Презентація на тему:
Василь Симоненко

Василь Симоненко

„В мене була лиш мати   Та був іще сивий дід, -   Нікому не мовив „тату”   I вірив, що так і слід.” Народився він 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Іще зовсім малим був Василь, як батько покинув сім‘ю.

Ріс майбутній поет із матір'ю Ганною Федорівною Щербань (дівоче прізвище) та з її батьком — дідом Федором. Перед його дитячими очима пройшло лихоліття війни — голод і холод, щоденний страх від бомб, снарядів і куль. Запам'ятався плач вдів над похоронками та жінки на болоті в очеретах, біля річки Удай, що тече вздовж села, ховали від німців корів, бо молоко було чи не єдиним харчем у ті роки. Потім — довгождана перемога, сльози радості матерів.

А ще важка повоєнна праця односельців на колгоспному полі за мізерну плату та їхній розпач від непомірних податків не лише на домашніх тварин і птицю, а й навіть на кожне плодове дерево. Саме це й формувало світогляд, майбутнього поета.

Тяжкі умови життя простих людей потім стали темою його поезій. Люди, читаючи його вірші, замислювались над власною долею, над долею країни.

Спершу Василь навчався в Біївецькій та Єнківецькій школах. Зовсім не було зошитів, писали на папері, який потрапляв під руки, не вистачало й підручників, чорнило часто робили з бузини, а якщо вдавалось дістати «хімічний» олівець, тобто із стержнем, що розчинявся у теплій воді, то це вже була велика радість. Після закінчення семирічки вступив до восьмого класу середньої школи в сусідньому селі Тарандинці, що за дев'ять кілометрів від Біївців. Щодня за будь-якої погоди ходив Василь до школи. Дев'ять кілометрів туди і стільки ж назад. Доки дійде — уроки повторить, обдумає прочитане й почуте на уроках. Василь Симоненко був старанним та наполегливим, охоче користувався додатковою літературою, перечитав усі книги зі шкільної бібліотеки. Він мав альбом із фотографіями однокласників, під кожною — віршований підпис. ВЧИТЕЛЬКА ВАСИЛЯ АНДРІЙОВИЧА — УЛЯНА МИКОЛАЇВНА ДЕМЧЕНКО

Під час літніх канікул допомагав матері, купався в Удаї. Мали хлопці одну розвагу: нахиляли на березі до низу молоду вербу. Двоє тримали за гілки доки котрийсь із них не вчепиться руками за верхівку. По команді «три-чотири» відпускали дерево, воно розправлялось і як пружина викидало того, хто був на верхівці, у річку. Всіх це дуже захоплювало. Але одного разу Василь не втримався і випустив верхівку з рук раніше — впав із висоти метрів три на березі на мокрий пісок. Кілька днів лежав із болем у спині, потім казав, що пройшло, але через кілька років біль став нагадувати про себе.

Після закінчення середньої школи із золотою медаллю в 1952 році Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Однокурсники відразу помітили, що Василь прийшов учитися не лише заради майбутнього шматка хліба, а й щоб зрозуміти те, що відбувається в державі, в Україні. З бібліотеки не вилазив, перечитав гори книжок. Коли відповідав на екзамені, то сипав такими фактами та прикладами, про які й викладач не завжди чув. В університеті, маючи дивовижну працелюбність, Василь багато писав віршів, але велика совість і скромність юнака стримували говорити про це всім.

Наприкінці 1956 року Василь Симоненко разом із своїм однокурсником Станіславом Буряченком прибули на переддипломну практику в «Черкаську правду». Їм поталанило не лише тим, що там був чудовий, дружний творчий колектив, а ще й вільні посади літературних працівників, що відразу знімало питання майбутнього працевлаштування.

На початку січня наступного року їх офіційно зарахували до штату редакції: Василя — до відділу культури, а Станіслава — до відділу листів і робсількорів. До Києва вони їздили тільки на екзамени та писати й захищати дипломні роботи.

