Презентація на тему:
Антонич Богдан-Ігор Васильович

Поета народжує край його дитинства. Богдан-Ігор Антонич говорив про це так: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію». Такою землею для Антонича була Лемківщина, де він народився 5 жовтня 1909 року

Дата народження:5 жовтня 1909 Місце народження:Новиця, Лемківщина, Австро-Угорщина Дата смерті:6 липня 1937 (27 років) Місце смерті:Львів Громадянство:Австро-Угорщина, ЗУНР,Польща Рід діяльності:поет, прозаїк, перекладач, літературознавець Роки активності:1931-1937 Напрямок:література Жанр:поезія, проза, переклад, стаття

Біографія Народився в родині греко-католицького священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Мати майбутнього письменника, Ольга Волошинович, походила із села Липовець Сяноцького повіту. Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки.

Упродовж 1920—1928 навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку.  З першого і до останнього класу Антонич відзначався як кращий учень. Із середини 1920-х років батьки Богдана Ігоря Антонича жили у селі Бортятин (тепер — Мостиського району Львівської області), де отець Василь був місцевим парохом. Б. І. Антонич часто приїжджав сюди, тут написав низку своїх творів.

Протягом 1928—1933 Антонич — студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність — польська філологія).

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти», наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України. Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б. І. Антонич, поряд— Ірина Пеленська, посередині — лектор О. Шемлей.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».

Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький. Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику. Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові на Янівському цвинтарі, поле № 4.

Могила Богдана-Ігора Антонича на Янівському кладовищі.

Після його смерті та входження Західної України в склад УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами. У 1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на Городоцькій вулиці, буд. 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його батьківщині в Новиці (Польща). Меморіальна дошка на батьківщині в Новиці

Антонич-поет народжувався трудно. Але знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. В його перших віршах надто ще елементарна, і тому художньо цілком нецікава, боротьба з мовою, а також боротьба з силабо-тонічною метричною системою. Помітна формальна невикінченість та тематична невишуканість.   Поезії, що ввійшли у збірку «Привітання життя», далеко цікавіші. Безумовно, це найслабша поетова збірка. Але в ній чимало художньо майстерного і несподіваного.        В першій збірці молодий поет намагається внести багато поверхового, нового в формальний арсенал поезії.  У другій збірці «Три перстені» Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цілком міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку і кольорит єдиного твору — «Зеленої елегії». Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом. 

 «Зелена євангелія» не приносить нам нових тематичних мотивів чи формальних нововведень. Навпаки, тут бачимо зведення тем, віднімання мотивів, виструнчування основи поетичного світогляду, згущування найосновнішого. Поет не продовжує тем волюнтаризму, відваги, боротьби, що були в попередніх збірках. Не продовжує він також теми ортодоксальної релігії. Натомість він посилює основні теми своєї творчости і своєрідно підносить їх до цілком уже містичних сфер. Коли в першій збірці ми бачили атмосферу казки, а в другій міту, то тут зустрічаємо витончену та художньо перевтілену містику.        Поет відчуває, що, хоч його коріння втоплене в низинних хащах природи, природа допомагає йому підняти чоло до зір. Притримуючися однієї лінії розвитку, Богдан Ігор Антонич з чарівного і талановитого поета лемківських краєвидів став геніальним поетом-мислителем, поетом-містиком. 

РІЗДВО Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дук лі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий. Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць - золотий горіх.

Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

ВИШНІ Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував "Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 16 квітня 1935

Поет уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, в якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п'янко».

АВТОПОРТРЕТ «Я все паяний дітвак із сонцем у кишені» «Я закоханий в житті поганин» З першої книжки «Привітання життя» Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п'яніти? Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.

Лiричний герой вiрша Б.-I. Антонича Автопортрет — як дитина, що вiдкриває для себе свiт. Вiн радiє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червонi i срiбнi, а пiд ними гуляють, \як дiтлахи, взявшись за руки, весна i вiтер. З iншого боку — вiн не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вiтру, Блискавицi, Зеленому Дереву. I цей вiрш — вiдображення його душi, закоханоï у красу, справдi автопортрет.