Презентація на тему:
учасне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

Виконала: Бібліотекар бібліотеки-філії №3 Рівненської ЦБС Шкарапа Жанна Cучасне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

Свобода совісті — це особлива якісна визначеність людського буття, що відображає здатність суб’єкта до вільного самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору. Свобода совісті є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей та невід’ємним атрибутом демократичного суспільства. Саме тому питанням забезпечення конституційних гарантій прав людини, свободи світогляду та віросповідання належить одне з чільних місць у державній політиці України.

Реалізація права на свободу совісті тісно пов’язана з розвитком суспільства, держави і їхнім ставленням до світоглядних орієнтацій людини. Проблема свободи совісті завжди розв’язувалася залежно від потреб і завдань, що поставали в конкретний історичний період перед суспільством, від рівня його розвитку, від інтересів панівних верств, а подекуди й від особистих уподобань правителів.

Сукупність правових норм, які забезпечують реалі зацію конституційних гарантій свободи совісті і вірос повідання в Україні та регламентують діяльність релігій них організацій, позначають в цілому як законодавство про свободу совісті та релігійні організації. Ця норматив на база впроваджує механізми захисту прав громадян на свободу совісті, встановлює порядок створення й функ ціонування релігійних організацій в Україні, визначає обсяг взаємних обов’язків держави і віруючих у площині практичної реалізації права на свободу віросповідання.

За радянських часів уся сукупність правових відно син, пов’язаних з функціонуванням релігій в Україні, регулювалася Положенням «Про релігійні об’єднання в Українській РСР» від 1 листопада 1976 р. Цей правовий акт відтворював та вдосконалював положення Декрету ТРСУ України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (22 січня 1919 р.) і поділу Х «Прави ла про культи» Адміністративного кодексу УРСР (12 жовтня 1927 р.)

Першим законодавчим актом, що визначав нові підходи до взаємин держави та церкви і був спрямований на реальне забезпечення свободи совісті, став Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", ухвалений Верховною Радою України у квітні 1991 р. Він складається із 32 статей, поділених на шість розділів. ЗАКОН УКРАЇНИ Про свободу совісті та релігійні організації

Розділ І «Загальні положення» визначає обсяг кон ституційних прав громадян України на свободу совісті і віросповідання, гарантує їх безперешкодне здійснення. Розділ ІІ «Релігійні організації в Україні» конкретизує положення про право на колективне задоволення релі гійних потреб громадян; дає визначення та вичерпний перелік релігійних організацій, встановлює порядок їх створення, регламентує процедуру реєстрації і відповід но механізм набуття релігійною організацією правоздат ності юридичної особи. Розділ ІІІ «Майновий стан релігійних організацій» за безпечує реалізацію майнових прав релігійних організацій; визначає порядок створення та функціонування підпри ємств і установ релігійних організацій, які мають намір зай матися законною виробничою і господарською діяльністю для задоволення своїх релігійних потреб. Розділ IV «Права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання» деталізує поло ження про свободу віросповідання, забезпечує реалі зацію обрядово-культових потреб громадян, гарантує безперешкодність здійснення законних публічних за ходів віруючих і релігійних організацій, визначає поря док добродійної діяльності. Розділ V «Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах» регулює трудові права громадян, які тимчасово або на постійній основі працюють у релі гійних організаціях, на їх підприємствах і в установах та встановлює порядок і правила трудової діяльності на них. Розділ VI «Державні органи та релігійні організації» конкретизує положення конституційно закріпленого правового режиму відокремлення церкви від держави, визначає порядок взаємодії державних інституцій та ре лігійних організацій, встановлює порядок контролю за діяльністю релігійних організацій, визначає відпові дальність за порушення законодавства про свободу со вісті та релігійні організації.

Основними завданнями Закону є: гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівноправності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків колишньої державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадянської злагоди та співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду чи віровизнання

Право на свободу совісті означає право: мати свою релігію або переконання; приймати (іншу) релігію або переконання; змінювати релігію або переконання; одноосібно або разом з іншими людьми сповідувати свою релігію; не сповідувати ніякої релігії; відкрито виражати і вільно поширювати релігійні переконання, свою віру; відкрито виражати і вільно поширювати свої нерелігійні (атеїстичні) переконання; батьків або осіб, які їх замінюють, виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань і ставлення до релігії; на таємницю сповіді.

Ці права, у свою чергу, забезпечуються: рівністю громадян перед законом, їх рівноправністю в усіх галузях економічного, соціального, політичного, культурного життя незалежно від ставлення до релігії; особистими й колективними правами, пов'язаними зі сповіданням чи несповіданням релігії; правом на придбання і використання релігійної літератури мовою на власний вибір, а також предметів релігійного призначення; правом на вставновлення зв'язків, у тому числі й міжнародних особистих контактів, пов'язаних із віросповіданням; правом на паломництво; правом на здобуття духовної освіти; вільним доступом до різних видів і рівнів освіти незалежно від ставлення до релігії; правом на об'єднання в релігійні громади; правом на побудову церкви за власною ієрархічною та інституційною структурою тощо.