Коли через два роки створювали молодіжну газету «Молодь Черкащини», Симоненку так наполегливо, що не міг відмовитися, запропонували перейти туди завідуючим відділом пропаганди. Що вдієш, на той час він був уже кандидатом в члени партії, а без цього який ти журналіст, довелося погодитись. Писав про передовиків виробництва, активістів художньої самодіяльності, роботу будинків культури, бібліотек, рецензії на кінофільми. Занурювався у різні сфери життя, різко критикував прояви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей. Більшість своїх газетних матеріалів підписував псевдонімом В. Щербань.

Разом із журналістською роботою відшліфовував поетичні рядки. Все більше стало з’являтися віршів, серед них і ліричних.

На провесні 1960 року в Києві під впливом хрущовської «відлиги» утворився Клуб творчої молоді. Туди прийшли молоді поети Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, В. Коротич, В. Симоненко та багато інших. Їх пізніше нарекли шістдесятниками Симоненко хоча й жив у Черкасах, проте був активним членом клубу. Охоче їздив Україною, брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, намагався пробудити в ровесників національну свідомість. Згодом став членом комісії з перевірки чуток про масові розстріли в катівнях НКВД і пошуки місць потаємних поховань жертв сталінського терору. Поет вимагав оприлюднити ці місця й перетворити їх на національні Меморіали. Міськрада Києва брутально зігнорувала те звернення, а поет опинився «у сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Першу свою поетичну збірочку “Тиша і грім” встиг видати у 1962 році. Оскільки видавалась вона довго, до того ж з вилученням окремих віршів і цензорським втручанням, задоволення від неї не мав, хоча її схвально зустріли читачі і критики. Вже тоді було зрозуміло – в літературу прийшов самобутній поет з великим потенціалом. Але надалі друкувати нові твори не давали.

Останній рік свого життя В. Симоненко працював власкором «Робітничої газети» по Черкаській області. Влітку 1962 року до нього завітав земляк із Біївців. Він пригостив його, випили по чарці, а потім поїхав на вокзал проводжати гостя. Коли той сів у поїзд, Василь пішов до привокзального буфету купити цигарок, а він закритий, хоч за розкладом роботи ще було 15 хвилин до закриття. Постукав у двері, попросив продати цигарок. Буфетниця підняла крик. Нагодились міліціонери. Вони швидко забрали Василя, відвезли в Смілу і в міліцейському відділку так із ним «поговорили» два дні, що коли його звідти визволяли редакційні колеги П.Жук, В. Онойко і поет М. Негода, він був весь синій від синців. Відтоді Василь увесь час хворів. 13-го грудня 1963р. поет помер у Черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

Ходили різні чутки. Одні говорили, що в нього хворі нирки, інші, що його побоями в каталажці міліціонери прирекли на мученицьке вимирання. А може, вони додали до отого давнього падіння з верби на березі Удаю і саме тому в нього весь час боліли нирки. Хоч як би там було, але вина за міліціонерами є і не мала.

Свій шлях у всіх колись кінчається, І майже кожному до ніг кладуть вінки. Одні жили, помруть і забуваються, А інші, пам’ять залишають на віки. На їх могилах виростають бур’яни і квіти, Бо тіло тлінне та душа жива, І для народу вічно будуть жити — Їх пам’ять, совість і палкі слова. Ти знав тоді, якщо тебе не буде, То в кожнім слові кожного вірша — Живий поет, поки живі є люди, Бо в кожного із нас живе твоя душа. І хоч землею стисло тобі груди, Та голос твій лунає звідтіля: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Поки живий він буде — житиму і я».

Ти знаєш, що ти - людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої - одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи! Бо ти на землі - людина, І хочеш того чи ні - Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої- одні.

Вшанування пам'яті В Черкасах існує Літературно-меморіальний музей Василя Симоненко. Також в 1965 році на громадських засадах створено музей в селі Біївці в хаті, де народився поет. Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України. 25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам’ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену поету. 17 листопада 2010 року у місті Черкасах на вулиці Фрунзе, біля палацу одружень (історичний будинок Щербини), був відкритий пам'ятник поетові. Автор монумента — Владислав Димйон

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину!