Презентація на тему:
Богдан Ігор Антонич

Життя-це наш обов'язок творить, де творчий кожен день і кожна мить. (Моє педагогічне кредо) Ремізова Наталія Володимирівна, учитель української мови та літератури Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №38

Життєвий та творчий шлях Богдана – Ігоря Антонича (1909-1937) Мої пісні - над рікою часу калиновий міст, Я - закоханий в життя прочанин.

Богдан Ігор Антонич народився у с. Новиця Горлицького повіту, у родині священика. Справжнє прізвище батька було Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря. Початкову освіту здобував Антонич в інтернаті під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив у містечку Сяноку. Писати вірші Антонич почав рано – у польській гімназії польською мовою. «Навернення» до української поезії відбулося по вступові у Львівський університет 1928 року. Уперше Антонич дав до друку свою поезію аж у 1931 році в пластовий журнал «Вогні». Того ж року побачила світ перша книжка «Привітання життя».

Перші свої українські вірші він читав у колі студентів-українців. Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України й наполегливо почав вивчати нюанси української мови, учитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України. Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні».

Також він пробував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький. Треба згадати й редакторську діяльність Антонича: він деякий час редагував журнал «Дажбог» і також із Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич малював, грав на скрипці й складав музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, мали вплив на його лірику.

Антонич сповідував ідею неподільної та гармонійної єдності людини й природи, людини й космосу, прагнув пізнати та відтворити рух незнищенної матерії в безконечній змінності її форм і виявів, жадібно всотував усі барви, тони та звуки довколишнього світу. Але не тільки взаємини людини й природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфоз і поетичних міфів. Антонич чутливо реагував на соціальну дійсність, на фантастичні, з елементами сюрреалізму образи-символи капіталістичного міста-спрута. Особливо вражаючі урбаністичні картини з майстерним відтворенням морально-психологічної атмосфери міської ночі й затхлих закапелків дрібних душ постають у збірці «Ротації».

Поет багато спілкувався з художниками, скульпторами, музикантами, шукав разом із членами АНУМ — Асоціації Незалежних Українських Митців — нових засобів художнього вираження, був уважний до новаторських експериментів у галузі форми кубістів і сюрреалістів. Тому, одержуючи за свою другу книжку поезій «Три перстені» літературну нагороду львівського Товариства письменників і журналістів, він у своєму привітанні 31 січня 1935 року відмежовується від політично-спекулятивних зазіхань на його свободу самовираження з боку націоналістично-агресивних кіл. Поет належить правді, якій служили чесно, з прометеївським подвижництвом Т. Шевченко та І. Франко.

Для нього І. Франко — «учитель і поет, виховник-будівничий», який умів «шляхи майбутнього в мету спрямовувати сміло», а Т. Шевченко — «не пишний монумент із мармуру», а слово, яке тривкіше за бронзу. Перші поетичні спроби Богдана Антонича не відзначаються досконалістю версифікації. Але молодий поет наполегливо шукає індивідуальні ходи до пізнання таїни семантичного «коду» слова та образності. А з якою музичною енергією він творить експресію строф, яка виразна образна структура «Поеми про вітрини»! Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника й серце його народу». Він себе називав малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію. Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. («Вишні») Жулинський М. Г. Із книги «Із забуття — в безсмертя”

Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Перевтомлене довгою гарячкою серце не витримало…

ВІРШІ Богдана- Ігора Антонича

Вишні Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,  на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.  Моя країно зоряна, біблійна й пишна,  квітчаста батьківщино вишні й соловейка!  Де вечори з євангелії, де світанки,  де небо сонцем привалило білі села,  цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,  як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 

Про поезію “Вишні” Свідомість автора поезії “Вишні” сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів. Естетично митець орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподібнення ліричного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення. Певне утруднення викликають колоритні метафори вірша “Вишні”: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що оспівував Шевченко. Поет виявився прихильником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про вживання імені чи прізвища певного автора в написаному ним творі. Поет керувався іншими постановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як “царя природи”. Віршований розмір: шестистопний ямб із допоміжною стопою пірихієм. Вірш написано 16 квітня 1935 р

ОСІНЬ Дозрівають довгі дні, як ярі яблука, лине листя з лип, плине воза скрип, коло лісу колом ллється вигук зяблика. Палиться під захід сонця неба палуба, от отара в отаві, сизі мряки сиваві, в яслах яру ясний ястер ятрить яструба. П’яне піано на піаніні трав вітер заграв. Спіють дні все менші, нерівні, піють по півночі півні і ості, осокори, рій ос і ось вже осінь і о осінь інь нь.