За законом ніхто не може проголошувати обов’язковості будь-яких переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування стосовно визначення громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігій, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, установлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їхнього ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи образа релігійних почуттів громадян, спричиняють відповідальність, установлену законом

Держава захищає права й законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями, бере до відома й поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень для однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації проти інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій, але мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації. Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами. Релігійна організація не повинна втручатися в діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих або віруючих інших віросповідань

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви, має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.(Ці положення відтворюються також в законах України: “Про освіту”- ст. 3.,6.,8.,9.,56; “Про вищу освіту”- ст. 3.,29.). Громадяни можуть навчатися релігійного вірування та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Ніяка з конкретних релігій не може виключно викладатися у державних навчальних закладах в обов’язковий навчальний час. Але навчальна програма вищих навчальних закладів України передбачає вивчення нормативного курсу “Релігієзнавство”, де науково-об’єктивно, з толерантним ставленням до будь-якого віровчення, розглядається різноманіття релігій, їх історія, зв’язок з сьогоденням, тощо. Аби отримати більш досконалі знання основ певної релігії, громадяни можуть звертатися до спеціалізованих духовних навчальних закладів, відвідувати недільні школи, що створюються самими релігійними організаціями.

Конституція України, інші правові акти, що розвивають її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви — у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов'язується у відносинах з релігійними організаціями діяти у цивільно-правовому просторі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верховенства закону, норм міжнародного права та зобов'язань держави з цього права.

При цьому: кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віросповідні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров'ю людей, національній і соціальній стабільності держави; органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні правові критерії; кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України; влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Аналіз змісту законопроектів останніх років, що спрямовані на перегляд чи вдосконалення існуючих норм правового регулювання державно-церковних відносин, питань свободи совісті, діяльності релігійних організацій в нових умовах, вивчення вітчизняної практики реалізації чинної нормативно-правової бази у цій сфері дозволяють виділити основні тенденції, властиві сьогоднішній трансформації правових норм вітчизняного законодавства стосовно релігії, церкви та віруючих. Основоположне місце серед них посідають наступні:

більша зорієнтованість вітчизняного законодавця на застосування у національному законотворенні стосовно релігії, церкви та віруючих положень діючих на сьогодні міжнародно-правових актів, а також зарубіжного досвіду з метою якнайповнішого забезпечення прав й інтересів віруючої людини, релігійних організацій в Україні; звуження до оптимальної регулятивно-правової ролі держави у сфері, що охоплює питання свободи совісті та діяльність релігійних організацій, виключення втручання держави у внутрішньоцерковні питання, недопущення контролю держави за релігійними організаціями як елементами соціальної структури суспільства; послідовне правове забезпечення статусу держави і церкви (релігійних організацій) як рівноправних суб’єктів державно-церковних відносин;

актуалізація правового регулювання навіть найбільш проблемних, болючих питань в сфері свободи совісті, діяльності релігійних організацій, вирішення яких десятиліттями відкладалось, серед яких реституція колишньої церковної власності, надання статусу юридичної особи церкві як сукупності суб’єктів відносин у сфері відправлення культу тощо; більш адекватне реагування вітчизняного законодавця на зміни в релігійному середовищі, державно-церковних відносинах, в міжнародному праві та практиці його реалізації; блокування законодавчих ініціатив, що можуть порушити рівність церков, релігійних організацій чи конфесій перед законом, або права громадян на свободу думки, совісті та релігії; - вилучення з чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації положень, що не відповідають нинішнім концептуальним засадам ставлення держави до інституту церкви та віруючих, і залишились від періоду домінування в державі атеїстичного світогляду;

демократизація розробки законопроектів щодо свободи совісті і діяльності релігійних організацій (розгляд альтернативних законопроектів, врахування пропозицій релігійних організацій в рамках процедур багатостороннього узгодження пропозицій як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівні, місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування, громадськості тощо).

У філософсько-релігієзнавчому вимірі свобода совісті є внутрішнім надбанням особи, сферою її суверенної приватної власності. Зміст поняття «свобода совісті» розкривається через поняття «духовний суверенітет», «вибір», «воля». Поняття «свобода релігії» передбачає свободу вибору релігії, свободу відправлення релігійного культу, а також суспільно-політичні можливості й правові гарантії вільного релігійного самовизначення особи й вільного функціонування релігійних інституцій. Свобода релігії забезпечується також «свободою віросповідання», «свободою церкви», «свободою в релігії», «релігійною толерантністю». Духовне самовизначення конкретної особи повноцінне лише тоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, тобто коли воно підвладне лише поклику совісті.

Використані джерела інформації: Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/987-12. – Дата звернення 16.11.2014 р. Правове забезпечення свободи совісті в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.horting.org.ua/node/1488. – Дата звернення 16.11.2014р. Поняття свободи совісті в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/relig/30071/. – Дата звернення 16.11.2014 р. Фисун Ю.І. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації: тенденції реформування і гармонізації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/2345/54/. – Дата звернення 16.11.2014 р.