Презентація на тему:
Явище «літературного екзистенціалізму». Альбер Камю

Явище «літературного екзистенціалізму». Альбер Камю Виконала: студентка 4-ого курсу групи ФАІСб-2-08-4д Дайнеко Ірина

Екзистенціалізм Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії, який виник після 1-ої світової війни, сформувався в 30-40-ві, найбільшого розвитку досяг в 50-60-ті XX ст. Джерела її містилися у працях німецького мислителя XIX ст, Е.-С.К'еркегора, який вперше сформулював антитезу "екзистенції" та "системи" Сформувалася в працях німецьких (М.Хайдеггер,К.Ясперс) та французьких (А.Камю, Ж-П.Сартр) філософів та письменників.

Екзистенціалізм Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини «наодинці» з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний.

Екзистенціалізм Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали.

Екзистенціалізм Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, «бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення». Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість від інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі».

Екзистенціалізм Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів . Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К'єркеґора «Або — або», де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням».

Екзистенціалізм У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи.

Екзистенціалізм «Екзистенціалізм — це гуманізм», — проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю «Чума», явний зміст якого, за авторським свідченням, — «боротьба європейського Опору проти фашизму»

Екзистенціалізм Характерні риси: на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії.

Альбер Камю "Я перебув, десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія - це ще не все. Змінити життя - так, але тільки не світ, який я обожнював".

Альбер Камю Камю народився 7 листопада 1913 р. в Мондові, в Алжирі, в родині сільськогосподарського працівника Люсьєна Камю, котрий загинув в часи Першої світової війни. Важке було дитинство Альбера. Дитячі враження залишили глибокий слід у душі Камю — людини й митця. Письменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії (1957). З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою.

Альбер Камю Освіту пощастило здобути тільки завдяки допомозі одного з учителів ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932-1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир) Альберту доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму й захворювання на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури.

Альбер Камю А.Камю брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки, проводив антифашистську пропагандистську роботу, організував самодіяльний театр, співробітничав з незалежною лівою пресою. У цей час почалася його письменницька діяльність. Тоді, зокрема, були написані перший варіант роману "Сторонній" та нотатки до есе "Міф про Сізофа".

Альбер Камю Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті "Комба", а згодом її очолив. У 1943-1944 рр. видав у нелегальній пресі "Листи німецькому другові", в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання людиноненависницької ідеї фашизму. На цей час А.Камю став відомим як автор "Стороннього" та "Міфу про Сізофа". Що побачили світ у 1942-1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення.

Альбер Камю "Для людини без шор, в "Міфі про Сізофа", - немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності... Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч - у цьому є могутність і непересічність".

Альбер Камю У 1947 році вийшов у світ роман "Чума", який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника відбувся перехід від "етапу абсурду" до "етапу протесту". Письменник працював також у жанрі філософської етеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступив у ролі літературного критика.

Альбер Камю  У 50-х роках А.Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним і суспільством життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у тракті "Бунтівна людина" (1951). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та його Заходу, Альберт Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.

Альбер Камю  Книга "Бунтівна людина" значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альберт Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення не значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може тільки постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю.  

Альбер Камю  У 1957 році Альберт Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість. 4 січня 1960 року на сорок сьомому році життя письменник загинув у автомобільній катастрофі.

Роман «Чума» Найкращий твір Камю — роман «Чума» (1947). Роботу над романом А. Камю розпочав 1941 p., коли вчителював в Орані. Після того, як 1943 р. було завершено перший варіант, автор продовжив роботу над текстом, додаючи новий матеріал. Друком роман вийшов 1947 р. і був певним продовженням і розвитком ідей та роздумів, що захоплювали Камю від початку його діяльності.

Роман «Чума» Роман «Чума» не варто читати як твір реалістичний. Це не просто історія про жахливу хворобу, яка охопила місто Оран і знищила юрби людські. Хроніка зачумленого міста може прочитуватися як у плані метафоричному, так і в плані символічному. Якщо перед нами метафоричне відтворення подій Другої світової війни, тоді текст зберігає очевидний зв'язок із конкретними соціальними реаліями. За словами самого письменника, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського руху Опору проти фашизму». Війна, яка встановлює свої права в місті, впливає на свідомість, вчинки його мешканців. Вона визначає їхній побут.

