Презентація на тему:
Мовознавство

МОВОЗНАВСТВО СЕРЕДНІХ ВІКІВ

ЗМІСТ Вступ Головні завдання мовознавчої науки Дослідження граматики Школа реалістів і номіналістів Арабсько-єврейська лінгвістична школа Висновки

ВСТУП Після падіння античної цивілізації для Європи настав один із найтяжчих і найскладніших періодів – період феодальної роздрібненості, відомий під назвою Середньовіччя. Період характеризується інтелектуальним занепадом у галузі мовознавства, припиненням діяльності майже усіх лінгвістичних шкіл. Не припиняли своєї роботи латинська школа та арабсько-єврейська школа (VII-XII ст.).

Епоха Середньовіччя для світової цивілізаціїї в цілому характеризується зародженням феодалізму в ряді країн, створенням нових культур, формуванням і зміцненням світових релігій – індуїзму, буддизму, іудаїзму, ісламу і християнства. У Європі розширенню і становленню християнства сприяло падіння в V ст. Західної Римської імперії. Світові релігії – це не тільки вірування. Вони включають у себе філософію з вченням про буття, політичне вчення про суспільство і державу, право, мораль, систему естетичних поглядів, під знаком яких розвивались усілякі види мистецтва – архітектура, скульптура, живопис, формувалась художня література, а також наука.

Зруйнування античних державних формувань і перехід суспільства до нового політичного, економічного, релігійного і морально-естетичного стану створюють нове становище не лише в галузі культури, але й у сфері мов. У цей період виокремлюються дві сфери мов: сфера мов канонічних і класичних. Поширення релігійних текстів, таких як Біблія, Коран, індійські Упанішади (букв. – таємне вчення; коментарі до Вед), твори буддизму та ін., супроводжувались їх тлумаченням, коментарем, уніфікуванням змісту, який складав основу канону. Канонічні тексти складають ідеологічний фундамент суспільства і стають основою усій системі знань і змісту навчання.

Головні завдання мовознавчої науки Головна мета мовознавства полягає в узгодженні нового писемного тексту зі старим писемним текстом у межах кожної “правильної” мови, усуненні розбіжностей, які виникають у різних мовознавчих школах. Результатом цього процесу виступає канонізація античної граматики, а також поетики, риторики, логіки, оскільки останні були невід’ємною частиною мистецтва теологічної дискусії.

Інше завдання мовознавства обумовлювалось природним розвитком писемності “неправильних” мов, у зв’язку з перекладом на них канонічних текстів. Переклад канонічних текстів на “неправильні” мови вимагав створення, упорядкування і нормалізації писемності, граматичного опису цих мов згідно з античними граматичними традиціями. І хоча цей процес повільний і нерівномірний у різних регіонах, починається він у раннім Середньовіччі. Наприклад, у V ст. канонічні тексти “опановує” вірменська мова, в VII-IX ст. – ірландська, давньоанглійська, давньоверхньонімецька, в IX ст. – старослов’янська. Таким чином виникають іноді нові канонічні мови. Наприклад, під час перенесення християнського канону на грунт слов’янської мови, головним чином як переклад з грецької, виникла канонічна церковнослов’янська мова.

Латинську мову почали вивчати з практичною метою, оскільки на той час була єдиним офіційним засобом спілкування у Європі, знання латинської мови надавало можливість здобути освіту. Граматика латинської мови була не стільки описовою, як декретивною, імперативною і визначалася як “мистецтво правильно говорити і писати”.

Дослідження граматики У VI-XII ст. У Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння латинської спадщини. Із становленням схоластичної логіки граматику розглядали як допоміжну дисципліну, яка служить практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Вивчення граматики було підпорядковане логіці, визнано логіко-граматичні ідеї Арістотеля. Граматику Доната застосовували для тлумачення явищ інших мов.

З ХІІІ ст. граматика стає частиною філософії, ключем до розуміння природи людського мислення. Формується концепція філософської граматики, яка протиставляється практичній граматиці. На основі логічних ідей у ХІІІ ст. виникає логіко-граматична школа “модистів”, основною концепцією якої було розмежування в мові трьох компонентів – речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів – модуси існування, модуси поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на загальних способах позначення.

У Середні Віки виникають дві особливі сфери дослідження канонічних текстів – герменевтика і екзегенетика. Герменевтика ( з грец. hermeneutike(techne) – мистецтво тлумаченя) і екзегетика ( з грец.exegetikos – пояснюючий, той , що дає тлумачення) з різних сторін досліджували канонічні тексти. Герменевтика тлумачила зміст текстів, первісний смисл яких загублений через їх давність або недостатню збереженість давніх пам’яток. У герменевтиці розуміння тексту досягається граматичним дослідженням мови, форми твору, розкриттям натяків, смисл яких з часом зробився незрозумілим. В Священнім тексті, наприклад, у Біблії, герменевтика з’ясовувала тристоронній смисл: почуттєво-буквальний, відволікаючо-моральний та ідеально-містичний. Екзегетику цікавила історія виникнення і життя канонічних текстів,справжність і умови їх створення, історія подій, описаних в них,і це давало суттєвий матеріал для герменевтики. Обидві стали основою для текстології, палеографії, епіграфіки та інших наук про мовний текст.

