Презентація на тему:
Медична географія

Історичні особливості розвитку медичної географії Семінарське заняття 1.

Питання для обговорення Зародки медико-географічних знань як важливий етап розвитку медичної географі. Накопичення медико-географічних знань у цехах цирульників (ХІІ-ХVст.), в парафіяльних братствах (XVI-XVII ст.), в медичних школах (XVIIІ ст.). Військово-медична справа і медична географія (ХІХ ст.). Земський етап розвитку медичної географії. Основні надбання та розвиток медичної географії у дореволюційний період. Особливості розвитку медико-географічних досліджень у 20 – 30 рр., воєнні та післявоєнні роки ХХ ст. Сучасний етап розвитку медичної географії – проблеми та перспективи.

Здавна було замічено, що багато хвороб людини зустрічаються лише у визначених частинах земної кулі, виникають після контакту з певними видами рослин і тварин, що живуть у конкретних природних умовах. Так, наприклад, жовта лихоманка зустрічається в країнах Південної Америки й Африки, лейшманіоз з'являється тільки в жарких країнах, зокрема в Середній Азії і Закавказзі, холера - в Індії і найближчих до неї країнах Азії і т.д. Навіть хвороби, розповсюджені повсюдно, в одних районах зустрічаються частіше, ніж в інші.

Становлення медичної географії як науки охоплює тисячоріччя; воно залежало від розвитку багатьох інших наук, насамперед від географії і медицини, а також від фізики, хімії, біології й ін. Кожне нове відкриття, досягнення в цих областях знання сприяло розвитку медичної географії, її змісту.

Перші представлення про вплив природних і соціально-економічних факторів на здоров'я людей почали формуватися ще в далекій давнині, про що свідчать дані археології, елементи медичної діяльності, відбиті в мові, народному епосі, а також у творах мистецтва, що згадують різноманітні хворобливі стани і медичну допомогу при них, що збереглися древні писання.

В епоху середньовіччя характерними є ріст міст, у яких відзначалися висока щільність населення, антисанітарні умови, низький рівень медичної допомоги хворим. Усе це сприяло масовому поширенню епідемій. Судячи з описів, це були чума, тиф, дизентерія, віспа. Значний розвиток медицина одержав в арабських країнах. Видатний лікар середньовіччя Абу Алі Ібн Сина (980-1037 р.) багато уваги приділяв взаємодії середовища і людини, ролі навколишнього середовища у виникненні захворювань, відзначаючи залежність здоров'я від географічних умов місцевості, у якій проживає людину.

Початок становлення вітчизняної медичної географії відноситься до першої чверті Х\/ІІІ ст. Медико-географічна інформація міститься в працях перших російських географів і вчених, насамперед М.В. Ломоносова, що у своїх роботах у 1753 р. вказує на значення погоди для здоров'я. У 1762 р. Яків Монзей писав про необхідність займатися природничонауковими спостереженнями, досліджуючи місце розташування, погоду, звичаї місцевих жителів, що можуть впливати на стан здоров'я.

Також деякі наукові дослідження з медичної географії, що з'явилися ще в 18 ст. у Росії пов'язані з іменами О. Гуна, А. П., Владимирського і Я. А. Чистовича. Значний внесок у розвиток медичної географії внесли роботи англійських вчених С. Хеннена, X. Маршалла, француза Ш. Будена й ін.

На початку ХІХ в. медична географія в Росії досягла свого розквіту. Найбільші діячі російської медицини С.П. Боткін, Н.І. Пирогов, І.М. Сєченов приділяли багато уваги використанню кліматичних факторів у лікувальних цілях. У 1893 р. видається книга видатного російського кліматолога і географа А.І. Войейкова "Дослідження кліматів для цілей лікування і гігієни", у якій автор розвиває ідею климатолікування, а також розглядає вплив метеорологічних факторів на організм людини.

До кінця ХІХ ст., з розвитком мікробіології, епідеміології, санітарної статистики і гігієни, характер медико-географічних досліджень змінюється. Зростає інтерес до вивчення соціально-економічних умов, їхнього впливу на стан здоров'я, захворюваність і смертність, організацію охорони здоров'я. У цей період розвитку медичної географії вчені стали широко використовувати не тільки описовий, як це було в минулому, але і статистичний, картографічний і історичний методи дослідження.

На початку ХХ ст. розвиток медичної географії призупинився (почалася диференціація наук). У цей час вітчизняна медична географія розуміється як галузь загальної географії, що займається вивченням географічного поширення хвороб. Основоположниками медичної географії як самостійної науки в СРСР стали Д. К. Заболотний і Е. Н. Павловський, що запропонували методичні основи сучасних медико-географічних досліджень. У 50-60-і рр. великий внесок у вивчення медичної географії зробили А. А. Шошин, Е. І. Ігнатьєв, А. Г. Воронов і ін. У середині 20 ст. радянські вчені (А. П. Авцин, Г. М. Данишевський, А. В. Чаклін та ін.) почали інтенсивне дослідження поширення пухлинних захворювань (головним чином рака), серцево-судинних захворювань і інших у зв'язку з клімато-географічними умовами. Цей напрямок виділився в самостійну галузь медицини й одержав назву географічної патології.

В роки Великої вітчизняної війни весь науковий потенціал медицини був мобілізований на обслуговування армії. З 1943 року стали проводитися дослідження з військово-медичної географії. Охорона здоров'я вимагало комплексних медико-географічних досліджень при освоєнні нових територій, що відродило інтерес до медичної географії. Почалося експедиційне дослідження територій Далекого Сходу і Сибіру. Багато експедицій проводилися під керівництвом академіка Е.Н. Павловського.

У 80-і роки основні напрямки медико-географічних досліджень залишаються пріоритетними. Новим стає медико-географічне прогнозування, на основі якого складаються програми розвитку охорони здоров'я і профілактики захворювань, обумовлених факторами зовнішнього середовища. Як і раніше серед проблем, що займають медиків-географів важливе місце приділяється питанням адаптації людини до екстремальних умов, нозогеографії, епідеміології