Роман «Чума» Проте очевидно, що таке трактування роману не враховує і не вичерпує всього, про що в ньому говориться. Існує відоме твердження А. Камю: якщо хочеш бути філософом, пиши роман. А перед нами не просто твір, а роман філософа-екзистенціаліста. Проблеми, які в ньому порушуються, — філософські. Думки, ідеї, підходи — все це пов'язано з філософією А. Камю, що унаочнювалося в його попередніх творах.

Роман «Чума» У романі чума є образом-символом на означення чогось, що для Камю є цілком реальним. Чума — це темрява, яка огорнула невеличкий острівець світла, в якому живе людина, озброєна розумом. Світло — це певні істини, уявлення, поняття, яких дотримується людина і які є для неї аксіоматичними. Коли ж світло гасне, людей огортає цілковита темрява. Весь світ виявляється незбагненним, несталим, безглуздим, ворожим, злим, чужим, абсурдним.

Роман «Чума» Отже, роман «Чума» містить думки автора про людське буття. Ірраціональність, жорстокість, незбагненність, зло — все це відкривається в якісь періоди людській свідомості. Людина або позбувається абсурду в смерті, або підкоряється пошесті абсурду. Окремі особистості намагаються будь-яким чином упоратися з чумом (абсурдом): діяльністю, націленою на пошуки гармонії, впорядкованості; щастям спілкування з близькими людьми і з природою тощо. Це не допомагає людині знищити чуму, але дає змогу опиратися пошесті, противитися тотальному впливові хвороби, зберігати надію і власне «Я». Це роман-попередження, роман-пересторога, що робить його позачасовим і загальнолюдським.

“Міф про Сізіфа” - теоретичні роздуми про абсурд. У цьому філософському есе Камю розглядяє всі аспекти “відчуття абсурду”, обгрунтовує “поняття абсурду”, трактує проблеми абсурдної творчості, і, нарешті, завершує притчею про Сізіфа - своєрідною “міфологемою абсурду”. «Міф про Сізіфа» Камю визначає “людину абсурду” як людину, “яка нічого не робить задля вічності й не заперечує її”. Це людина, яка віддає перевагу здоровому глуздові. Камю зупинив свій вибір лише на тих людях, котрі ставлять собі за мету “вичерпати себе до решти”. У Камю це Дон Жуан, Сізіф та актор.

«Міф про Сізіфа» Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, так і в своїх муках. Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на вершину гори, коли камінь черговий раз скочується вниз і Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею. Але така участь не лише Сізіфа, звичайний робітник впродовж свого життя працює так само як і Сізіф - щодня монотонна і марна праця, якій не видно кінця. Його доля, на думку Камю, не менш абсурдна. Але висновок, який робить філософ - оптимістичний: “ Немає такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі”

«Міф про Сізіфа» До того часу, поки людина не усвідомлює своєї долі, вона не усвідомлює абсурду. Трагедія починається з моменту пізнання. Але з моменту усвідомлення абсурду починається і щастя. Камю доводить, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути усіх богів та ідолів і визнає лише одну долю, фатальну долю, яка варта зневаги, а не поклоніння.

«Міф про Сізіфа» Сізіфові Камю уподібнює мислячу людину, яка приречена на вічне протистояння абсурду. У своєму есе Камю стверджує, що абсурд може заполонити будь-яку людину, навіть рядову, звичайну, яка особливо переймається сенсом буття. Абсурд - це доля не лише таких як Сізіф, Дон Жуан та інших. Але абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не згоджуються. На відміну від філософів, які у принципі не визнають пізнаваності світу, Камю вважає його пізнаваним, але це пізнання завжди буде гіпотетичною теорією людської свідомості, іншого результату досягти неможливо. Пізнання світу межує з пізнанням абсурду.

Дякую за увагу!