ПЕРШИЙ СНІГ Осінь переїхала по полі возом золотим. Понад кучугури кучерява мряка — срібний дим. Сонце з батогом проміння вогняний погонич. Навпростець по небі білі хмари в перегони. На куделі верховіття сиве павутиння. Підпирається гори рукою далеч синя. Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом, в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом. Білі квіти впали — заповідь майбутніх січнів; перший раз тоді поцілувала землю вічність.

ПІД ДАХОМ ЛІСУ Ой піду я до бору, до бору, подивлюся на сонце крізь тінь. Піднесуться дерева угору, угору, і на землю впаде далечінь. Ой піду я до бору, до бору, подивлюся на сонце крізь сон. Попливуть мої думи угору, угору, ліс і сон зашумлять в унісон. Ой піду я до бору, до бору, подивлюсь на смереки крізь смерк. Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору, щоб лиш день, наче пень, геть померк. Ой піду я до бору, до бору, подивлюся на вітер крізь віти, як пливе він у ліса комору, комору. Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.

АВТОБІОГРАФІЯ В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені, і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені. Тепер — де б я не був і коли-небудь, я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені. А як зійшов із гір до гамірливих міст, у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив, глядів спокійно на хвиль противних гурагани. Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, я — закоханий в житті поганин.

АВТОПОРТРЕТ “Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”. “Я — закоханий в житті поганин”. “Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя” Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п’яніти? Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.

РІЗДВО Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий. Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

Теорія літератури Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці в першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Перехід міфічного образу в поетичний пов'язаний з усвідомленням відмінності між суб'єктивністю процесу пізнання та об'єктивністю дійсності. Один і той же міфологічний мотив, опрацьований протягом багатьох віків, набуває в кожній епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики й може з часом повністю втратити архаїчний елемент або ж здобути його нове, символічне вираження.

Теорія літератури Асоціативність – певна сукупність , можливо , навіть паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів , здатних утворити зв`язок між собою. У своїй генетичній основі зародження художній образ утворюється саме за законом асоціативності. Певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюючі властивості.

Теорія літератури Фігурний вірш – вірш, у якому синтезовано властивості звукових та візуальних мистецтв, утіленні у винахідливій, переважно графічній, формі.

Творча спадщина митця:  1931 р.-- перша збірка " Привітання життя ". 1934 р.--- збірка " Три перстені ". 1936 р.--- збірка " Книга Лева ". 1938 р.--- посмертні книги "Зелена Євангелія " і " Ротації "   Прозові твори: "На другому березі "(незакінчений роман ) . "Політик" ( сатиричний гротеск ). "Три мандоліни" (новела ). Літературно -- критичні статті: " Національне мистецтво " " Між змістом і формою ". " Становище поета ". " Як розуміти поезію ". " Сто червінців божевілля ".

АФОРИСТИКА АНТОНИЧА: Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог Кожний із нас життю є брат. Щастя – це трикутник, а в нім три боки: віра, надія, любов. Душа – це битий шлях на невідомих дійсності полях. Велика простота – найвища досконалість. Небо – людська ціль остання. Небо – вічний знак питання. За смерть сильніше лиш кохання. Хто падає, за ним не тужать... Наші мрії, заміри, бажання перейдуть часто в дійсність аж тоді, коли від себе їх відірвемо. Ступенем до перемоги стає нам кожний, хоч невдалий, зрив. Коли слова на порох стерті, Сповідатись зорям зайво.  

Твори автора: Автобіографія Зелена Євангелія. Львів, 1938; Книга Лева. Львів, 1936; На другому березі (незакінчений роман) Привітання життя. Львів, 1931; Пісня про незнищенність матерії Ротації. Львів, 1938. Три перстені. Львів, 1934; статті переклади з Р. М. Рільке