Школа реалістів і номіналістів У Середні Віки відроджуються суперечки про природу назв між реалістами і номіналістами. Реалісти, на чолі з єпископом Кентерберійським Ансельмом (1033-1109), стверджували, що загальні поняття є об’єктивними і реальними, і передують матеріальним речам. Ідеї, поміщені в форму поняття, є внутрішнім словом бога, що творить матеріальні речі.

Номіналісти на чолі з Росцеліном з Комп’єна (прибл. 1050 - прибл. 1120), вважали, що реальними є лише речі з їх індивідуальними якостями і властивостями, а загальні поняття, які виводить наше мислення, не лише не існують незалежно від предметів, а й навіть не відображують їх властивостей. Середню позицію займали помірковані номіналісти на чолі з французьким філософом П’єром Абеляром (1079-1142) , які вважали, що реально існують лише окремі предмети, які є базою загальних понять. На їх думку, загальні поняття не існують окремо, а виводяться свідомістю людини з узагальнення реально існуючих властивостей предметів і відображують їх властивості.

“Граматики” Доната і Присціана використовувались як основні посібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпретації і відтворення у суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови. У додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з “правильної” мови канонічного тексту на “неправильну” мову. На початок XII – XIII ст. була ясно усвідомлена відмінність середньовічної латини як засобу комунікації в культурному світі Європи від класичної латинської мови, особливо в області вимови і слововживання. До граматики Присціана стали додаватися коментарі, які відбивали нові норми мови. У мовній теорії власне граматична традиція почала поступатись місцем логістичній.

Виникнення логістичного напрямку – логістичної граматики – в мовознавстві Середньовіччя датується XI – XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке з працями Арістотеля і логіка глибоко проникла у всі сфери розумової діяльності. Логістична граматика була тісно пов’язана з проблемою універсалій, яку розглядали у Середньовіччя як проблему встановлення семантики універсальних термінів, позначаючи людину і її властивості. Логіко-філософський підхід знайшов своє втілення у XIII – XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського.

Лулій запропонував створити на базі латинської мови універсальну філосфську мову, яка найбільш адекватно відтворює механізм логічного моделювання. Ідеї філософської граматики були висунуті і Гелійським, які пізніше були усвідомлені як концепція всезагальної, або універсальної, граматики. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститися факти буд-якої мови; латинська мова у цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості.

Арабсько-єврейська лінгвістична школа ГЕБРАЇСТИКА, - комплекс філологічних дисциплін, що займаються дослідженням мови іврит і текстів на ньому. До початку 16 ст. авторами лінгвістичних творів про мову іврит були майже виключно євреї, що спиралися в своїх дослідженнях на Масоретський текст Біблії і застосовували методи арабських граматиків. Дослідження мови іврит виникло на базі масоретських коментарів і біблійної екзегези, що містилися в Талмуді і мідрашах. Виділення лінгвістичних досліджень івриту в самостійну дисципліну відносять зазвичай до початку 10 ст., останні роки якого прийнято вважати кінцем початкового періоду гебраїстики. Праці Са'аді Гаона «Егрон» («Збори слів») і «Кутуб ал-луки» («Книги про мову») є першими лінгвістичними працями, присвяченими мови іврит; перша - лексикографії, а друга - граматиці.

Караїмський екзегет Іефет бен Алі ха-Леві (друга половина 10 ст.). Залишив цінні зауваження з граматики і лексикографії мови іврит, а також коментар до книги Хошеа з додатком глосарію івритських слів. У його творах вперше з'являється термін дікдук (граматика). Його сучасник Йосеф бен Hoax (Абу Якуб Юсуф ібн Нух) також написав твір з граматики, який цитував згодом Абу-л-Фарадж Харун ібн ал-Фарадж. У другій чверті 10 ст. Ієхуда ібн Курайш (кінець 9 ст. - 10 ст.) зробив першу спробу систематично порівняльного вивчення біблійної лексики, лексики івриту Мішни і Талмуда і арабської лексики. Приблизно в той же час Дунаш ібн Тамім (890 р. - після 955 р.) досліджував тісний зв'язок між лексикою івриту та арабською мовою з метою доведення давнини першої.

У середині 10 ст. Давид бен Аврахам Алфасі склав арабською мовою перший тлумачний словник івриту та біблійної арамейської, відомий як «Кітаб джамі 'ал-Алфаз». У третій чверті того ж століття Менахем Ібн Сарук написав «Махберет» («Зошит») - перший іврит-арамейський тлумачний словник на івриті і одночасно перший твір з гебраїстики, твір лінгвістичного характеру, створений у єврейській Іспанії.

