Презентація на тему:
Постмодернізм як універсальна матриця сучасної світової літератури

Постмодернізм як універсальна матриця сучасної світової літератури Ніна Іванівна Головченко, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри видавничої справи та редагування Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (Київ). Тези виступу на семінарі ІППО КУ імені Бориса грінченка 21.10.2010 року

Постмодернізм як універсальна матриця сучасної світової літератури План   1. Тлумачення поняття «постмодернізм» 2. Філософські засади явища постмодернізму 3. Термінологічний словник до теми 4. Типологічні риси постмодерністського художнього тексту

Термін «постмодернізм» Постмодернізм (фр. postmodernisme – після модернізму) – термін на означення стану культури та літератури Західної Європи 50−90-х років ХХ ст. Нині постмодернізм осягається не лише як універсальна категорія культури ХХ ст., але і як виразник «духу часу» в усіх сферах людської діяльності: мистецтві, соціології, філософії, економіці, політиці тощо [1, с. 6]. Єдиного підходу до пояснення феномена постмодернізму в науці немає, існує низка визначень типу «художнє явище постмодерну», «доба постмодерну», «ситуація постмодерну», «постнеокласика» тощо. У цілому наукові підходи до тлумачення постмодернізму будуються на історичних і трансісторичних методологічних засадах. У концепції історичного підходу постмодернізм розглядається як чергова ланка в ланцюжку закономірного процесу зміни культурних епох (ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм). Трансісторичний підхід позиціонує постмодернізм як типологічне явище, характерне для різних етапів розвитку культури, як період перед формуванням нових художніх форм; як естетику, культуру будь-якої кризової епохи зміни цінностей, як естетику перехідного періоду (своєрідного аналога явища декадансу на межі ХІХ−ХХ ст., певного хаосу, міжбуття, інтермецо).

Філософські засади Філософські засади постмодернізму ґрунтуються на теорії постструктуралізму. Постструктуралізм базується на критиці логоцентризму (інтелектуально-раціональних способів пізнання) у філософії, на визнанні пріоритету чуттєвої, емоційної реакції людини на оточуючий світ (постмодерна чуттєвість); на виявленні та критиці стратегій примушування (тоталітарних ідеологій і влад), що криються за оболонкою підсвідомого; на пошуку маргінальних зон свободи, які знаходяться за межами структури будь-чого, і художнього тексту так само. Принцип методологічного сумніву щодо всіх позитивних істин та ієрархічних структур є провідним у концепції постструктуралізму. Отже, філософські засади постмодернізму полягають у: запереченні існування єдиної універсальної істини; сприйманні світу як багатоликої моделі: якщо світ множинний – то й істина множинна, відносна, сумнівна; законотворчий розум у цій системі мислення поступається інтерпретуючому: адогматичність, роздвоєність, багатозначність, рухливість, відсутність кордонів, творче ставлення до традицій, відкритість стають основою світогляду постмодерної людини. 

Інтерпретація Інтерпретація – (лат. interpretation – тлумачення, роз’яснення, розкриття змісту чого-небудь) – «дослідницька діяльність, пов’язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку» [5, с. 308]; творче сприймання художнього твору, самостійне тлумачення виявлених шляхом аналізу (грец. analysis − розкладання) [5, с. 37] компонентів художнього тексту. Інтерпретація як спосіб сприймання та тлумачення художнього тексту продукує новий тип читача: активного співтворця тексту. Виходячи з тези про те, що будь-який феномен культури є продуктом владних стосунків, через які людині нав’язуються ідеології та цінності, а мова стає одним із головних інструментів маніпуляцій, філософи Ж. Дерріда, М. Фуко пропонують розкладати художній текст на елементи, а потім по-своєму їх інтерпретувати − деконструювати. Розкласти (проаналізувати) – це значить виявити, що внесено в текст традицією, каноном, владою, а що − бажанням, інтуїцією автора. Інтерпретувати – актуалізувати все маргінальне, приховане, задавлене (традицією, каноном, владою), укласти текст по-своєму, деконструювати його.  

