Презентація на тему:
Парадигми змін і сучасний політичний процес в Україні

Парадигми змін і сучасний політичний процес в Україні Проф. А. Ф. Колодій ЛРІДУ НАДУ при Президентові України Кафедра політичних наук і філософії http://political-studies.com antonina@political-studies.com IV Міжнародна наукова конференція: «Соціальне прогнозування та проектування: модернізація політичної системи України» м. Запоріжжя, 28 березня 2014 року Львів, 2014

Завдання повідомлення: концептуалізація тих процесів змін, які відбулися та відбуваються в Україні в роки незалежності, з використанням еволюційної та революційної парадигм і притаманних їм теоретичних концепцій (революції, переходу/трансформації та модернізації).

Суспільний розвиток і зміни

Суспільний розвиток і зміни (пояснення таблиці) Зі схеми бачимо, що розвиток може йти або переважно еволюційним шляхом (ліва частина), або через зміну стагнаційних та революційних періодів (права частина). Не можна сказати, що періоди стагнації характеризуються повною відсутністю змін (такого просто не буває в природі, каже Екстейн). Але ці зміни – несуттєві з точки зору стабільного функціонування системи і ведуть до її занепаду, а отже за ними слідують революційні спалахи. У квадраті «революція» тут представлено усі різновиди глибоких інституційних змін, які охоплює конструктивістсько-революційна парадигма – як власне революції («великі» і «малі», насильницькі та мирні), так і переходи та трансформації.

Зміни як джерело розвитку і процвітання Зміни іманентні (внутрішньо притаманні) суспільству як такому. Іманентні зміни дорівнюють порядку. Вони забезпечують розвиток, доки їм не заважають зовнішньо обумовлені перешкоди. Стабільність є «порядком-у-зміні». За Девідом Істоном основний принцип функціонування політичних систем звучить як «стабільність через зміни». Стабільність і розвиток забезпечують вчасні реформи. Реформи покращують, оптимізують систему і добре узгоджуються з еволюційним розвитком. Еволюція повільно, але надійно веде до процвітання.

Перешкоди (відхилення) в розвитку суспільств та обумовлені зміни Перешкоди (суб’єктивні чи об’єктивні) викликають затримку іманентних змін, ведуть до застою і загнивання. Щоб не допустити занепаду, люди намагаються розширити сферу застосування “обумовлених” змін, підштовхнути їх, у тому числі й на основі проектування інакшого облаштування суспільства. Виникає парадигма “раціонального конструктивізму”*, яка не обмежується реформами-вдосконаленнями, а й допускає проектування інституційних перебудов – із застосуванням насильства чи без, із залученням широких верств до суспільної перебудови чи без, із повним усуненням старих інституцій чи без.

Парадигми* обумовлених змін Модернізація (через реформи і розвиток матеріально-технічної та інтелектуально-освітньої бази суспільства); Трансформація (через глибокі інституційні реформи); Перехід (через глибокі інституційні реформи у визначеному напрямі, без порушення правової неперервності); Революція (через інституційний злам та інституційну заміну, з великою питомою вагою інновацій, з порушенням правової неперервності). Революції вибухають в разі виникнення дуже серйозних перешкод для суспільного розвитку, необхідності залучення мас для їх подолання, а також – дуже часто – потреби у використанні насильства. В разі успіху революцій суспільства отримують імпульс для здійснення швидких обумовлених змін (реформ-трансформацій), які згодом виводять суспільства на шлях еволюційних змін (реформ-вдосконалень) і процвітання.

Чергування стагнацій та революцій в Україні За 35-40 останніх років Україна пережила принаймні три чергування періодів застою та революцій (див. рис. 2). Жоден із шансів революційних перетворень не був використаний сповна. Навпаки, наприкінці 1990-х років відбулась деформація офіційно встановлених інституцій в напрямку олігархізації економіки й політики, розповсюдження архаїчних практик (непотизму, корупції тощо)*. Інституційна трансформація не була підкріплена модернізацією і зазнала краху, до якого її остаточно довів режим Януковича.

Визначення та види реформ Реформа (від лат. reformo – перетворюю, поліпшую) – перетворення, зміна, нововведення заради покращення. У політичній теорії і практиці реформами називають не часткові й незначні, а менш-більш системні інноваційні перетворення, які стосуються якогось достатньо великого сегменту суспільства і забезпечують успішніший суспільний розвиток. Класична реформа здійснюється згори (урядом) таким чином, щоб не знищити основ існуючої соціальної структури і є реформою-поліпшенням (реформою-вдосконаленням) Можливі також революційні реформи, які є реформами- замінами, що забезпечують революційний процес перезаснування.

Про сучасні тлумачення терміну “революція” Поняття революції зазнало суттєвих уточнень у другій половині 20-го століття*. Тим не менше, воно вживається в широкому діапазоні значень: від того, що ми називаємо «великими соціальними революціями», до таких політичних подій і процесів, як переворот, повстання, заворушення, антиколоніальні партизанські війни. Словом революція називають також усякі «довготривалі сукупності подій спрямованих на глибокі суспільні зміни»**. Серед сучасних підходів до розуміння сутності та призначення революцій найбільш плідним, на мій погляд, є підхід Ганни Арендт та її послідовників.