Період інтенсивного розвитку єврейської гебраїстики, що почався в кінці 10 ст., тривав до середини 12 ст. Більшість творів цього періоду написано в Іспанії на арабській мові. У них було завершено опис біблійного івриту як з лексичної, так і граматичної точок зору. Початок нового періоду в історії гебраїстики ознаменували написані на рубежі 10-11 ст. дві праці Ієхуда бен Давида Хаюджа, в яких було встановлено принцип трибуквенних єврейських коренів, що зіграв величезну роль у розвитку гебраїстики.

З середини 12 ст. вивчення мови іврит поширюється за межі країн арабської культури. З'являються оригінальні або перекладні твори з гебраїстики на івриті. Серед єврейських гебраїстів 12 ст. найбільш відомі: Абул-Хасан (Аврахам бен Меїр ібн Камніель), який розробив мнемонічне правило про 11 службові букви єврейського алфавіту; Менахем бен Шломо (друга половина 12 ст.), автор твору «Евен Бохан» («Пробний камінь») , в якому розглядав граматику івриту, і, особливо, Аврахам Ібн Езра - автор низки лінгвістичних праць, що відіграли велику роль у розвитку гебраїстики серед євреїв християнських країн, які згодом зробили сильний вплив на християнських гебраїстів.

Першою, яка дійшла до нас, арабською граматикою, є "Al-Kitab" басрійця Сібаваіхі (помер в 794). Він піддав детальному науково-теоретичного опису багато явищ синтаксису, морфології, словотвору і фонетики, використовуючи досягнення численних попередників і сучасників. Цей твір став об'єктом численних і великих коментарів і забезпечив непорушність авторитету Сібаваіхі до наших днів. Арабські вчені ділили граматику на синтаксис, морфологію та фонетику і приділяли значну увагу питанням словотворення, а в зв'язку з ним етимології, завдяки якій в 11 ст. високого рівня досягла теорія кореня. Синтаксис і морфологія представляють собою найбільш оригінальні частини арабської граматики, не мають джерел ні в грецьких, ні в індійських працях і орієнтовані на специфіку саме арабської мови.

Особливо великі успіхи були досягнуті в фонетиці (Халіль ібн Ахмад; Абу Алі ібн Сіна - Авіценна, 980 - 1037; Сібаваіхі). У фонетичних розділах граматичних праць описувалися або тільки артикуляції арабських звуків, або навіть їх комбінаторні зміни. Істотний вплив на арабів справила індійська система класифікації звуків. Використовувався прийом порівняння звуків у артикуляторному і функціональному відношеннях. Авіценна ввів поняття кореляції для встановлення відносин між звуками. Випадки гемінаціі кваліфікувалися як результат повної прогресивної чи регресивноюї контактної асиміляції. Описувалася асиміляція часткова і дистанційна. Досліджувалися питання про взаємодію приголосних і голосних, про заміну приголосних, про палаталізації, веляризації.

Завдання синтаксису полягало в структурно-семантичному аналізу речення. У ньому розрізняли суб'єктно-предикатні відношення між двома іменниками або між іменником і дієсловом. Розрізнялися речення малі / елементарні і великі, які утворюють ієрархію; речення іменні, дієслівні і обставинні - залежно від того, яке слово головне на початку речення. Виділялися і детально класифікувалися другорядні члени речення (до п'яти видів додатків, обставини різних видів, "додатки"). Розрізнялися випадки формальної і віртуальної реалізації флексій. Аналізу піддавалися також відношення узгодження, управління та прилягання.

ВИСНОВКИ У середньовіччі розвивалися дві основні лінгвістичні школи: латинська та арабсько-єврейська. Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з 13 століття почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та Відродження, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемою обговорення у філософських та філологічних працях.

Таким чином, мовознавство Середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двох мов –латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі. Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась скоріше мистецтвом суперечки, ніж об’єктивністю спостережень і суровим констатуванням фактів. Поділ мов на “правильні” і “неправильні”, їх співіснування призводить до того, що “неправильні” мови починають брати на себе функції “правильних” мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам єдність. Так у загальних рисах відбувається підготовка до формування в Європі мовознавста епохи Відродження.

Список використаних джерел Алпатов В.М. История лингвистических учений. – М.: Языки славянской культуры, 2005. – 368 с. Амирова Т.А. и др. История языкознания. – Издательский центр «Академия», 2005. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М., 1984. – 319 с. Дорошенко С.І. Загальне мовознавство. – Київ, Центр навчальної літератури, 2006. – 288 с. Ковалик І.І. та ін. Загальне мовознавство. – Історія лінгвістичної думки. К.: Вища школа, 1985. – 216 с.

Кондрашов Н.А. история лингвистических учений. – М.: Просвещение, 1978. – 224 с. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – Київ, видавничий центр “Академія”, 2006. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1988. – 327 с. Сусов И.П. История языкознания: Учебное пособие для студентов старших курсов и аспирантов. – Тверь: Тверской гос. ун-т, 1999. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень. – К.: Вища школа, 1980. – 216 с.