Термінологічний словник Сутнісні риси постмодернізму пояснюються низкою відносно нових термінів, а саме: ха осмос ризо ма симуля кр скри птор

Хаосмос Ха осмос − нестабільність. Термін «хаосмос» уведений Д. Джойсом (роман «Поминки за Фіннеганом» (1939) як продукт змішування понять хаос, осмос, космос. (Від грец. χάος – хаос, прірва: 1) безмежний простір, безладна суміш матеріальних елементів світу; 2) першоматерія; 3) перен. цілковите безладдя; від грец. ώσμός – осмос, штовханина, тиснява: процес дифузії розчинника з менш концентрованого розчину в більш концентрований розчин); від грец. κόσμος – космос, устрій, порядок, світ, Всесвіт: весь світ у цілому, Всесвіт. Поняття постмодерністської філософії, що фіксує особливий стан середовища, що не ідентифікується однозначно ні в системі опозицій хаос – космос, ні в системі відліку сенс – нонсенс, але характеризується іманентним і безмежним потенціалом упорядкування (продукуванням смислу) – за відсутності оприявленого порядку (семантики) [7, с. 937]. Своєрідна модель світу, що накладається як матриця на будь-який рівень життя сучасного суспільства: соціум, економіку, політику, культуру, літературу. Світ як тотожність хаосу (відсутності порядку), осмосу (потенційного порядку) та космосу (вищого порядку); світ як множинне, рухливе, нелінійне, неієрархічне, безкінечне, неструктуроване, несистемне явище: немає єдиної істини: є все – і все відносне. Хаос, здатний до самостійної організації.  

Ризома Ризо ма – (фр. rhizome – кореневище) – 1) специфічна форма кореня, що не має стрижневого стебла; 2) метафора «ризома» − антипод поняття «структури» (чіткої ієрархічної системи). Поняття філософії постмодернізму, що фіксує принципово позаструктурний і нелінійний спосіб організації певного цілого, дає змогу іманентної автохтонної рухливості, і, відповідно, реалізації її внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурації (відкритості до змін і взаємодій, рухливості) [7, с. 937]. 1976 року в контексті напрацювання базових понять постмодернізму в праці «Rhizome» термін уведений філософами Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі. У літературі постмодернізму створено кілька образів-символів на означення філософської категорії ризоми: бібліотека, лабіринт, супермаркет, текст, словник, енциклопедія тощо.

Симулякр Симуля кр – (фр. simulacres, від simulation – симуляція) − у контексті філософії постмодернізму тлумачиться як «точна копія, оригінал якої ніколи не існував» [7, с. 727]; копія копії (за Платоном), пустий знак, псевдоріч; образ, знак, не співвіднесений із реальністю; нереальний синтетичний продукт, комбінаторна модель у безповітряному просторі (наприклад, ідея та модель Діснейленду). У праці Ж. Бодріяра «Симулякри і симуляція» (1981), що присвячена роздумам автора про сучасні економічні та культурні феномени, зазначається: «Якщо уявлення (творення художнього образу – Н. Г.) базується на відповідності, нехай і утопічній, знака й реального, то симуляція, навпаки, витікає з «утопії принципу відповідності, витікає з радикального заперечення знака як цінності» [7, с. 729]. Ж. Бодріяр визначає фази уявлення, й останню позиціонує як симулякр: 1) уявлення відбиває глибинну реальність; 2) воно маскує й спотворює глибинну реальність; 3) маскує відсутність глибинної реальності; 4) уявлення взагалі не співвідноситься з будь-якою реальністю: воно є чистий симулякр.

Скриптор Скри птор – той, хто пише. У текстології постмодернізму поняття, протилежне категорії «автор». «Код, не особистість, анонім», «стадія нуля» (Ю. Кристева). «Носій мови» (Р. Барт). У концепції Р. Барта («Смерть автора» (1968) суб’єкт письма − постмодерний автор: 1) не є причиною тексту; 2) особистісно-психологічні риси його не впливають на його витвір; 3) поза текстом не існує. На переконання теоретиків постмодернізму: «…не існує індивідуального твору. Твір індивіда являє собою певний вузлик, що утворюється всередині культурного полотна…» [7, с. 743−744]. Автор епохи постмодернізму просто неспроможний створити щось нове.

Типологічні риси постмодерністського художнього тексту Художній текст літератури постмодернізму вирізняється яскраво вираженою інтертекстуальністю та іронічним пафосом

Інтертекстуальність Інтертекстуальність − (лат. inter – між і textum − тканини, зв'язок, будова) – поняття постмодерної текстології, що тлумачить процес взаємодії тексту із широким культурним контекстом [7, с. 333] і є провідною (домінантною) художньою ознакою літератури постмодернізму. (Синонімічні поняття – гіперрецептивність, текст як палімпсест). Спираючись на теорію поліфонічності М. Бахтіна, 1967 року Ю. Крістева вводить цей термін у науковий обіг «для виявлення різних форм і напрямів письма (цитата, центон, ремінісценція, алюзія, пародія, плагіат, трансформація інваріант, стилізація тощо) в одній текстовій площині [5, с. 309]. Р. Барт тлумачить це явище так: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат» [4, с. 218].