Схематичний виклад ідей Г. Арендт «Про революцію» (1963)* Революції є втіленням фундаментальної потенційної здатності людини творити політичні зміни. Їх головна мета – свобода. Саме ті революції, які до кінця зберегли вірність цій меті, були найбільш успішними. Їхні невдачі найчастіше пов’язані з бідністю – наявністю значної кількості населення, що жило в злиднях, а отже прагнуло не стільки свободи, скільки переділу майна (соціальної справедливості). Навіть порівняно успішні революції залишились незавершеними, бо не створили надійних інституцій постійної участі народу у творенні політики.

Визначення революції Революція – процес глибоких і відносно швидких суспільних (політичних) змін, що відбуваються за участі широких верств народу і націлений на заміну (а не вдосконалення) суспільних інституцій головною, сутнісною рисою революції є саме участь народу у творенні політичних змін, у заснуванні й перезаснуванні держави, в інституційному дизайнуванні та державному будівництві. Успішні революції починаються з руйнування старих інституцій, а завершуються заснуванням нових, утвердженням нового інституційного ладу, інноваціями в усіх сферах суспільства. Неуспішні революції всеодно залишаються революціями (але такими, що зазнали поразки)

Революції і насильство Консервативні автори, які несхвально ставляться до революцій, бо вони ламають начебто природній хід суспільних змін, трактують їх передусім як крайню форму «колективного політичного насильства», які включають в себе «деструктивні атаки груп всередині політичної спільноти проти її режиму, властей, або політики (policies)»*. Руйнівна фаза революцій справді завжди присутня (злам старих інституцій). Однак фізичне насильство не входить до іманентних рис революції і в сучасних революціях його часто вдаєтьсся уникати.

Поняття модернізації Найзагальніше значення терміну модернізація – осучаснення традиційних або (в тому чи іншому відношенні) архаїчних суспільств. В змістовому наповненні модернізація – це панування раціоналізму в свідомості й суспільному житті. Це освічене населення. Це також правова держава і раціональна бюрократія. В економіці – ринкові відносини, чесна конкуренція, захищені майнові права, прозоре володіння об’єктами власності та інше.

Модернізація в різноманітних контекстах Модернізація - багатозначна та нейтральна в політичному відношенні категорія. Вона може узгоджуватись як з еволюційною, так і з революційною парадигмою розвитку; здійснюватись як в умовах демократичного, так і авторитарного правління; стосуватися як усіх суспільних відносин, так і лише якоїсь однієї сфери, або, навіть, однієї галузі економіки. Тому автократи полюбляють апелювати до реформ і модернізації, а не до трансформації, переходу чи тим більше – революції. Вони не проти того, щоб суспільство модернізувалось і розвивалось, але проти того, щоб це робилось коштом інституційних змін, через заміну політичного режиму, уособленням якого вони є.

Доцільні сфери застосування терміну "модернізація" Тому, на мій погляд, модернізація більше годиться для характеристики тих процесів осучаснення, які не пов’язані із зміною інституційних основ суспільного чи політичного ладу, як наприклад: модернізація освіти, модернізація (і реструктуризація) виробництва тощо. Термін "модернізація" доцільніше вживати для означення технологічних змін, тоді як перехід і трансформація характеризують якісні перетворення у формах власності та системі владних відносин.

Доцільні сфери застосування терміну "модернізація" Модернізація забезпечує суспільні інновації, без яких неможливий поступ, здійснення успішного переходу від періодів стагнації – революції – трансформації до успішного еволюційного розвитку і процвітання. Але якщо інституційний дизайн суспільства цьому перешкоджає, то він потребує заміни, які ми можемо більш адекватно описати в термінах революції/переходу/трансформації.

Висновок: На попередніх етапах розвитку України років незалежності до неуспіху призвела трансформація без модернізації, половинчастість ЗАМІН та викривлення ЗМІН, повернення і насадження архаїчних соціальних форм, про які часто пишуть як про феодальні. Тож враховуючи власний негативний досвід, маємо тепер не випустити з під уваги необхідність завершення революції (перезаснування) шляхом доведення до кінця необхідних замін і трансформацій, і продовження та закріплення їх реформами, спрямованими на модернізацію.

Майдан, модернізація і українська історична традиція Майдан відкрив перед українцями можливість відійти від «навздогінної модернізації» як імітації та здійснити революційні перетворення з урахуванням власної історичної традиції. Йдеться не про відродження архаїки, а про запровадження тих модерних форм суспільного життя, на які показав себе здатним народ України під час Євромайдану. Можливо зараз суспільство отримало шанс запровадити такі форми людського співжиття, зокрема відносин влади й народу, які не представлені або є нетиповими для сучасних систем Заходу.