Презентація на тему:
Доля людська...

Презентація роботи учасника Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням на тему “ Доля людська…” Нововасилівська ЗОШ І – ІІ ступенів

Знайомтеся! Погарь Аліна Миколаївна Учасниця художньої самодіяльності, активістка класу, неодноразова учасниця конкурсів та олімпіад з української мови.

Доля, дарована Всевишнім Доля людська... З народження вона відміряна людині Всевишнім. Ніхто не знає, що чекає його попереду. Часом життєва ріка може протекти зовсім в іншім руслі. Часом життя може дарувати нові події і враження. Хто тільки не намагався розгадати таємницю людського щастя! Своє розуміння щастя з давніх – давен пропонували нам філософи, вчені, намісники Бога на землі, сильні світу цього. Дехто навіть намагався розробити формулу щастя. Проте, коли щастя приходить до нас, мало хто його відчуває, упізнає. А ось Іван і Оксана своє щастя упізнали одразу.

Погарь Іван Кирилович і Оксана Антонівна Учора із золотим ювілеєм подружнього життя їх віншували численна родина та друзі. За плечима у винуватців торжества славний трудовий шлях у місцевому колгоспі, турбота про велику сім’ю. А головне, що поєднало цих людей, – міцне кохання, вірність, які не згасають з роками, а благодатним світлом прикладу вказують шлях до щастя молодим .

Мій дім – моя фортеця Гарний будинок і чимале господарство Погарів свідчать, що тут живуть працелюбні люди. У затишній вітальні глава сім’ї Іван Кирилович і його дружина Оксана Антонівна охоче розповідали про пережите, багаторічну спільно пройдену путь, сповнену труднощів, але осяяну щирими взаємними почуттями любові. .

Початок життєвого шляху Оксана народилася у самому серці землі російської – в районному місті Меленки Володимирівської області. Проте сім’я дівчини в пошуках кращої долі переїхала в Крим, у село Бойове, що в семи кілометрах від Феодосії. Іван Погарь добре пам’ятає воєнне лихоліття, бо тільки провчився перший рік у школі, як її закрили: почалась війна, край окупували фашисти, настали тяжкі випробування для селянської родини. Коли в січні 1944-го німців прогнали, то батька мобілізували в Радянську Армію, він воював у Польщі, Німеччині, після поранення повернувся додому інвалідом.

Праця у поті чола Через два роки померла мати, тому Іван ще підлітком працював у поті чола. Згадує, що ходив у постолах, потерпав від бідності. У 1949 році в Коросту створили артіль, де пас і доглядав отару колгоспних овець. Згодом його відправили в Донбас на відбудову шахт і заводів. Там опанував фах електрика й працював, поки не призвали служити в армію. Саме на військовій службі подружився із земляком-українцем Олександром, в якого була молодша сестра.

Зустріч із долею Не раз Іван відзначався у влучній стрільбі з гармати, за що двічі в якості нагороди надавали відпустку додому. Утім, не в рідному селі, а саме у Криму знайшов кохану дівчину. З Оксаною, сестрою друга, познайомився невдовзі після демобілізації, в нього на весіллі, у селі Бойове. Тоді навчався в профтехучилищі на механізатора широкого профілю. Побував у Казахстані, піднімав цілину в Павлоградській області, але красуню-кримчанку забути не міг, вона підкорила його серце раз і назавжди. Хоч би де був, усе мріяв про зустріч із нею…

Роман на все життя… 16-річній Оксані теж сподобався хлопець з Коросту, вони почали листуватись. Цей поштовий роман тривав майже чотири роки. Коли Оксані виповнилося двадцять років, то вони одружилися з Іваном. Відтоді вже не розлучались, разом переїхали в Корост, оселились у старій хаті свекра. Було тісно, бо Іван мав шестеро братів і сестер. Працював у колгоспі, туди ж влаштувалась на роботу і Оксана. Дев’ять років ходила в рільничу ланку, потім перевели на ферму телят доглядати, там два десятиліття трудилась, поки здоров’я дозволяло.

Моє село – маленька батьківщина

Праця – джерело натхнення Дітей Погарі змалку привчали до роботи. Старші йшли на ферму допомагати матері. Дівчаток вчили вишивати, бути дбайливими господинями. А їх батько на тракторі цілими днями, а іноді й уночі, орав, сіяв або жнивував у колгоспі. За сумлінну невтомну працю Івана Погаря неодноразово відзначало керівництво артілі, його портрет красувався на районній Дошці пошани. Поступово сім’я збирала матеріали та кошти на будівництво хати. Іван Кирилович першим у Коросту привіз цеглу аж з Білорусі, з допомогою рідні та друзів спорудив ошатний будинок. Навички будівельника знадобились йому ще не раз: у селі добрий десяток хат виросли за активної участі майстра на всі руки. Досвідченому механізатору довірили завідувати колгоспною майстернею. Крім запчастин до машин, виготовляв особливої конструкції плуги та виорювачі картоплі, які славились високою продуктивністю в Коросту й інших селах району.

Захоплення дідуся У нечасті години дозвілля чоловік читав книги, малював, рибалив. А ще захоплювався народною піснею: любив співати, багато років з успіхом виступав у художній самодіяльності села, залучав до цього й дружину, і дітей. Свій пісенний дар передав дітям: гарно співають Оксана, Людмила,Микола.

Суть сімейного щастя Золотий ювілей подружнього життя – чудовий привід задуматись над питанням про суть сімейного щастя. Дідусь каже, що вона в тому, аби виростити, виховати, вивести в люди синів і дочок, діждати онуків, правнуків, поділитись з ними добротою душі, яка від цього не міліє, а навпаки збагачується. Бабуся додає: «Треба берегти почуття з юності, не звертати увагу на дріб’язкове, а прагнути завжди й у всьому підтримувати, розуміти один одного. Словом, бути людиною, тоді й щастя докладеться».

Незамінні помічники Нещодавно родина Погарів переїхала до доньки Оксани, яка мешкає у с. Новомиколаївка Запорізької області. Їм уже важко поратися по господарству. Проте для Оксани вони незамінні помічники. Бабуся готує найсмачніші у світі вареники з вишнями, дідусь допомагає зятеві порадами. Старенькі сподіваються, що доля дасть їм можливість прожити разом до останнього подиху. Разом і назавжди. Неможливо не погодитися з таким розумінням щастя.

Цінуйте кожну мить життя!!! Мені здається, що людям необхідно навчитися відчувати себе щасливими, цінувати те, що в них є, і тоді щастя не пройде повз них, а якщо людина ще й усвідомить, що це її щастя, то це те, що називають повнотою почуття. Отже, треба цінувати життя, цінувати кожну його мить, тільки так людина зможе відчути себе щасливою.

Наша родина та Ікона Захисниця