти смерть Великих Лицарів. 6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба. 7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи. 8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації. 9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни. 10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

МОЛИТВА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА [3] Україно, Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріюмфом і туком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо Ти, все життя моє, бо Ти, все моє щастя. Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць в понурі ранки, принеси мені зойки катованих в льохах і тюрмах, і на засланні, щоб віра моя була гранітом, щоб росло завзяття, міць, щоб сміло я йшов у бій так, як ішли герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї; щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, тлум катів Твоїх, невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, в Кінґірі і Воркуті, геройську смерть героїв Української Нації, Української Національної Революції — полковника Євгена Коновальця, Басарабової, Головінського, Шухевича, Бандери та славну смерть Данилишина і Біласа, і тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані, або тайком затребані Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці мойому. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому! У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя, рости мене до ясних чинів. В чинах тих, хай знайду я смерть солодку, смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі ВІДВІЧНА УКРАЇНО, МОГУТНЯ І СОБОРНА!

Суть так званого українського націоналізму полягає не в створенні та зміцненні української національної ідеї, але в елементарній русофобії навіть ціною підпорядкування зовнішнім силам Сьогодні український націоналізм прийнято згадувати в одному ряду з іншими різновидами націоналізму, А інколи - навіть протиставляти його націоналізму російському. Такий стан речей є наслідком неповного розуміння цього явища, тому що націоналізм на Україні має ряд унікальних особливостей, які не дозволяють вважати його формою, аналогічною до тієї, що зустрічається в інших країнах. Причини цього криються в самій специфіці української національної ідеї та її історії. ВИСНОВКИ:

Список літератури: http://ru.wikipedia.org Іллєнко А. «Кінець ретронаціоналізму та перспективи Нового Націоналізму» // http://blog.i.ua/community/173/115216/ Націоналістичний рух // http://www.ukrnationalism.org.ua/movement/?laws САЙТ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА // http://avancar.ucoz.ua/index/zakoni_ukrajinskogo_nacionalizmu/0-31 Всеукраїнське об'єднання "Свобода". Офіційна сторінка // http://www.svoboda.org.ua/ Конгрес Українських Націоналістів // http://www.cun.org.ua/ukr/