Презентація на тему:
"Пушкін і Лермонтов - два поета - дві долі"

"Пушкін і Лермонтов - два поета - дві долі"

А. С. Пушкін та М. Ю. Лермонтов внесли значний внесок у вітчизняну літературу поклали початок розвитку нових традицій у російській словесності. Пушкін і Лермонтов - майже сучасники. Але формування пушкінської поезії відбувалося в момент підйому суспільної самосвідомості після перемоги у війні 1812 року. Лермонтов почав писати після розгрому декабристів, в 30-ті роки. "Ніщо не може з більшою наочністю свідчити про переміну, що сталася в умах з 1825 року, ніж порівняння Пушкіна з Лермонтовим", - писав А. В. Герцен. Тому у двох великих поетів, які жили в різні історичні епохи, були свої особливості в постановці життєвих питань, у тому числі і проблеми призначення поета і поезії.

У своїх ранніх віршах, написаних до декабристського повстання ("Лицинию", "Вільність", "Андрій Шеньє"), Пушкін бачить призначення поета як натхненника ідей "вольності святий", котрий прославляє "свободу думок", почуттів та творчості: Хочу оспівати Свободу світу, На тронах вразити порок. Але після поразки повстання декабристів Пушкін відчув себе самотнім і разом з тим особисто відповідальним за долю народу і Батьківщини. Він переосмислює свої погляди на те, якими особливими властивостями повинен володіти поет, щоб гідно виконувати своє призначення. У вірші "Пророк" показано, як посланець Бога перетворює людину, всю його природу, щоб зробити з нього справжнього поета, пророка: І він мені груди розсік мечем, І серце трепетне вийняв, І вугілля, палаючий вогнем, Під груди отверстую водвинул.

Вірші молодого Пушкіна користувалися успіхом у читачів. Але після повстання 1825 року відношення до творчості поета змінилося. Масовому читачеві, запуганному жорстокою реакцією, пушкінська поезія стала чужою і незрозумілою. Критики лаяли кожен новий твір великого поета. Пушкін це глибоко переживав. У вірші "Ехо" він порівнює поета з луною, яка чуйно відгукується на всі навколишні звуки життя, але на його голос ніхто і ніщо не висловлюється: Ти внемлешь гуркоту громів, І голос бурі і волів, І крику сільських пастухів - І шлеш відповідь; Тобі ж немає відкликання... Такий І ти, поет!

Образа на читача, почуття непонятости звучить і у вірші "Відповідь аноніму". Поета засмучує, що "натовп" бачить в ньому лише блазня, який розважає її: Холодна натовп дивиться на поета, Як на заїжджого фіґляра... Але тим не менш Пушкін не закликав поета порвати з читачем, жити в самоті. На переконання Пушкіна, поет не повинен піддаватися спокусі захоплених похвал, зраджувати своїм переконанням, своєму високому призначенню. Про це він писав у вірші "Поетові": Поет! не дорожи любов'ю народної. Захоплених похвал пройде хвилинний шум; Почуєш суд дурня і сміх натовпу холодної: Але ти останься твердий, спокійний і похмурий.

Пушкін вважає, що поет повинен стояти вище такого натовпу, що він народжений "для натхнення, для звуків солодких і молитов", а "не для життєвого хвилювання, не для користі, не для битв". У вірші "Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний...", написаному незадовго до трагічної загибелі, Пушкін підводить підсумок своєї поетичної діяльності. Він бачить свою заслугу перед Росією в тому, що його поезія пробуджувала і виховувала в людях "добрі почуття", що вона завжди була пов'язана з ідеалами свободи: І довго буду тим люб'язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив, Що в мій жорстокий вік прославив я свободу І милість до занепалим закликав.

Велике діло геніального Пушкіна продовжував Лермонтов, його гідний наступник. "Пістолетний постріл, який убив Пушкіна, пробудив душу Лермонтова", - писав А. В. Герцен. В один день вірш "Смерть Поета" зробило Лермонтова знаменитим. Різноманітні почуття, відображені в цьому творі, хвилювали душу Лермонтова: любов до Пушкіна, захоплення його геніальним даром, глибока скорбота про його загибель і ненависть до підлим вбивцям. Пушкін - це геній ("...згас, як світоч, дивний геній..."), волелюбний, сміливий і незалежний поет з "гордою головою", з "серцем вільним і палкими пристрастями".

Такого поета не бачить Лермонтов серед своїх сучасників. Нові поети роз'єднані з народом, замкнуті в своїх особистих переживаннях; вони пишуть виконані зовнішньої красивості, беззмістовні вірші. Наприкінці вірші Лермонтов закликає сучасників відродити традиції громадянської поезії, повертаючись до пушкінського образу: Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк"! Іль ніколи на голос помсти З золотих ножон не вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья?

Як і Пушкін, Лермонтов звертається у своєму вірші "Не вір собі" до теми "поет і натовп", але з далеко не традиційним підходом. Лермонтов співчуває "молодому мрійнику", цінує його здатність відкривати в своїй душі "джерело простих і солодких звуків". Поет не схильний презирливо відштовхуватися від "натовпу", яка постає тут не тільки як безлика маса, але і в прихованих драми, трагедії окремих людей: А між тим з них чи є один, Важкої тортурами не зім'ятий, До передчасних дістався зморшок Без преступленья іль втрати!.. Поет-громадянин викликає ненависть до себе. Люди ставляться до його проповіді любові і правди з озлобленням, вони глухі до справжньої поезії. Це була драма і Грибоєдова, Пушкіна, Лермонтова. Пушкін і Лермонтов при всіх наявних між ними відмінностями вирішували питання про призначення поета і його поезії, виходячи з поглядів на поета як на громадянина, борця за громадське благо, виразника високих ідеалів і "добрих почуттів".