Інтертекстуальність Ж. Женнет у праці «Палімпсести: література у другому ступені» (1982) здійснює класифікацію типів взаємодії текстів (інтертекстуальності): 1. Власне інтертекстуальність – співіснування в одному тексті одного чи кількох творів (як цитати, плагіату, алюзії, ремінісценції). 2. Паратекстуальність – відношення тексту до своєї частини – заголовка, епіграфа, вставної новели. 3. Метатекстуальність – співвідношення тексту до свого передтексту. 4. Гіпертекстуальність – пародійне співвідношення тексту з профанованими ним іншими текстами (стилізація, пародія, травестія, пастиш). (Пасти ш (фр. pastiche: італ. рasticcio – стилізована опера-попурі) – вторинний літературний твір, що продовжує або інтерпретує сюжетну версію первинного твору, зберігаючи при цьому авторський стиль, персонажів тощо [7, с. 558]. Редукована форма пародії). 5. Архітекстуальність – жанрові зв’язки текстів, жанрові запозичення. Інтертекстуальність як провідна художня характеристика постмодерних текстів обумовлює принцип гри в архітектоніці таких творів, еклектику (колаж), діалогічність, дифузію стилів, розмивання кордонів між елітарною та масовою культурою тощо. Якщо літературі модернізму притаманний художній синтез усіх видів мистецтв, то постмодернізм залучає до художнього тексту ще й різні види діяльності людини: технологічну (процеси відбирання та консервування запахів у романі П. Зюскінда «Парфум»), інноваційну (новела для комп’ютера та столярного циркуля М. Павича «Дамаскін») тощо.

Іронія Іронія − (грец. eirōneia – лукавство, удавання) [5, с. 313] − прихована, замаскована насмішка. За У. Еко: «Постмодернізм – це відповідь модернізмові: якщо вже минуле неможливо знищити, тому що знищення його призводить до німоти, його варто переосмислити: іронічно, без наївності» [2, с. 461]. Іронія як стала ознака постмодерного твору витікає з категорії інтертекстуальної гри і є формою відношення до світу, що дозволяє уникнути абсолютизації однієї з версій його й створює реальний простір свободи. Іронія дає змогу відкритого діалогу, подолання категоричності та жорстокості, формує іронічну терпимість як спосіб світосприймання.

Провідні характеристики літератури постмодернізму 1. Концептуальні засади постструктуралізм, деконструктивізм Світ хаосмос, ризома Людина симулякр Краса відносне, мінливе, невизначене поняття 2. Пафос іронія 3. Спосіб зображення інтертекстуальність 4. Автор скриптор 5. Читач активний співтворець, інтерпретатор тексту 6. Рід, жанр гібридизація, мутація, синтез родів, жанрів літератури і науки, історії, філософії, літературознавства, масового та елітарного мистецтва 7. Поетика застосування принципу гри; оголення прийому; карнавалізація; травестія, пародія, пастиш; дифузія великих стилів; еклектика художніх мов; багаторівнева організація художнього тексту; фрагментарність, колаж, монтаж

Література Киреева Н. В. Постмодернизм в зарубежной литературе. − М. : Флинта : Наука, 2004. – 216 с. Эко У. Заметки на полях «Имени розы» // Эко У. Имя розы. – М. : Книжная палата, 1989. – 496 с. Затонский Д. В. Модернизм и постмодернизм : Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. – Харьков : Фолио, 2000. – 256 с. Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины: Энциклопедический справочник. – М. : Инрада – ИНИОН, 1996. – 320 с. Літературознавчий словник-довідник / Ред. колегія Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с. Фаулз Д. Любовница французского лейтенанта. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА, 2007. – 475 с. Постмодернизм. Энциклопедия. – Мн. : Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. – 1140 с. Сказки. – Мн. : Изд-во «Белорусская советская энциклопедия» имени Петруся Бровки, 1986. – 477 с. Дудар Є. Штани з Гондурасу. – К. : Укр. письменник, 1993. – 336 с. Гундорова Т. Кітч і література. Травестії. – К. : Факт, 2008. – 284 с. Харчук Р. Б. Сучасна українська проза : постмодерний період : Навч. посіб. – К. : ВЦ Академія, 2008. – 248 с.